«А кого я тут захищаю?» – військовослужбовець 3-ї штурмової про війну, мотивацію та невдоволення рівненською обласною лікарнею 

Волонтер, військовослужбовець Максим Вавринюк каже, що хоче аби медичний персонал ставився до військових з повагою та надавали відповідально медичну допомогу. А харчування в Рівненській обласній клінічній лікарні потребує значного покращення
Джерело
Колаж «Четверта влада», Влад Мартинчук

У червні військовослужбовець Третьої окремої штурмової бригади Максим Вавринюк на своїй фейсбук-сторінці опублікував пости про неналежне ставлення медпрацівників до військових та погане харчування у Рівненській обласній лікарні.

Ми звернулися до Максима Вавринюка, щоб розпитати детальніше про те, що трапилося. Заодно поговорили про його шлях волонтера, військовослужбовця та про те, що його хвилює нині найбільше. І отримали коментарі головного лікаря обласної лікарні та начальника Рівненської ОВА, який повідомив нам про початок службового розслідування.

Обурення військового

12 червня Максим Вавринюк емоційно написав, зокрема, таке: «Наша медична система – прогнила, корумпована, бюрократична, де нашим воїнам немає місця у лікуванні, повному обстеженні, консультаціях лікарів. Нас просто швиряють з кабінету у кабінет, щоб швидше здихатися, заслати в якийсь санаторій чи на ВЛК, де результати знаєш наперед. «Ти, чоловіче, – здоровий, випишу тобі табетки, там на передовій лікуйся, на медроті і так далі!».

Не хочу нікому дорікати, ображати. Хочеться, щоб у моєму місті Рівному захисники з інших областей почувалися, як в себе вдома!!!

Хлопці у вас, лікарі, влада, депутати, багато не просять – трішки поваги, підтримки, допомоги, спілкування і розуміння. Вони щодня платять неймовірно велику ціну, щоб ви сиділи у теплих кабінетах, у комфорті і будували, а не руйнували своїми діями і ставленням!!! У нас ворог один – це росія. Не хочеться ворожнечі між собою у своєму домі і рідному місті Рівному!».

Того ж дня Максим писав за харчування:

«Як сказав головний лікар, на місяць витрачають 1 мільйон 200 тисяч гривень. Зі слів Ткача (головного лікаря обласної лікарні. – Ред.) смачніше у лікарнях не годують!!!

Зрозуміло, війна і місцеві хворі жителі – їх багато у поточному режимі! Тут знову наша мова про Захисників України, ЗСУ. Та вони на лінії фронту їдять краще, смачніше, навіть на нулі щось собі наготують. Невже для наших воїнів окремо не можна приготувати смачні сніданок, обід, вечерю? Який рік війна, а харчування – як при радянській системі, совдепії!

Чому волонтери можуть приготувати неймовірно смачні страви для поранених захисників, а місто Рівне, обласна рада, обласні депутати не можуть це питання вирішити? Для тих, хто віддає життя, має бути найкраще. У них зранені тіла, покалічені долі і невідоме майбутнє. Чи то так важко знайти обладнання і кошти? Запрошую ОДА, депутатів поїсти разом обід за 1 мільйон 200 тисяч.

Скрин допусу про харчування з фейсбук сторінки військовослужбовця Максима Вавринюка

Далі на території обласної лікарні я заведу у приватну їдальню, де обід для військових коштує 64 гривні. То вони можуть приготувати, а держава і місцева влада – ні! Де повага? Ви кричите: «Герої». Яке ставлення до тих героїв у формі, як ви їх годуєте, лікуєте? Мені боляче не за себе, а за кожного з них, бо все в них має бути найкраще у житті, у побуті і харчуванні».

«Лікарі на деокупованих територіях по-іншому ставляться до військових»

– З чим ти звернувся до лікарів?

– У воїнів від навантаження є проблеми. Бо близько 50 кілограмів несеш на собі, а йти 5-7 кілометрів туди і назад. І кожен раз ти йдеш і несеш. А ще зараз спека, тобі треба воду і бойовий комплект нести. Коли артилерія працює, може потрапити десь у броню і хлопці можуть загинути, то краще на ногах – це безпечніше. І немає різниці, скільки тобі. 20 років – так, ти виглядаєш гарно, все у тебе класно, ти – боєць третьої штурмової. Але у тебе здоров'я сиплеться.

Хоча у нашій бригаді, якщо бачать реальні проблеми зі здоров'ям, то дають можливість звертатися до лікарів, дають можливість прокапатись. З цим взагалі немає проблем.

У мене зі спиною проблеми давно. Настав момент, коли я йшов, впав і не міг піднятися без сторонньої допомоги. Це було 17 травня. У такому лежачому стані мене завезли у медичну роту. Там дали укол, думали, що відпустить. Почекали годину – і нічого не пройшло. Я не міг навіть поворушитись.

Мені медик каже: «Ми зробимо тобі офіційні документи, ти поїдеш з ними і все, що тобі потрібно, підлікуєш. Щоб був здоровий». Бо якби я вийшов на позицію, коли це зі мною сталося, то я б вже був тягарем для інших. Бо мене треба було б волокти кілометри на собі.

Мені розповіли про патронатну службу «Азова». Це куратори, які займаються пораненими, хворими бійцями і стараються направити в заклад, де ти можеш пройти лікування.

Ми чекали запит. Від обласної лікарні прийшов офіційний лист, що вони беруть на лікування. 7 червня з однієї лікарні виписують і направляють сюди. 8-го я вже ліг у неврологію (Рівненської обласної лікарні. – Ред.). А потім та вся історія, що була.

Скрин допису з фейсбук сторінки військовослужбовця Максима Вавринюка

Якби не було розголосу, то у вівторок чи у середу (14-15 червня. – Ред.) я б їхав назад у свою частину і в такому стані продовжував виконувати бойові завдання. 

Все просто. Якщо мене направляють на лікування, то я підлікуюся і буду знову сидіти в тому окопі і захищати свою країну. А ви можете заробляти гроші, працювати, бачити свою сім'ю, спати на своєму теплому ліжку і собі жити в мирі.

А коли ти приходиш і до тебе таке скотське ставлення, це просто вражає. У мене одразу таке питання: а за кого я там взагалі воюю? Хоча я не за них воюю, а за свою сім'ю. А кого я тут захищаю? Щоб тут так ставились до моїх побратимів? З тими, з ким я в окопі ледве виживав, по коліна у воді сидів, бруді, у крові руки були.

Вони ж цього не розуміють, бо воно їх не торкнулось. Кого війна торкнулась, хто бачив, хто відчув, то він розуміє. Лікарі на деокупованих територіях по-іншому ставляться до військових. Вони – як до своїх дітей, бо їхні діти з перших днів стали добровольцями і пішли воювати. І вони пережили також, ті лікарі. Їм руки відрізали, електрику підключали, то вони це розуміють. А наші просто не розуміють.

Я їм сказав на консиліумі, і Ткачу теж (директорові обласної лікарні. – Ред.): треба просто ротацію (медикам. – Ред.) робити. На місяць на стабік (стабілізаційний пункт на передовій. – Ред.) поїхати, побачити, в якому стані привозять, який психологічний стан.

Працювати під обстрілами, це все пережити. Бо класно дивитись війну у тилу по телевізору і у телеграмі відео, що тобі надіслали. А в реальності війна виглядає зовсім неприкольно. Це не відео третьої штурмової бригади, де показали відрізок позитивний.

Околиці біля Андріївки.«Там я з побратимами прощався життям, адже в 50 см від нас розірвався ворожий Lancet (дрон-камікадзе російського виробництва – Ред.), який рашисти застосовують по бронетехніці, а вдарили по штурмовиках. Потім за хвилину, як ми вилізли, пряме попадання 120 міни. Маска бо спека і навколо нас трупний запах». 2023 рік. Світлину надав Максим Вавринюк

І це я – рівненський. У мене є, наприклад, дім. Я можу там поїсти. А уяви тих людей, які не мають дому, бо він під окупацією, в яких будинок зруйнований, в яких сім'я за кордоном. І коли він з початку війни воює, а до нього так ставляться. Він, певно, думає: я втратив все, а мене ні за що вважають ще й під час війни. Я вже не кажу, що після війни буде.

Для військових волонтери можуть зробили все: принести, подати, приготувати. Знайти кошти. А виходить, що нашій державі і місту байдуже. А у мене є з чим порівняти – з патронатною службою «Азова». Вони мені кажуть (у лікарні. – Ред.): «У вас там не такий потік людей, не тисячі».

Кажу: «У нас тисячі людей, яких від самого поранення і до реабілітації ведуть. Дбають так, що я не знаю, чи держава так хоч про одного бійця дбає. Обстеження в найкращих центрах, консультації у найкращих лікарів України, операції, роблять протези, реабілітації, їх годують, як у себе вдома».

– Я познайомилась з тобою на початку повномасштабного, ти був волонтером. Розкажи, як розпочалась твоя волонтерська діяльність.

– Десь у 2014 році. Ходив просив у людей гроші. Потім їхав у військовий госпіталь, запитував про список потрібного, закуповував ліки і приносив. Донька зі мною ще волонтерила: йшов з роботи, забирав її з дитсадка, приходили додому, робили бутерброди, купували воду і йшли.

А потім мене мобілізували, у травні 2015 року, в одну із бригад. Так я потрапив в АТО. Був на службі до 2016 року, а там демобілізація була. Думав, що з війною зав'язав: не хотів думати, бачити, знати.

Після АТО реабілітація – це моя сім'я, а згодом – діти в онкогематології в обласній лікарні. Я переступив поріг і зрозумів, що порівняно з тим, що тут батьки і діти переносять, моя війна відпочиває. Я почав допомагати дітям, які проходять лікування хімією. Збирав кошти і купував всі потрібні ліки.

Максим Вавринюк (позаду) разом з донькою відвідує поранених добровольців в Рівненському шпиталі. Рівне 2015 рік. Світлину надав Максим Вавринюк

– Як розпочалось для тебе повномасштабне вторгнення?

– На перший день були метушня, транспортний колапс, у магазинах все розгрібали. Для мене це був якийсь (сміється. – Авт.) апокаліпсис. 25-го лютого зранку я сказав знайомому: «Бери авто, дружину, дітей, бо ми виїжджаємо». Вивезли їх на кордон. Там залишили авто.

Малого на плечі і 8 кілометрів поніс до шлагбаума. Їхав автобус, я їх туди впихнув, і вони поїхали, а ми повернулися назад. Я ходив у військкомат, там божевільня була. Сказали, що перетелефонують. І ми почали їздити до військових, перевозити броніки, турнікети та потрібні речі.

Потім почали забирати людей з Київської області: Ірпеня, Бучі – з усіх гарячих точок, куди тільки можна було заїхати і забрати. Возили їх сюди і тут намагалися розселити. А на другий день, якщо треба було, то збирали колону і їхали до кордону. На тому боці, у Польщі, у нас була людина, вона допомагала знайти житло. Через деякий час моя дружина з дитиною повернулися до Рівного.

А повістка як мені прийшла? Я був на роботі. Телефонує мені моя дружина у сльозах. Я не можу зрозуміти, що таке. Каже: «Тобі повістку принесли». Запитую у неї: «Чого ти плачеш? Повістка – то повістка». Я одразу пройшов ВЛК (військову лікарську комісію. – Авт.). Давно вже був готовий і чекав тільки дзвінка. Пішов у військкомат, а там мені: прийдете через тиждень, через два,через три, через місяць. Вони кожного разу мені переписували цю повістку.

Я поспілкувався із заступником комісара і кажу: «Слухай, якщо ти мене відправиш до якихось п'яничок або неадекватів, то я туди не піду. Я хочу потрапити у хорошу бригаду, де толкові воїни, де не п’ють, де немає дідівщини, де виконують свою роботу».

Я мав йти в розвідку, бо служба у 2015 році була пов'язана з розвідкою. А він каже: утворюється бригада третя, ви підете туди. 21 вересня (2022-го. – Ред.) нас посадили в автобус на полігон. З трьох автобусів з Рівного взяли тільки трьох людей. Я, Форд і один хлопчина з Рівного Микола з позивним «Сова». Він загинув на перший чи другий день, коли ми у Бахмут заїхали.

Так почалась моя служба. Ми потрапили на Бахмутський напрямок. Утримували його 11 місяців. Підготовка, штурми, підготовка, штурми.

«На нас були накати ворога по пару разів на день, а потім позначили нас димами і працювали по нас з ворожої арти. Все знищили, всю посадку. На другий день зі ствольної арти попали нам в бліндаж де нас засипало. Ми відкопалися. Я був сильно контужений, аж трясло. Мене замінив побратим. Я з ним не попрощався, бо через пару год думав прийду. Я не дійшов до наступної позиції, як їм в бліндаж залетів ворожий FPV-дрон і він загинув, а інші були поранені їх потрібно було витягати під обстрілами. Ми своїх не залишаємо. На фото евакуація тяжкого пораненого побратима, якого ми винесли і на еваку довезли до стабпункту». Харківська область 18 травня 2024 року. Світлину надав Максим Вавринюк

– Розкажи про навчання у третій штурмовій. 

Навчали медицині, яку ти маєш знати як «Отче наш», бо ти відповідаєш не тільки за своє життя, але й відповідаєш за життя тих, хто з тобою поруч. На штурмі не буває так, що немає загиблих чи поранених.

Коли потрапив у третю штурмову, ми перший місяць навіть телефонами не користувались. Нам їх давали, щоб зателефонувати на вихідних. Ми навіть не ходили у звільнення. Все було зроблено для того, щоб поламати наші стереотипи і щоб закласти у нас нормальну мотивацію.

Хоча спочатку нам це було незрозуміло. Ти сам собі не належиш, ти взагалі – ніхто, за тебе все вирішується. Не можна було зрозуміти.

З часом ти проходиш ці всі етапи: від найважчого до легшого – і розумієш, для чого це все робили. Щоб у тебе була мотивація, щоб у тебе були навики, щоб у тебе була нормальна підготовка, щоб ти був підготовлений до різних стресових ситуацій, щоб ти володів собою, щоб ти контролював свій страх.

Страх на війні, яким би ти професіоналом не був, має бути присутній, але ти його має контролювати. Лиш один запанікує – і це передасться на всіх. І ці фактори дуже вплинули на нас, коли ми вже перебували на Бахмутському напрямку. Це реально нам допомагало вижити.

– Чи я правильно розумію, що велика заслуга командування підрозділу у тому, що збережені життя більшості бійців?

– Так. Вони максимально докладають зусиль. Знання потім тобі дає стійкість, впевненість. Розумієш, як тобі діяти.

– Знання – це основний фактор, який допомагає зберегти своє життя на війні?

– Так. Ось дивись, яка зараз ситуація на лінії бойових дій. Новостворені бригади можуть бути запаковані технікою, останнім озброєнням, але все ж тримається на піхотинцях, які утримують ділянку. Ворожа тактика така, що вони наносять масований обстріл і пускають свої штурмові підрозділи за 100-200 метрів, щоб створити панічну ситуацію. Розумієш, коли люди не підготовлені, один запанікує – і всі зриваються і біжать.

Бахмутський напрямок. «Викопана нами лисяча нора, яка нас не раз рятувала від ворожої арти». 2023 рік
Світлину надав Максим Вавринюк

А коли людина відвертається і біжить, а ворог на неї біжить – це втрати, полон, відкриті фланги. І підрозділ думає, наприклад, що вони закриті зліва та справа, а ці піхотинці відійшли на 500 метрів, і виходить, що немає взаємодії. А це загроза для інших підрозділів і бригад.

Молодь іде у рекрутинговий центр третьої штурмової, бо не хоче у «совку» бути. Совкова система бачить прямо, а вліво-вправо не бачить. У них звикли, що люди – це розхідний матеріал: «Ось там посадка, ви йдете туди і там сидите. Там росіян нема». А ви туди зайшли, а там росіяни. Вас розстріляли або взяли у полон. От і всі варіанти.

– У мене враження, що ти дуже зібраний та спокійний. 

– Я не зациклююся на всіх труднощах, бо війна – це постійно кров, біль і виживання. Це треба прийняти, пропустити і йти далі. На моїх очах не раз розстрілювали. Ми з життям прощались, здавалося, що вже все. Але коли твій мозок вмикається і ти згадуєш все те, чого тебе вчили, чи хтось поруч з тобою згадує, то з'являється якась ідея, яка рятує життя.

Ти йдеш на кожне завдання, на кожен штурм чи поставлене завдання як на роботу. Ти розумієш, що ти можеш не повернутися, можеш бути пораненим, можеш потрапити у полон. Ти йдеш як на звичайну роботу. Всі твої рідні знають, куди звернутися, до кого зателефонувати, де твої документи лежать.

– Я так розумію, що ти абсолютно відвертий з дружиною.

– Все попідписував, написав, розказав, де і що лежить. Нічого від неї не приховую. Завжди кажу правду, що десь там виходимо чи ще щось. Я не маю рожевих окулярів. Краще хай вона знає правду, ніж я буду їй щось там розказувати. Коли носиш все у собі, не розповідаєш рідним і друзям, бо не хочеш, щоб вони хвилювалися за це все, це накопичується, розриває зсередини.

Розумієш, в армії морально важко буває. Плюс, ти ще виходиш на бойові завдання. Тут ще важче стає. Людину рве зсередини. Тут варіанти: або він почне пити і компанію знайде таких, як він, або просто носитиме це у собі, а  потім воно йому виллється… Або загине. Бо це ж людина, яка не контролює себе.

Думками забита голова – не про роботу, а про щось інше.

А кожен вихід – це стрес, контузія. Ти контужений приходиш, тобі 5-6 днів треба обов'язково прокапатись – у нас так вимагають, у третій штурмовій. Це навіть не обговорюється: прийшов, прокапався і далі можеш виконувати завдання.

– Що потрібно для мотивації бійців?

– Насамперед повага. Немає різниці, чи ти командир, чи головний сержант, яка твоя посада, але ти маєш ставитись до підлеглих з повагою. Тримати дисципліну. Коли я прийшов у третю штурмову бригаду, дізнався, що там ніхто взагалі не п'є. Покарання таке, що треба ще подумати – випити чи не випити. Покарання будуть нести всі за твій вчинок.

Мотивація? Старших людей дуже складно мотивувати. Там одиниці вмотивовані. Вони вже просто втомлені життям. Вони своє відпрацювали і хочуть відпочити. А їх ловить ТЦК, принижуючи, випихаючи з авто, запихаючи у бус, залякуючи. За годину проходить ВЛК і все інше. Вони вбивають цю мотивацію. Нащо тоді командиру такий боєць, якого вже поламали?

Бахмутський напрямок. Початок весни 2023 року. Світлину надав Максим Вавринюк

Людина має збудуватися у собі, характер збудувати, щоб була сильною. А виходить, що з перших моментів вона зустрічається з несправедливістю. Це не лише у ТЦК, але й на полігоні може бути. Бо у неї немає права вибору.

От їй сказали: ти будеш у піхоті чи штурмовиком. А людині не лежить. Вона може авто ремонтувати, готувати, бути водієм і т.д. Тоді людина буде вмотивована, вона буде корисна і мати навички.

Я – електрик, і електрики – це також професія в ЗСУ нічогенька, я тобі скажу. Коли б так людей підбирали і давали таку можливість. Зрозуміло, що так всі не можуть. Ну, молоді можуть бути в піхоті, в штурмових підрозділах. На війні – одне життя. Буде мотивація, коли людині будуть давати вибір. Коли людину силою заставляти, то від неї на полі бою не буде толку.

Я на цю тему вже не раз говорив. У нас завжди забирають людей з сіл. Переважно бідних чи з середнім достатком. І це викликає у багатьох питання. Чому цей може відкупитись, чому за нього можуть домовитися, а я за таких маю йти калічиться і вмирати? Чого не забирають з тренажерних залів, з елітних авто маминих і татових синочків? Виникає така ось несправедливість.

«Військові нині загострено сприймають світ»

На публікацій Максима Вавринюка Рівненська обласна клінічна лікарня опублікувала відповідь – теж у фейсбуці. Зокрема, написали таке:

«Наш заклад наділений відповідальністю перед усіма нашими пацієнтами, особливо перед військовослужбовцями, які заслуговують на найвищий рівень медичних послуг.

Ми серйозно ставимося до всіх скарг на якість обслуговування, регулярно проводимо оцінку якості наданих послуг. Усі пацієнти мають також декілька публічних способів, щоб залишити відгук.

Наш персонал харчоблоку старанно працює над забезпеченням безпеки та ефективності лікувального процесу, пов’язаного з харчуванням пацієнтів. Харчування відповідає вимогам законодавства щодо енергетичної цінності та хімічного складу, меню змінюємо та вдосконалюємо.

Нам важлива наша репутація, яка підтверджується кожного дня врятованими долями, десятками подяк від наших відвідувачів, ефективною роботою більше ніж 1700 фахових спеціалістів. Медичні працівники сьогодні перебувають в умовах понаднормового часового та емоційного навантаження».

Директор Рівненської обласної клінічної лікарні ім. Юрія Семенюка Віктор Ткач каже, що у військовослужбовця загострене почуття до всього, що з ним відбувається. Фото – з офіційної сторінки закладу

Головний лікар обласної лікарні Віктор Ткач на прохання «Четвертої влади» прокоментувати пости військовослужбовця Максима Вавринюка відповів: 

– Я ж не чув, що лікар особисто йому казав. Я вважаю, що там нічого погано він не міг говорити. У нас з цим дуже суворо. Вони (військові. – Ред.) зараз дуже загострено сприймають світ. Ось днями прийшов лист від пацієнта, який каже, що йому прикро, що він (Максим Вавринюк. – Ред.) пише. Каже, що ні в кого не було ніяких нарікань ні на харчування, ні на спілкування з лікарем.

Начальник Рівненської обласної військової адміністрації Олександр Коваль, який після публікацій Максима Вавринюка зустрівся з ним, прокоментував нам так: 

– Доручив департаменту охорони здоровʼя провести службове розслідування. Ситуація на контролі. Чекаємо результатів.


«Четверта влада» та БФ «Скарбниця Надії» збирають гроші для ініціативи «Рівненський дрон», яка складає FPV-дрони для бійців на передовій. Долучайтеся, будь ласка.

Волонтерська монобанка:

https://send.monobank.ua/jar/6hpeyQsBSk

Картка благодійного фонду, прив'язана до рахунку в «Приватбанку»: 5169 3305 3931 4184

Рахунок: КБ «Приватбанк»
IBAN UA663052990000026006000707203
БФ «Скарбниця Надії»
ЄДРПОУ 37685693

Якщо підтримали ЗСУ і маєте змогу підтримати незалежне рівненське медіа – підтримайте «Четверту владу»

Підписуйтесь на канали «Четвертої влади» у телеграміютубі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуцітвітерітіктоці. Вдячні за ваші коментарі та поширення матеріалів.

Якщо знайшли помилку - виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Прокоментуйте