Як живе Городищенська виправна колонія на карантині

Виправна колонія № 96 розташована неподалік Рівного у селі Городище. Сюди потрапляють за тяжкі і особливо тяжкі злочини. Убивці, розбійники, грабіжники, злочинці, пов’язані з незаконним обігом наркотиків. Нині тут 319 ув’язнених.

Ми приїхали сюди, щоб побачити, в яких умовах відбувають покарання ув’язнені. Дивіться подробиці в сюжеті або читайте і дивіться текстову версію нижче.

Заходимо на контрольно-пропускний пункт. Здаємо документи, мобільні телефони, міряємо температуру, отримуємо захисні рукавички і заходимо на територію.

По периметру бачимо сторожові вежі, перешкоди зі ґрат, зліва пропускний пункт для автівок, де їх ретельно обшукують, перш ніж пустити на територію.

Нас супроводжує начальник колонії Юрій Луцук та ще троє працівників. Пояснюють, що це таке правило: жінку по території колонії мають супроводжувати мінімум троє чоловіків.

Спершу нам показують місце, де в’язні працюють.

– Це столярна дільниця, металообробка, ремонт автомобілів та інші замовлення від фізичних осіб, сільських рад, ОТГ тощо, – розповідає Юрій Луцук.  

За чинним Кримінально-виконавчим кодексом, ув’язнений працює, якщо сам того хоче.

За роботу, після вирахування податків, аліментів, витрат на комунальні послуги, отримує зарплату на картку, з якої, наприклад, може розраховуватися у магазині на території колонії.

Начальник колонії каже, що інформацію про виготовлені в’язнями речі, аби їх купували, розміщують на сайті колонії, у фейсбуці, інстаграмі та дають оголошення в газети.

Підходимо до приміщення з великим навісом де нас вже чекають двоє чоловіків.

Начальник колонії вітається і знайомить нас з одним із них:

– Директор ПТУ Микола Петрович.

На що Микола Петрович жартома до начальника:

– Розказувати як у нас добре чи як є?

– Як є, – начальник.

Заходимо в приміщення з навчальними аудиторіями.

У навчальному центрі на території колонії засуджені п’ять днів на тиждень навчаються за сімома робочими спеціальностями: на кочегара-машиніста котельні, машиніста крана, токаря, верстатника широкого профілю, кравця, електрика з ремонту електрообладнання і слюсаря з механоскладальних робіт.

– В основному орієнтуємось на потреби колонії, але й на те, що після звільнення люди мають ресоціалізуватися у суспільстві і мати затребувану професію, – пояснює директор Городищенського навчального центру Микола Климчук.

З його слів, грошей для обладнання навчального центру бракує – Міносвіти виділяє на його потреби п’ять тисяч гривень на рік.

Після виробничої зони потрапляємо у житлову.

У навчальній кімнаті нас вже чекають двоє засуджених: тернополянин Юрій Бурковський, який вдруге відбуває покарання, та Олександр Снігуренко з Луганської області.

– (В оригіналі говорить російською – ред.) Поганого нічого тут не бачу. Звичайно, нічого хорошого тут немає взагалі, як і в решті колоній. Але коли люди щиро усвідомлюють, то сюди не хочуть більше потрапляти, – розповідає ув’язнений Олександр Снігуренко.

Ув’язнений Юрій Бурковський каже, що раніше на дозвіллі ходив на зібрання, «коли приїжджали віруючі, а зараз карантин».

– Зараз на дозвіллі читаю Євангеліє, спілкуюся зі знайомими на локальній дільниці.

До карантину в колонії відбувалися культурні та спортивні заходи, в'язні мали можливість охреститися.

– Тут немає тієї жорсткості і немає строгості. Так, режим присутній, але режим потрібен для кожної людини.

– Я наркоман і мені як наркоману це було необхідно. Навіть та сама праця і взірцева поведінка, як прописано в Кримінальному кодексі, і сумлінне ставлення до праці пішли мені на користь. У мене є дитина, яку я хочу побачити, – каже Юрій.

Ув’язнений Олександр Снігуренко розповідає, що годують «смачним»:

– Хороша підлива з м'ясом, каші, борщі, супи.

Додає, що на свята балують смаколиками – булочками, печивом, яблуками, лимонами, мандаринами, цукерками.

Як пояснює начальник колонії, на Великдень у власній пекарні в'язні випікають паски.

Далі через загальну зону прямуємо у харчоблок. На подвір’ї зустрічаємо засуджених, що йдуть на обід, але нам не дають їх зняти на відео.

У коридорі перед кухнею відчутний аромат борщу та свіжоспеченого хліба.

Прямуємо у медичну частину. ЇЇ працівники щоденно обходять ув’язнених і, якщо треба, лікують.

Завідувач медичної частини Всеволод Курус розповідає, що один в’язень хворіє на коронавірусну інфекцію і другий нещодавно отримав позитивний тест – після тривалого побачення з дружиною.

Завідувач показує так звану «модну» палату –  стаціонар для хворих. ЇЇ також використовують для самоізоляції на 14 діб для засуджених після тривалого побачення з родичами.

Остання локація, яку нам показують у житловій зоні колонії – це сектор для засуджених до довічного позбавлення волі.

Усі вікна камер виходять у внутрішній дворик будівлі. Тут, за ґратами, для довічників є кілька спортивних тренажерів.

Довічників у колонії зараз 15. Один із них, Сергій Манько, сидить в одиночній камері, має щодня годину прогулянки на свіжому повітрі, відеодзвінки та інтернет під наглядом. Начальник каже, що дивитися порно через інтернет в'язням не дають.

Є можливість довготривалих побачень до трьох діб у готелі, можливість навчатись дистанційно, працювати у камері та займатися на тренажерах, але з дотриманням суворого режиму закладу.

– (В оригіналі говорить російською – ред.) Найбільша проблема – сприйняти саме формулювання «довічно». Багато хто психічно не витримує. Зараз значно змінилися умови утримання, стали більш нормальними, людськими, – каже Сергій Манько.

Детальніше розмову з довічно засудженим дивіться в окремому відео і тексті, який ми підготуємо невдовзі.

Психолог Денис Парасин пояснює, що для довічників важлива постійна психологічна підтримка та віра, що попри досмертний термін життя продовжується. Психолог каже, що працює в колонії чотири місяці і за цей провів кілька онлайн-екскурсій музеями: 

– Був у нас музей у Венеції, був музей української народної творчості. Це не в обов’язковому порядку, але засуджені цікавляться.

Ми повертаємось на контрольно-пропускний пункт. Там, на межі периметру, існує світ між ґратами та волею, де проходять, напевно, найпозитивніші дні ув'язнення – це кімнати короткострокових та довгострокових побачень.

Ув'язнені, які живуть у загальножитлових приміщеннях, мають право на побачення з рідними раз у два місяці. Ув'язнені, які сидять в камерах – раз в три місяці.

Як заохочення за хорошу поведінку в'язень може отримати право на побачення на три доби, а якщо одружується, то на шість діб.

Є три типи кімнат для побачень.

– Одна кімната люкс, дві кімнати для осіб засуджених до довічного позбавлення волі, вони ізольовані, й шість звичайних кімнат, – розповідає в.о. заступника начальника колонії з інтендантського та комунально-побутового забезпечення Олександр Глодзь.

Вартість оренди звичайної кімнати – 100 гривень на добу. Для довічників 140. Кімната Люкс – 180.

На час зйомки кімната люкс зайнята. Зняли ті, що вільні.

Після відвідин колонії, у розмові з начальником установи, ми запитали про його враження у перші дні роботи на посаді.

Щодо наших вражень, то на емоційному рівні дійсно дихати там важко, хоча відчуття небезпеки не було.

Ми не знаємо наскільки правдиво розповідали про все в'язні, з якими нам дали поспілкуватися. І чи до кінця відвертими були керівники різних секторів колонії. Але ті умови, що ми побачили на зоні, значно кращі ніж ми очікували побачити.

Від редакції

На жаль, знімальна група не зняла камери й кімнати, в яких мешкають ув'язнені. У вересні 2017-го року, коли колонію моніторили правозахисники, помешкання засуджених виглядали ось так:

Якщо наша діяльність вам подобається і ви вважаєте її важливою – підтримайте «Четверту владу» за цим посиланням. Завдяки підтримці ми зможемо працювати ще краще.

Підписуйтесь на канал «Четвертої влади» у телеграмі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці чи твітері.