«Я думав, що в монастирі хоч має бути правда... але всюди гроші»

З 2009-го року ми, періодично, досліджуємо важливу для суспільства сферу – церковну діяльність. Тому життєва історія, яку розповів ієромонах Никон – колишній намісник монастиря на Гурбах в Здолбунівському районі, нас особливо не здивувала.

Але ті, хто й досі вважає, що в середовищі священнослужителів чисто як в раю – можуть бути шоковані.

Ієромонах (монах священик – авт.) Никон, в миру Володимир Карпінський, відомий на Рівненщині тим, що відбудував монастир в урочищі Гурби, що на Здолбунівщині. Але через конфлікт з керівником Рівненської Єпархії УПЦ КП він пішов. Тепер він служить в Айдарі, але й там йому припинили платити.

– Отче, розкажіть трохи про себе.

– Я з 5 класу воюю за правду. В мене батьки були дуже справедливі. Коли я ще був піонером, мені тато сказав: «Сину, запам’ятай одну просту істину. Ти зрозумієш, що таке правда тільки тоді, коли почнеш заробляти гроші, годувати себе сам і сім’ю».

І коли я почав працювати, тоді я побачив, що несправедливість всюди. Ніби у нас була держава потужна, робочих і крєстьян, але там не було правди.

Я в школі забастовки організовував, але потім і на Донбасі, де вчився. Був такий собі Бандера на Донбасі, у 69-му році. Завербувався в училище на шахтаря вчитися, щоб отримати паспорт. У 69-му пішов у військо. Я там теж бачив несправедливість.

Дуже хотів служити у прикордонних військах. Я потрапив на китайський кордон, коли була «культурна революція». У цих прикордонних військах я теж не давав топтатися по собі і хлопцях.

Там хоч була міцна дисципліна, ні п’янок не було, ні дідівщини, але все одно офіцери хотіли показати себе. А я не з тих, я жив по уставу, бо я знав, що ти тільки тоді можеш щось довести, коли живеш по нормі. Командир роти мені казав, що за мною дисбат плаче.

Коли я повернувся – поїхав у Миколаївську область, потім на Північ [Росії]. Коли я на Півночі жив, бачив, що все-таки нас, українців, поважали, але ще вважали другосортними.

Потім ми переїхали в Пензенську область. Працював в меліорації бригадиром. Але все одно за два роки – три забастовки організував. Через те, що коли бачать, що заробляєш більше директора, тобі відразу зрізають ставку.

Директор колись сказав мені: «Ти що, від мене більше отримуєш?». Але ж вони не брали до уваги того, що я мозолі натираю на руках, а вони на язиках.

Але якось мене минало. Не потрапив у тюрму ні разу.

Я 8 років в Росії пропрацював і бачив там неправду. Та все одно тягнуло на свою землю. Україна – моє рідне. І я хочу, щоб мої кістки тут лежали.

Потім я сюди повернувся в 78-му. Але і тут таке – влада мене не любила.

Коли я вже женився, теща мені сказала: «Я проробила більше 35-ти років, і в мене один запис [в трудовій книжці], а в тебе вся книжка списана». А я кажу – це говорить, що ви є рабом системи, а я – вільна людина, бо я вибираю, де мені працювати і з ким.

Справді, в мене трудова списана повністю. Записано за 24 роки 22 організації. Мене або просили, щоб я розрахувався, або погрожували 33-ю статтею. Якось я не встиг розрахуватися, то мені вліпили 33-тю.

– Це що за стаття?

– За п’янки, за прогули. Через два місяці мене просять назад, а я кажу: як ви можете п’яницю назад приймати. А вони кажуть, що погарячкували.

– А чим ви займалися?

– Я будівельник. Освіти не маю, але тягнув за будь-якого виконроба. А потім вже почався розпад Радянського Союзу. РУХ з іншими створювали в Острозькому районі. А потім відкрились кооперативи, я пішов туди, і так вийшло, що я потрапив закордон.

– А де закордоном?

– Я був у Польщі, в Чехії, Португалії. І я завжди казав – схиляти голову і ставати на коліна потрібно тільки перед Богом. Або коли коханій освідчуєшся. А так, якщо ти голову схилив, побачили, що ти схилив голову, вже стараються нагнути.

Нагнули – потім ставлять на одне коліно, потім – на друге, потім кладуть тебе впоперек, обтирають об тебе ноги, як об щось непотрібне, переступають, і ти вже забутий товариш.

Я майдан помаранчевий повністю відбув. Спочатку вважав, що втрачена держава Україна, але коли я побачив у сніг, дощ одну молодь на Майдані, ми, старші, почали під’їжджати, я подумав тоді, що ще не все втрачено. Якщо молоді патріотичної не буде – тоді вже все втрачено.

Пробув я цей Майдан, приїхав, тоді мені щось таке в голову прийшло, що вже держава побудована, потрібно трохи відходити від людського життя. Бо я трохи як самітник виглядав. Кажуть, що можна так здичавіти, але так ніколи не здичавієш. Читай, думай, молись. І все.

– І коли ви пішли в Церкву?

– Я тоді пішов [у монастир] на Козацькі Могили. Також будівництвом займався. Те, що я покинув, таке і лишилося – ніхто після мене нічого не добудував. Я там був 10 місяців. Коли загинув на Гурбах намісник монастиря, я вирішив туди піти. Прийшов на Гурби, і знову ж будівництвом зайнявся.

– А хіба там на Гурбах були монахи?

– Там був один намісник Антоній. А послушників давали із семінарії. Коли він загинув – монастир мали закрити. Тому вирішив туди йти.

– Який це рік був?

– 2005-й. Я пішов в монастир 5 червня. У 2006-му прийняв постриг, а 20 квітня, а 12 серпня я вже був на Гурбах.

– Скільки вам років тоді було?

– 57. Перше, що зробив на Гурбах – переробив опалення, бо я мерз там дуже. Там все було зроблено халтурно. Гроші збирав у людей і переробив. Будівля монастиря розкололась наполовину, бо теж неправильно була побудована. Вже рука влазила в щілину. Це було вже у 2010 році.

Ми розібрали дах, домурували другий поверх і зробили бандажний пояс наверху. Зробив реконструкцію без всяких креслень. Начальство мені хотіло зробити проект реконструкції, то я сказав, що за ці гроші дві зроблю реконструкції.

Підсилали [керівництво єпархії] мені всяких людей, але я вибирав з таких, щоб монастир був світлий, як сльоза. Я розумів одне – якщо це монастир, то наші монахи повинні вірити в Бога, бути чистими душею і допомагати людям.

В мене ще була така мрія побудувати притулок для сиріт і опікуватися ними. Ну але в першу чергу треба було побудувати церкву.

Я почав популяризувати монастир, був на радіопередачі на каналі «Культура». Два рази їздив у Київ. Потім робив передрук книг про Гурби. У такий спосіб заробив трохи грошей і почав будувати церкву.

– Хто гроші давав на будівництво?

– Люди, збирали в організаціях. Люди мені вірили, хто що жертвує, воно завжди не пропадає.

– З Єпархії не давали грошей?

– Ні, не давали. Один раз тільки надали 3 тисячі, коли був владика Євсевій. Я не дуже хотів брати, адже коли єпархія почне давати, вона буде втручатися у будівництво. В давні часи в Україні монастирями керували не єпископи, а ігумени. А зараз єпископ ставить намісника. Це вже під російську церкву все перероблено.

Зараз керує всім єпископ. Колись же ігуменів вибирала братія. Якщо немає братії, ігуменом автоматично ставав той, хто будував і створював монастир, і він набирав братію.

Але коли братія була вже велика, то повинен був відбутися вибір ігумена – може є якийсь більш достойний монах. А зараз достойний той, хто прогнувся під єпископа.

Коли я почав будувати церкву, вже тоді єпископом став Іларіон. З єпископом Євсевієм я жив душа в душу.  Він мені не заважав йому і я від нього помочі не чекав.

Мені допомагали люди. Дехто техніку давав, я тільки заправляв пальним. Мурувати допомагали люди. Бачили, що робота йде, тоді допомагали.

І коли не вистачало грошей, я вже, наприклад, знав таких людей, які мені могли дати грошей. Не буду називати прізвища, бо дехто не любить цього. Але знову ж таки – назви одного чи двох, інші образяться.

І тут у мене почалися непорозуміння з [єпископом] Іларіоном.

Коли [мільйонер Данило] Корилкевич йшов до влади, у 2014 році, по-моєму. Єпископ почав агітувати за нього. Тоді я й почав бунтувати.

Друкував статті про нього на своєму сайті, єпископ вимагав, щоб я знімав цю інформацію. Філарет ніби хотів, щоб Корилкевич став народним депутатом.

Я тільки один раз попросив допомоги в єпархії, коли почав землю вивозити. Бо там кошторис був у 57 тисяч. Сказали, що в скарбниці немає грошей і дали тільки 17 тисяч.

А коли замовив купол, той коштував 10 тисяч доларів. Це той купол, що нині стоїть. То мені владика пообіцяв дати 7 тисяч доларів до червня. А віддав аж через 11 місяців. Після того, як я три рази їздив до Філарета.

За це протистояння, що я вибив ці гроші, за це мене турнули із Гурбів.

– А там ще були монахи крім вас?

– Не було нікого.

– Вам сказали йти, чи як?

– Поставили іншого намісника. Потім постригли [в монахи] колишнього зека, шмаркача такого молодого, 27-річного. Він у Польщі був. Його новий намісник знайшов, привіз, і той почав там управляти. Мене тоді два рази обікрали.

– В монастирі?

– Так. Винесли пальто, церковне вино, все винесли.

– А хто?

– Мене тоді в монастирі не було. Завіси викрутили, зайшли, завіси поставили на місце, і все. Я звернувся раз до нового намісника, другий раз. Я йому дзвонив навіть, коли він був у владики.

А владика каже Онуфрію: «Ти дивись, бо ще й тебе обкрадуть». Значить, я так розумію, що благословення було від владики, щоб мене «вижили» звідти будь-якою ціною.

Мене так довели, що я ліг в лікарню з серцем. Коли ж вийшов з лікарні – пішов [з монастиря]. Подумав, чого я маю своє здоров’я гробити?

– Це було ще до Майдану?

– Якраз Майдан і війна почалась. У 2014 році. Отакі справи. Пішов у Тернопільську єпархію, там почав будувати монастир. Але там теж тертя вийшло, але не з єпископом, а із священиком.

Плюнув, бо побачив, що всюди сварка за гроші. Я думав, що в монастирі хоч має бути правда. А там її теж немає. Прогинаються усі, хто як може. І там ще інші причини…

– Ви про гомосексуалізм у монастирях?

– Я дізнався про це ще у 2005-му. В Гурбах вже їх семеро. Одного, старшого, вигнали. Не тієї орієнтації, мабуть.

– А де ж монахів набрали? То ж був порожній монастир.

– Ще коли я там був. Присилають. Я тільки глянув і бачу, щось не те... Прийшов священик, але я бачу, що це не тільки не монах майбутній, а навіть і не священик.

А я завжди забирав їхні паспорти і перевіряв у базі міліції чи це не злочинець. Так вийшло, що я його вигнав, але паспорт сфотографований був, і я перевірив – виявилося, що він в Польщі 14 років за вбивство відсидів. І ще й рекетом займався.

– Але ж люди каються.

– Мені сказав колись єпископ Закарпатський, що я не мав права його виганяти, бо він прийшов каятися. А я відповів, що я б його прийняв, якби він прийшов послушником каятися, а не священиком.

Яке ж вони право мали рукоположити його на священика? Вони знали, хто він такий, бо разом в одній банді були.

Вони кажуть, що Христос розбійника простив. А я кажу, що він йому простив гріхи, а не зробив священиком. Є церковні канони. У Старому Завіті ж написано: «Вибери найдостойнішого між собою без вад».

Зараз будь-хто має право стати священиком, у кого є гроші.

– Після цього всього ви пішли в у фронтову зону. Куди?

– В Айдар.

– Капеланом?

– Військовим священиком. Але закрилося це військове священство, сказали, що нема грошей.

– А раніше хтось фінансував?

– Фінансував Київський патріархат. 4 тисячі в місяць священику платили. Хоч ти на передовій, хоч ти за 70 кілометрів. Там ніхто не перевіряв того. А потім припинили фінансування з червня 2017 року.

– Перестали платити капеланам, сказали, що не треба?

– Сказали, що вже не фінансуватимуть, бо буде [військовий] контракт зі священиками. Вони думали, що дадуть [Збройні сили України за військовим контрактом] 7 тисяч, і попи рвануть всі туди, покинуть церкви, все покинуть і побіжать на фронт.

А немає нікого. У бригаді, де я був, з червня по жовтень, я не бачив жодного священика. Навіть відспівати за упокій немає кому.

Я опублікував матеріал на Фейсбук, де розписав, скільки йде грошей від людей [у Київському патріархаті]. Приблизно називаю, звісно – понад два мільйони.

– Куди йде?

– На армію. А нам, священикам, всього лиш треба 200-240 тисяч. Але подивися, на яких машинах єпископи їздять, квартири купляють, закордон відпочивати їздять.

– Але ж так само їздили, коли ви в монастирі були намісником. Коли ви будували монастир, вони теж їздили на таких машинах. Нічого не змінилося з того часу.

– Під час війни вони ще багатші стали. Є звернення до Філерата, надруковане священиками Полтавської єпархії. Там є такий Олександр Чучко. Почитай, як єпископи беруть. Це в одній полтавські єпархії там церков, як у нас у двох районах. Але за те як там живе єпископ.

Вже три роки скоро буде – ніхто нічого не побудував на Гурбах. Але джип стоїть під монастирем. Позичили, щоб поїздив трохи. У них же немає ні в кого майна. Усе позичене. Але що то за ідіот таку дорогу машину позичає на вічне віддання?

Правда нікому не потрібна. Навіть у церквах. У церквах тим більше. Я вже доказую, що це не вже не ваші [людей] церкви – це їхні [єпископів]. Вони Євангеліє читають автоматично, а проповідують лукаво. Бо брешуть.

Як сказав Іоан, за вас дана велика ціна, не будьте рабами. І ще Ісус говорив: «Удосконалюйте себе». Ми повинні удосконалитись, перевершити може навіть того єпископа. Бо єпископ на цьому заробляє гроші.

Ми, прості люди, повинні вдумуватися в те, що ми робимо. Мені колись Іларіон казав, коли в нас остання розмова була: «Ви моя хвороба, ви мені за три роки стільки зробили, що за все моє життя мені стільки ніхто не зробить».

От ми говорили за Корилкевича. Відкривали пам’ятник, погруддя Степану Бандері, в Здолбунові. Корилкевич дзвонить, що дасть 10 тисяч на це погруддя, але я приїду з владикою його відкривати. Бо ж треба похизуватися, дивіденди заробити.

Ініціативна група відмовляє. Іларіон забороняє священикам освячувати цей пам’ятник. Це часом не агітація? Він пішов не проти цих людей, він пішов проти України, проти її історії і гордості. Це ж наш герой, наша гордість.

– А хто освячував?

– Автокефаліст і греко-католик. Я був, але я стояв збоку, бо я не мав права без дозволу владики з ними співслужити. Коли мені дали слово – розповів правду про дії єпископа.

На другий день я мав лягати в лікарню. Мене навіть в Здолбунів у лікарню не прийняли. Через знайомого в Рівненську міську лікарню ліг. Я після мікроінсульту повинен був прокапуватися.

Дійшли краю... Заборонити освятити в Україні пам’ятник Степану Бандері!

Про всі ці речі я розповів Філарету, а Філарет починав мене вчити смиренню і все таке...

Я сказав: «Вибачте, що я вас перериваю. Давайте, я розкажу про своє бачення». І почав розказувати Патріархові правду в очі.

У відповідь: то ти хіба монах, ти хіба священик? 21-го числа я сказав правду, а 22-го мене змістили з намісника.

– Це коли було? Тоді, коли ви в монастирі були?

– Перед тим ще церкву мені дали змогу побудувати, а вже тоді «вижили». І знову ж таки, Філарет мене указом змістив з намісника, порушивши всі церковні канони. Поступив, як кагебіст. Через те, що він не має права мене зміщати.

Тому, що мене міг змістити тільки єпископ. Бо монастир на Гурбах не був ставропігійним монастирем [таким, що прямо підпорядковується патріарху]. [Єпископ] Іларіон побоявся мене змістити.

– І що ви думаєте робити далі?

– Я ніде не потрібен. Мене не прийме жоден монастир. Прийти туди рабом я не можу. А прийти туди вільною людиною і служити Богу, не давати робити їм те, що вони виробляють, мене ніхто не прийме.

Мені сказали після того йти у Видубичі в монастир. Кажу: «Ви що, смієтеся?» Питаю: «Ви хочете, щоб я там під прапором Партії Регіонів був?».

Розумієш, якби дати волю священикам і мирянам, єпископ ніколи не купить джипа за 100 тисяч доларів. Їм вигідно, щоб ми були рабами.

– І що далі?

– Пообіцяли мені на передову знову.

– Знову в Айдар?

– Вже мені хлопці дзвонили, кажуть, що щось моя хвороба затягнулась. Знаєш, коли я з ними там жив, було легше – там ворог попереду. Коли ж сюди приїхав, тут навколо вороги, і не знаєш, хто.

Це велика біда наша. Там солдатів вбивають. А тут нищать душу, пресують її. Приходиш з війни, хочеш добитися правди, тобі Аваков шиє статті.

Приходять солдати на дембель і не можуть ніяк місця собі знайти. Порожнина всюди, ні роботи, ні занять.

– То ж є різні спілки АТОвців. Хоча теж між собою сваряться, чув.

– Там у тих спілках сам за себе кожен стоїть. Повинна бути людина, яка не боїться. Він там був, він не боявся. Сюди прийшов, зараз йому то те вріжуть, то те, а він за сім’ю боїться.

Солдати кажуть: «У нас сім’ї, як ми можемо відстоювати права». Я кажу: «Хлопці, вас видушать по одному».

В оунівців що не було сімей, чи в упівців? Вони не боялися боротьби. Я от дивлюся на це все і жах бере. Російські банки повідкривалися. Коли війна була з Гітлером, гітлерівські банки тут були, а совєтські були в Німеччині?

Подивишся на все це, і приходить думка, що нинішній стан справ вигідний як владі мирській, так і церковній. У брудній воді легше піймати велику рибу. Війна вигідна усім, крім солдатів і бідного люду. Нині стало легше красти людські гроші. Бо є на що списати…

Від редакції. Ми звернулися на офіційну електронну пошту Рівненської єпархії УПЦ КП з проханням про інтерв’ю із владикою Іларіоном. Зокрема, щоб почути його бачення на події, озвучені в цьому інтерв’ю, та в інтерв’ю з отцем Віталієм Поровчуком.

---

Підписуйтеся на наші аккаунти у Facebook і Telegram, а також долучайтеся до групи Рівне громадське, щоб коментувати, отримувати важливі новини, аналітику та розслідування.