«Вибухи, стрільба, а ми в підвалі п'ємо шампанське зі стопок»: історія підприємиці із Маріуполя, яка переселилася до Рівного

Маріупольчанка Яна Граборова нині живе у селі Колоденка біля Рівного, проте через декілька місяців планує переїхати в інший регіон. У Маріуполі в Яни був свій бізнес – разом із чоловіком вона виготовляла і продавала ковбасні вироби.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, жінка вважала, що мусить залишатися в Маріуполі і допомагати містянам і військовим. Та 18 березня вона з родиною все ж покинула рідне місто. Далі – зі слів Яни про її виїзд із Маріуполя і призвичаювання до нового життя.

На початку повномасштабного вторгнення у мене навіть думки не було, що ми не втримаємо Маріуполь. Місто було потужно озброєне, такий собі форпост. Я була впевнена, що все обмежиться кількома атаками росіян. І якби не було обстрілів з повітря, ми би стояли дуже довго.

У нас із чоловіком було власне виробництво ковбас, тому ми мали запаси їжі у промислових масштабах. Коли почалося вторгнення, я подзвонила знайомим, з якими волонтерила раніше, і запитала, чим можу допомогти.

Друзі та партнери з інших міст України писали, аби ми виїжджали, але я відповідала: «Вибачте, ні. Я маю, що тут робити». Маріуполь був сам на сам.

Можливо, гуманітарна допомога і доїжджала до міста до 2-го березня, я не впевнена. Та звідколи місто оточили росіяни, український гуманітарний конвой далі Бердянська окупанти не пускали.

Люди самі організовувалися. Наприклад, я казала сусідам: сьогодні наші відбили орків, тож, у нас є кілька годин, щоб доставити щось людям.

Кілька разів ми їздили в центр Маріуполя, щоб відвезти людям воду та їжу. Всі великі магазині були розбомблені, а решта – розграбовані. Гроші не мали цінності, це були просто папірці.

А люди у багатоповерхівках не мали стільки запасів, як мешканці приватного сектору. Тож ми завантажували у машину дітей, тварин, документи та провіант. Приїжджали на місце, швидко вивантажувалися і швидко намагалися повернутися назад.

Після однієї з таких вилазок був сильний бій і ми поїхали до друзів у Приморський район. Провели там тиждень.

Потім той район почали обстрілювати з моря і ми все ж повернулися додому.

Одного разу віддали військовому весь наш досить великий запас дизеля, бо почули по радіо, що в лікарні закінчується дизель для генератора. Потім нам повернули дві повні каністри – просто залишили за воротами.

Коли ми вже виїхали з Маріуполя, я допомагала з логістикою людям, які залишилися там, але хотіли виїхати. Переважно це були мої колишні клієнти.

Про те, чого бракує у тривожній валізі

Ми не очікували війни, я всі підвали у будинку залила бетоном. Але у нас була яма для огляду авто.

З 27 на 28 лютого ми провели ніч у цій ямі. Вибухи від нас були в 20-30 метрах. Мій будинок стояв на основній трасі, з якої росіяни намагалися взяти Маріуполь.

28 лютого ми зібрали тривожні валізи – у кожного члена сім’ї було по одному звичайному невеликому рюкзаку. Думали, що виїжджатимемо на пару тижнів.

Брали найнеобхідніші речі: по одному комплекту спідньої білизни, антисептик, маски від коронавірусу, документи та один змінний комплект одягу. Ще у 2014 році я зробила копії документів, завірені у нотаріуса.

Ці документи поклала дітям. Ще у свій рюкзак поклала документи на будинок та на машини. У нас було два мікроавтобуси, на одному ми виїхали, а інший «поховали» там.

Єдине, про що жалкую, – це фото. Рекомендую усім покласти у тривожну валізу фото людей, яких вже не повернути.

Моїх батьків уже немає. А тепер немає і жодної їхньої фотографії. Відновити їх буде неможливо, залишилися тільки спогади.

Про життя без світла, газу і води

Оскільки ми як підприємці виготовляли їстівні продукти, ми і до війни перестраховувалися від відключення світла.

Тому у нас було два генератори – один на будинок, інший – на приміщення із морозилками, промисловим холодильником тощо.

На початку лютого ми купили півтори тонни солярки, тому генератори ще довго могли працювати. Коли почалася війна, ми першим ділом поїхали заправилися за картки.

6 березня з неба влучили у центральну газову магістраль. Тоді газ почав зникати.

Пощастило, що мій чоловік і сусід переробили твердопаливний котел. Це такий великий прямокутник, з якого зняли кришку і поклали зверху плиту, на якій можна було готувати.

Ми навіть не готували на відкритому вогні. Коли з підвалу стало небезпечно виходити, ми змайстрували там буржуйку, а світло зробили з акумулятора авто та старої фари.

У тому підвалі приватного будинку нас жило 10 дорослих та троє дітей.

Світла не було, бо електромережа лягла. В перші дні її намагалися відновлювати, але що відновиш, як уже всі стовпи поклало.

Я знаю, що в місті ситуація була значно гірша. Що люди збирали сніг, аби мати воду. Спочатку сором’язливо, а потім ледь не билися за нього. Це було дико.

Було страшно, бо ми не знали, як там наші, чи місто ще наше. Згодом наш сусід знайшов у гаражі старе радіо.

Українська хвиля ловила о 8-й, 9-й та 15-й годині дня. Тоді ми могли дізнатися, що відбувається в Україні.

Про те, як змогли вибратися з Маріуполя

15-го чи 16-го березня ми почули про зелений коридор і вирішили виїжджати. Приготувалися, склали необхідні речі і… дізналися, що колону начебто розстріляли росіяни. Було таке дивне відчуття безнадійності.

Я написала прощальний лист сестрі та подрузі. А потім, незважаючи на сильний обстріл, ми сиділи в будинку. Не знаю, як тоді нас не вбило.

Це був сюрреалізм: вибухи, звуки автоматів, світло від свічок, і ми сидимо, п'ємо шампанське зі стопок і їмо останній шматок сиров'яленої ковбаси.

Тільки коли ми вже були у Дніпрі, кожен зізнався, що тоді ми насправді прощалися одне з одним.

18-го березня ми дивом виїхали. Дивом, бо наш район з'єднаний з містом мостами. Ми виїжджали через заміновану Набережну, повз «Азовсталь» під час бомбардування Набережної вулиці.

Машина, що їхала за нами, підірвалась. Вона спалахнула – ми спробували допомогти, але не могли.

Коли ми виїжджали, росіяни намагалися взяти Маріуполь, але він був іще повністю під контролем української армії.

Росіян ми вперше побачили у селищі Портівське – через нього був єдиний наш шлях на виїзд із Маріуполя.

На вулиці було дуже холодно, але вони роздягали всіх чоловіків. Мого 14-річного сина роздягли теж. Я показувала документи з його датою народження, але це не спрацювало.

Жінкам оглядали руки, щоб не було пороху. Але нам пощастило: у нас було багато тварин. Малоймовірно, що хтось із ЗСУ буде виїжджати з дітьми, тваринами, папугами у клітці.

18 березня ми доїхали до Мангуша і переночували там у знайомих.

Після Мангуша стало більше блокпостів. Там стояли рашисти та чеченці. Хтось із них ставився, умовно кажучи, по-людськи, а хтось навпаки.

Одного разу обшукали на наявність зброї навіть бабцю 1939 року народження, яку ми везли з собою.

Запам’ятався мені юний хлопець із одного російського блокпоста: було помітно, що йому страшно. Попросив у мого чоловіка показати паспорт, бере його і не може сторінку перегорнути – тремтять руки.

Потім ми їхали до Дніпра, а далі – на захід України.

По дорозі зрозуміли, що не встигнемо до комендантської години дістатися до місця призначення, тому знайшли в інтернеті номер гарячої лінії Уманської ради, і нам дали адресу, де нас прийняли, нагодували, дали змогу покупатися.

Це було дуже важливо, бо ми не милися дуже довго перед тим. Також нам дали змогу випрати одяг. І вже з Умані ми поїхали до Рівного.

Зараз ми живемо у частині будинку наших родичів у Колоденці. Платимо за комунальні послуги.

Я б віддала пів царства, щоб висушити голову звичайним феном і випрямити волосся випрямлячем.

Я можу це собі купити, але в мене у пріоритеті фінансова допомога ЗСУ. Бо без фену я можу обійтися, але чим більше донатитиму на армію, тим швидше буде перемога і я зможу повернутися додому.

Ми виїхали з Маріуполя ще у зимовому одязі. Зараз з моїх речей на мені гумка для волосся, спідня білизна і мобільний телефон. Все інше – чуже.

Про вплив війни на дітей

Моїй дочці 11 років. Коли ми виїхали з Маріуполя, в неї з’явилася сива прядка на потилиці. А син ні з ким не розмовляв приблизно два тижні.

Він міг послухати та вставити слово-два, якщо розмова не стосувалася війни або Маріуполя.

Але у будь-яких розмовх про Маріуполь він участь брати не хотів: казав, що у нього ком у горлі.

Наразі мої діти навчаються дистанційно: донька у 5-му класі, а син у 8-му (розмова відбувалася ще під час навчального року – ред.).

Навчання дистанційне, бо школи у Рівненській області віддали для потреб переселенців. В спортзалах, кабінетах сплять люди, які не можуть зняти житло.

Якщо під час уроків лунає тривога, заняття перериваються. Дітям важко. Крім того, їм бракує соціалізації, ми майже весь час у будинку. Донька навчається у другу зміну, а син – у першу, тож аби з ними кудись поїхати, треба чекати, поки звільняться обидвоє.

Ми займалися з психологами онлайн. Хоч я маю психологічну освіту, я не можу надати їм допомогу, бо мене теж накриває.

В екстрених ситуаціях я зібрана. Поки була в Маріуполі, бачила, що люди розгублені і що мені треба бути зосередженою і допомагати іншим.

Займала людей зі своєї компанії, які скочувались до стану «ми зараз помремо». Закликала їх наколоти дрова або зробити піч. Людина не має залишатися сам на сам зі своїми думками.

Зате коли вибралася у безпечне місце, накрило – наступного ж ранку. Дозволила собі плакати, доки не відчула спустошення. Іншого виходу немає.

Про війну в тилу та ставлення рівнян до переселенців

У Рівному інакше розуміння війни, тут тил. На Маріуполь запускали близько 120 ракет на добу, а тут зовсім інша ситуація.

Мої родичі, які живуть у Колоденці в іншій частині будинку, і досі не розуміють, чому не можна включати світло, коли вже темно. До них це просто не доходить. (На щастя, в Рівному і в більшості регіонів країни світломаскування неактуальне, – ред.)

Також не розуміють проблеми з голосними звуками. Наприклад, у Рівному був захід для переселенців, де були надувні кульки, які треба було лускати.

Моєму сину 14 років, він спортсмен, має зріст 187 сантиметрів. Але навіть для нього це було травматично. Хоча на той момент ми були майже два місяці у безпеці.

У Рівному безпечно, але коли завила сирена, ми почали шукали бомбосховище. Для нас було дико, що воно позначене на мапі, а на ділі зачинене. У нас реально почалася паніка.

До переселенців ставляться по-різному. Є люди, які готові надати будь-яку допомогу.

Хоча я, наприклад, від грошей відмовляюся – вважаю, що можу сама заробити. Інші навпаки дорікають, що переселенці – це утриманці.

Для декого болюче питання, чому місцеві їдуть на фронт, поки хтось із переселенців ще не поїхав.

Хтось доскіпується до мови: одного разу я говорила по телефону російською, і людина поруч спитала: «Чому ти до нас на Україну приїхала?». Хоча мені не проблема говорити українською.

Я розумію, що у людей щось болить і вони виплескують свій біль на мене. Буває й агресія, але такі люди є повсюди. Але дехто справді готовий віддати все.

Про плани далі і відновлення бізнесу

Поки що не можу зібратися, щоб розпочати бізнес на Рівненщині. Моє обладнання згоріло, а на таке саме немає грошей. Ми не заробляли мільйони, але майже всі гроші вкладали або у виробництво, або в будинок.

Виїхали ми з дуже невеликою сумою. Те, що мали на картах, переказали ЗСУ.

На кредит під бізнес теж поки наважитися не можу: якщо сюди кудись прилетить, я залишуся у мінусі і не зможу з цього вибратися.

Почну знову, як закінчиться війна. Наразі завеликі ризики. Нам пощастило: ми покинули наш будинок, коли він був іще цілий. Зруйнованим бачили його вже на фото.

Сусіди розповіли, що його спочатку пограбували чеченці, а потім розстріляли з мінометів – начебто за те, що він був у патріотичних кольорах – жовтий із блакитними метеликами.

Судячи з фото, наш будинок неможливо відновити.

Та коли закінчиться війна, я поїду додому. У мене є чіткі плани, як ми будемо відбудовувати місто. Навіть якщо нам не буде допомагати жодна держава, навіть якщо Україна не буде нічого компенсувати.

Я розумію, що можуть робити мої сусіди, щоб відремонтувати той п’ятачок, де ми жили. Далі можна відбудовувати усе інше.

Дивіться також: «Вірю, що чоловік повернеться додому»: історія дружини прикордонника з «Азовсталі», яка провела місяць в полоні

Схожі історії можна переглянути за тегом «Переселенці».

Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів»

Підписуйтесь на канал «Четвертої влади» у телеграмі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці чи твітері.

Підтримайте ЗСУ

Якщо підтримали ЗСУ і маєте змогу підтримати незалежне рівненське ЗМІ – підтримайте «Четверту владу»