Рівненський «кримінальний отець» виїжджав з України: як йому це вдалося 

34-річний священник московського патріархату Ігор Маринич, якого судять за незаконну торгівлю зброєю і на якого патрульні неодноразово складали протоколи за керування у стані сп’яніння, наприкінці серпня виїхав за кордон. «Четверта влада» дізнавалася, яким чином обвинуваченому Мариничу вдалося покинути межі України під час воєнного стану.

Надіслав до суду копію паспорта

Про те, що Ігор Маринич поїхав за кордон, стало відомо 31 серпня. У цей день у Костопільському районному суді мали розглядати справу щодо нього – адмінпротокол про керування автомобілем у стані наркотичного сп’яніння.

Священник на це засідання не з’явився, надіславши клопотання про відкладення. У клопотанні він зазначив, що поїхав у Польщу від Української благодійної організації «Захист», щоб «привезти автомобіль для ЗСУ».

– Ось навіть є штампи у паспорті, – сказав працівник Костопільського районного суду журналістці «Четвертої влади», тримаючи у руках документи, які надіслав Маринич, та пояснюючи, чому засідання не відбудеться.

До слова, Маринич був на засіданні 24 серпня. Саме тоді суддя Лілія Грипіч узгоджувала з ним дату наступного засідання – на 31 серпня. Маринич не повідомляв, що збирається кудись їхати.

Як призовного віку Маринич міг виїхати з України

Адвокат із громадської організації «Платформа прав людини» Євген Воробйов каже: щоб особи призовного віку змогли виїхати за межі України під час воєнного стану як волонтери, потрібен дозвіл або Міністерства інфраструктури, або обласної військової адміністрації.

Для цього у котрусь із цих структур повинна звернутися організація, яка відряджає особу за кордон.

Чіткий перелік структур, які можуть звертатися за дозволом на виїзд за межі України для перевезення гуманітарних вантажів, вказаний у постанові Кабінету Міністрів України:

► військові, правоохоронні органи;

► військові адміністрації;

► медичні заклади;

► відправники чи отримувачів гуманітарної допомоги.

Після цього Мінінфраструктури або обласні військові адміністрації надсилають до Держприкордонслужби рішення про виїзд за межі України зазначених осіб. 

Якщо мета поїздки не підтвердиться, уповноважені службові особи Держприкордонслужби відмовляють у перетині державного кордону.

Ті ж, хто виїхав за межі України, можуть безперервно перебувати за кордоном не більше 30 календарних днів з дня перетину державного кордону.

Якщо особа перевищить ці строки або ж змінить мету свого перебування за кордоном, Мінінфраструктури та військові адміністрації скасовують своє рішення про виїзд за межі України. Скасування відбувається протягом семи робочих днів з моменту, коли встановлено факти порушень.

«Вільний у пересуванні»

– Якщо особі оголошено підозру чи висунуто обвинувачення і накладено обмеження, наприклад, запобіжний захід, то треба мати дозвіл від слідчого, прокурора або суду на виїзд з відповідної місцевості. Якщо особа проігнорує це, то до неї можуть застосувати більш суворий запобіжний захід, – каже адвокат із ГО «Платформа прав людини» Євген Воробйов.

Проте речниця Рівненської обласної прокуратури Наталія Нестор повідомила «Четвертій владі», що у кримінальному провадженні про торгівлю зброєю для Маринича не обирали запобіжний захід, а тому «він вільний у пересуванні».

Суддя Костопільського районного суду Лілія Грипіч на запит «Четвертої влади» відповіла, що клопотання про відкладення засіданні від Маринича надійшло на електронну пошту суду за 11 хвилин до початку засідання – о 14:19.

«До клопотання додали лише фотокопію паспорта громадянина України для виїзду за кордон з відміткою про перетинання 31.08.2023 року Республіки Польща та виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців благодійної організації »Українська благодійна організація «Захист». Також повідомляємо, що до клопотання не долучили дозвіл на виїзд за межі України», – йдеться у відповіді суду.

Благодійну організацію створив собі сам

Співзасновниками Української благодійної організації «Захист», від якої Маринич поїхав у Польщу нібито по автомобіль для ЗСУ, є сам Ігор Маринич та його троюрідний брат, костопільчанин Юрій В’ячеславович Маринич. 

Ця організація зареєстрована у Рівному із 2015 року за адресою, яку Ігор Маринич на судових засіданнях називав як адресу свого проживання.

Основний вид діяльності організації – надання іншої соціальної допомоги без забезпечення проживання: послуги соціального характеру, консультації, піклування, допомога біженцям та подібні послуги для людей похилого віку та людей з інвалідністю у домашніх умовах або в інших місцях.

«Четверта влада» не знайшла ні сайту «Захисту», ні сторінки його у соцмережах, які підтверджували б діяльність організації та де можна було б переглянути її звітність.

Троюрідний брат Ігоря Маринича Юрій Маринич у профілі у телеграмі у розділі про себе написав: «Підбір/пригон/розмитнення будь-якого авто з Європи».

Журналістка «Четвертої влади» зателефонувала до нього, щоб розпитати про діяльність благодійної організації. Він відповів, що не має жодного стосунку до Української благодійної організації «Захист». Стверджує: чи не одразу після її створення припинив брати участь у її діяльності, а із братом востаннє бачився рік тому. 

– Це було ще в якомусь 14-му році. Цю організацію, виходить, заснували, але щоб якась діяльність тоді була, то ні, – розповідає Юрій Маринич. – Бо в мене виникли обставини, я жив деякий час за кордоном і участі в діяльності цієї організації не брав. Знаю, що там подавалися нульові звітності, оскільки організація не працювала. Але Ігор їздив тоді і неодноразово у нього поїздки були у ролі волонтера.

– Але чому там подавали нульові звітності, тому що на рахунки кошти ніякі не надходили. А те, що він на той час там збирав, як у Вежиці батюшкою служив, то тоді люди громадою збирали якісь там закрутки, продукти – на цьому все й обмежувалося. Щоб там якісь збори коштів проводилися, то такого нічого не було. Була якась допомога селищної ради, бізнесмени приєднувалися. А в якому зараз статусі ця організація – без поняття.

Сам Ігор Маринич – щонайменше від початку повномасштабного вторгнення – на своїй сторінці у фейсбуці не опублікував жодних звітів організації та жодного оголошення про збір на потреби ЗСУ.

Проте на його сторінці ми побачили фото за 2016 рік із рівненською волонтеркою Оксаною Даниловою.

Ми запитали у неї, що вона знає про благодійну діяльність Ігоря Маринича.

– Я все ж таки у волонтерстві багато, але не чула про таку (організацію. – Авт.), – розповідає Оксана Данилова.

– У нас із Мариничем доволі таке поверхове знайомство. Ми вперше в житті зустрілися на заправці перед Харківською областю. Він був одягнений у старий камуфляж. Стоїть людина курить і так через словечко мат може запустити.

Я думала, що «батюшка» – це його «поганяло».

– А коли мені сказали, що він дійсно батюшка, це була шокова ситуація, бо його поведінка геть не відповідала священнослужителю. Я тому його так і запам’ятала, що він – батюшка – курив і матюкався.

– Він був зі своєю бригадою, ми – зі своєю. Просто рівняни. Там як туди заїдеш, то всі були наче родичі. Ми тоді поїхали на Сєвєродонецьк, а вони кудись вниз поїхали. Куди вони їхали… У нас бус був дуже набитий, а в них – наполовину порожній, і в них там було м’ясо копчене, тому що дуже пахло в бусі, бо це була передпасхальна, по-моєму, поїздка. І я ще казала: «Хлопці, а що ви їдете з напівпорожнім бусом втрьох? Бензину не шкода кататися?». Потім ми ще зустрілися на виїзді з тої зони – і все.

Священник каже, що пригнав «гольфа»

До України Ігор Маринич вже повернувся, проте розповісти про свою поїздку за кордон відмовився:

– Те, що я допомагаю хлопцям, як я їжджу – це залишається між мною і між тими людьми, яким я допомагаю. Я цим займаюся з 15-го року. І в кого я був і що кому привозив, повірте, ті люди знають.

Відмовився також повідомити, яка організація дала йому дозвіл на перетин державного кордону:

– Я його маю, цей дозвіл. І неодноразово виїжджав за кордон.

– А чи можете сказати, яка організація давала вам цей дозвіл? – журналістка.

– Ні, не можу. Тому що мені неприємно з вами спілкуватися. Бо ви брешете. Постійно в своїх статтях брешете.

Яку саме неправду в своїх матеріалах написала журналістка, Маринич не уточнив. Натомість сказав, що статті – замовні:

– Я не знаю, від кого це замовлення йдуть, кому це вигідно. Бог вам суддя.

– От ви зараз зі мною спілкуєтеся і ви маєте можливість мені пояснити ситуацію. 

– Я не хочу з вами спілкуватися. Не лізьте мені в душу. [...] Зараз мені піднімають у Березнівському районі цього «гольфа» («Фольксваген Гольф» – 5-місний автомобіль німецького концерну Volkswagen AG, за німецькою класифікацією належить до «компактного» класу. – Ред.), якого я пригнав. Мені потрібно його зробити, поміняти оливу, фільтри і загнати його одразу до хлопців. Тому що вони потребують дуже цей автомобіль. Їх там розгромили, розбомбили. І якщо вийде, ще зараз на один збираємо гроші.

– А як ви збираєте гроші? Ви якісь оголошення публікуєте? Щоб люди знали про ваші збори.

– Я ж вам пояснив і сказав: хто про мене щось знає, той знає чим я займаюся.

– Але ж більше людей могли б дізнатися.

– Ті люди, які хочуть долучитися, які бачать, куди воно йде, повірте, вони знають, і вони долучаються.

– Звідки вони знають про вас, якщо ви нічого не публікуєте?

– Я з 15-го року туди їжджу. Я більше половини телефонної книжки номери не можу видалити, хоча цих людей в живих вже нема. І ви мені будете розказувати, звідки знають? Повірте, що знають.

На цьому розмову Ігор Маринич закінчив.

До слова, у гетконтакті ми знайшли, як Ігоря Маринича підписали інші люди. Частина з записів стосується авто: «перевізник Польща», «Ігор атошнік», «Ігор Меган», «Ігор Машина», «Ігор К Бмв», «Розмитнення», «Валюта», «Форд2», «Ігор Мазда Сіра», «Бмв 2700 Сіра», «Беха на Рівне Ігор», «Житомир Хоче Машину», «2.7 Mersedes Рівне», «Кл Тігуан Фара Стопи Сарни».

Держприкордонслужба приховує, хто дав дозвіл на виїзд

Оскільки Ігор Маринич відмовився вказати, хто йому надав дозвіл на виїзд за кордон, ми звернулися до Рівненської ОВА, а також із письмовими запитами до Мінінфраструктури та Держприкордонслужби.

Речник Рівненської ОВА Олександр Поліщук відповів, що Ігор Маринич не звертався до них по дозвіл на виїзд за кордон. І додав, що Маринич міг виїжджати через іншу область.

Мінінфраструктури відповіло, що не приймало рішень про виїзд за межі України стосовно Ігоря Маринича.

Держприкордонслужба відмовилася надавати інформацію.

Старший офіцер відділення обробки інформації запитів громадян Державної прикордонної служби України Олександр Мотов, який готував відповідь на запит, каже, що служба має доступ до бази даних «Відомості про осіб, які перетнули державний кордон України, в’їхали на тимчасово окуповану територію України, або виїхали з такої території».

Але, мовляв, надавати інформацію з цієї бази їм забороняє наказ Міністерства внутрішніх справ, бо відомості про осіб, розміщені у ній, є «інформацією з обмеженим доступом, а саме конфіденційною інформацією (персональними даними)».

– Ми не надаємо інформації, яка є у базі даних, ми даємо витяг, який є у базі даних, – каже Мотов. 

– Добре, тоді надайте документ з бази даних, – журналістка.

– Інформація, яка є у витягу, інформація про особу, вона є конфіденційною. Це прізвище, ім’я і по батькові, дата народження, реквізити паспортних документів.

– Мені це не потрібно. Ви можете замалювати цю інформацію.

– Якщо ми надамо таку інформацію, то весь текст, який ви запитуєте, буде затушований.

– Якщо мені потрібно дізнатися, чи перетинала особа державний кордон і яка державна організація видала дозвіл цій особі на перетинання кордону, то це не персональні дані?

– Чи дійсно він перетинав кордон, ми не можемо вам підтвердити або спростувати цю інформацію, бо інформація про людину є конфіденційною.

– Інформація, але не документ. Документ надати, хто видав йому дозвіл на виїзд за кордон, ви можете. Документ, не інформацію. 

– На жаль, у мене такої інформації нема.

– Тобто що це означає? Дозволу у нього немає? 

– Інформація, яка є у нашій базі даних, у мене відсутня. Навіть щоб подивитися про особу, мені треба зайти в базу даних. Це все фіксується. Людина потім скаже: а хто і на яких підставах дивився цю інформацію? І мене викликають у НАБУ, у ДБР і питають: «На якій підставі ви дивилися інформацію про цю особу, якщо вона є конфіденційною”? На мене складають протокол, обмежують у праві і можуть навіть посадити.

– У вас є запит від мене, в якому я обґрунтовувала суспільну важливість.

– Тільки за рішенням суду можна надати таку інформацію.

– Документ ви можете мені без рішення суду надати? Документ.

– А у вас у заяві була додана письмова згода особи, про яку ви запитуєте?

– У мене не було письмової згоди. Але я не прошу персональні дані цієї особи.

– Немає правової підстави – я навіть не можу зайти і подивитися.

– Правова підстава – це закон «Про доступ до публічної інформації». Я написала вам запит, обґрунтувала суспільну важливість. 

Після цього Олександр Мотов сказав, щоб журналістка поспілкувалася з їхньою юрисконсульткою Світланою Марченко. Вона також сказала, що немає правових підстав надати журналістам інформацію і що надати її зможуть тільки після рішення суду про це:

– Вся інформація, яка обробляється в базі даних, є інформацією з обмеженим доступом. А саме – конфіденційною. Для того, щоб створити документ, ми маємо обробити інформацію в базах даних. Щоб це зробити, у нас немає підстав: у нас немає згоди особи і немає рішення суду.

Юрисконсультка відповіла, що вся інформація у базі даних є конфіденційною відповідно до положення про цю базу, яке затверджене наказом Міністерства внутрішніх справ №614 від 27.09.2022 року.

Адвокат Євген Воробйов каже, що відмова Держприкордонслужби – неправомірна. Бо визначивши, що інформація – з обмеженим доступом, Держприкордонслужба не навела жодних обґрунтувань, що пройшла так званий «трискладовий тест».

Це означає, що обмежити доступ до інформації можна лише тоді, якщо сукупно дотримані такі три вимоги:

► виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя;

► розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам;

► шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

– Також розпорядник інформації залишив поза увагою, що обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений. Окрім того, розпорядник інформації не звернув увагу,  що запитувана інформація містить суспільний інтерес і є суспільно необхідною. Оскільки у громадськості є право знати цю інформацію. І це переважає потенційну шкоду від її поширення, – каже адвокат.

Що ж до конфіденційної інформації про фізичну особу, то сюди належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження.

– Натомість журналістка згадані дані не просила у своєму запиті, а частина 2 статті 11 Закону «Про інформацію» не містить того, що відомості, коли/де перетинав кордон України, є з обмеженим доступом, – підсумував адвокат Євген Воробйов.

Чим відомий «кримінальний отець»

Священник УПЦ (МП) Ігор Маринич став відомим завдяки тому, що на нього неодноразово складали протоколи про керування автомобілем у стані алкогольного та наркотичного сп’яніння.

Кілька разів у суді доводили його вину, штрафували та позбавляли права керувати транспортом.

А наприкінці липня цього року оштрафували на 850 гривень за зберігання психотропної речовини метамфетаміну. Її виявили в автомобілі, яким керував Маринич.

Спочатку поліція відкрила кримінальне провадження. Проте під час експертизи виявили, що кількість метамфетаміну у невеликих розмірах. І це не дозволяє притягнути Маринича до кримінальної відповідальності, а лише до адміністративної.

У той день, коли в автомобілі священника знайшли наркотики, поліцейські зафіксували ще кілька порушень: керував у стані наркотичного сп’яніння та без посвідчення водія (його у Маринича вилучали на рік – через керування у стані сп’яніння). Але Маринич уникнув відповідальності.

Уже два роки у Рівненському міському суді розглядають кримінальну справу, в якій Ігоря Маринича обвинувачують у частині 1 статті 263 Кримінального Кодексу України (носіння, зберігання, придбання, передача чи збут вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв без передбаченого законом дозволу). Востаннє засідання призначали на 31 липня 2023 року.

Сама ж історія розпочалася у 2020-му, коли Ігоря Маринича затримала СБУ. Він тоді, за версією служби, намагався продати протитанковий гранатомет, сім гранат з запалами і 800 грамів тротилу за 40 тисяч гривень.

Тоді в СБУ повідомляли, що настоятель одного із храмів Рівненщини нібито хотів налагодити канал збуту зброї.

За версією слідства, він часто їздив із проповідницькою місією у зону бойових дій на сході України протягом 2015-2018 років, а назад повертався з «трофеями», які продавав знайомим.

Після того, як отримував гроші, робив закладки зі зброї у підвалах багатоповерхівок та промислових районах Рівного, щоб його важче було викрити. Проте кілька фактів продажу правоохоронці задокументували.

Якщо суд визнає Ігоря Маринича винним, йому загрожує ув’язнення від трьох до семи років.

Стежити за справами Ігоря Маринича можна за тегом: Кримінальний отець

Підписуйтесь на канал «Четвертої влади» у телеграмі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці чи твітері.

Підтримайте ЗСУ

Якщо підтримали ЗСУ і маєте змогу підтримати незалежне рівненське ЗМІ – підтримайте «Четверту владу»