Чому 30-річна іноземна доброволиця пішла в ЗСУ і готується воювати за Україну

За Україну воюють не лише українці, а й іноземні добровольці. У кожного свого мотивація та причини захищати чужу їм країну. Серед іноземців, які добровільно прийшли на війну, є жінки. З однією з них ми спілкуємося, щоб з'ясувати чому вона в ЗСУ.

Ми познайомилися із Рудою (позивний військовослужбовиці ЗСУ. – Ред.) рік тому у Львові – на події для журналістів-розслідувачів. Тоді вона документувала події в гарячих точках, де точаться бої за Україну. Ця жінка – громадянка іншої держави, просить не називати якої, щоб не довідалися її рідні. Ми гуляли Львовом, і вона розповіла про діяльність на підтримку України, яку організувала у своїй країні.

У 2024 році Руда вступила до лав ЗСУ і нині проходить навчання в одному з тренувальних таборів. Ми зустрілися з нею, щоб дізнатися чому іноземка вболіває за чужу країну і готова ризикувати своїм життям заради неї.

Жінка розмовляє російською. Під час інтерв'ю Руда приховує обличчя.

Мої батьки підтримують іншу позицію

– Мій позивний – Руда. Я – іноземна доброволиця з країни, яка була в СРСР. І мені 30 років. Раніше у мене була активна діяльність з проджект-менеджменту, але після повномасштабного вторгнення я зосередилася на підтримці України. Коли у 2022 році почалася повномасштабна війна, дуже багато людей згуртувалося, з'явилося багато волонтерських організацій, в яких також працювала і я. Ми підтримували переселенців. І зараз підтримуємо.

– У своїй країні ти багато знайшла однодумців?

– Я знайшла дуже багато однодумців. Це були і переселенці, і мої співвітчизники, яких я раніше й не знала. Різні-різні люди, які дійсно з відкритими серцями. 

Мої батьки підтримують радше іншу позицію. Хтось знає мене як людину і знає, що я завжди іду за своїми принципами і за тим, що правильно. З деякими родичами ми перестали спілкуватись через те, що не знайшли спільну мову в цьому питанні.

У моїй країні, як і в багатьох пострадянських країнах, великий проросійський вплив. Ну, я думаю, що це десь 50 на 50. Я помітила, що навіть люди, які з проросійською позицією, які не дуже розуміють політику України і що взагалі відбувається, вони все одно допомагали переселенцям.

Тому що тут була справа не в політиці, а тут – людське, і ти хочеш допомогти людям, які в біді, які залишились без дому, тому це багатьох людей об'єднало. І навіть незалежно від їхньої думки.

– Розкажи про свою діяльність для України.

– Із самого початку, з 24 лютого 2022 року, я постійно працювала, як волонтерка. Безупинно на дуже різних напрямках. Це і збори, і гуманітарна допомога, і культурне просування. У мене не було паузи. Просто під Новий рік я зрозуміла, що, напевно, можна робити більше. У перших числах січня 2024-го я подала заявку (в ЗСУ. – Ред.).

Оскільки у мене немає ніякого військового досвіду або армії, я подала заявку і чекала. Я попередила свою команду, що мені треба буде поїхати на якийсь певний час. І… Так і сталося. Я приїхала в Україну і почала процес оформлення документів.

Я не могла заснути. Це тремтіння. Це було дивно

– Ти часто відвідувала Україну до служби в ЗСУ? Що ти бачила?

– Я була близько десяти разів у 2023 році в Україні. Об'їздила Харківську, Донецьку, Херсонську області. Багато напрямків. Я їздила також з волонтерами. Ми приїжджали на позиції до військових. Я… побачила порожні села, порожні міста. На моє щастя, я не потрапляла під обстріли, але ми були в досить, як кажуть в Україні, «гучних» місцях. Так я змогла більше, напевно, зрозуміти людей, які там, які захищають свою Батьківщину.

– Тобі було страшно у гарячих точках?

– Я не думаю, що було страшно. Я думаю, що коли я їздила, я більше не розуміла, тому що поїздки були більш-менш спокійні, пройшли легко. Я пам'ятаю тільки одну ніч, коли ми ночували поблизу лінії вогню, і там було дуже багато вибухів.

Це була дивна реакція: головою я розуміла, що, швидше за все, ми в безпечному місці, що нічого не буде, але тіло давало свою стресову реакцію. Я пам'ятаю, що я просто не могла заснути. І це тремтіння. Це було дивно для мне. Тому що я зазвичай менш емоційна, але ця ніч мені дуже запам'яталася.

– Твої рідні знають, де ти зараз?

– Мої рідні не знають про те, що я пішла у ЗСУ. Я сказала рідним, що їду в Україну. Вони вже знали, що я часто їздила в Україну, і загалом це не було, напевно, новиною, але я промовчала про мету. Я розумію ризики, і це одна з причин, чому я не сказала батькам, куди і нащо я поїхала. Тому що… ну, поки зі мною все гаразд, немає підстав нервувати.

Але я знаю, що як батьки, вони будуть нервувати завжди, навіть якщо все добре. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я дуже… Це, напевно, вразило мене емоційно, і я просто зрозуміла, що по-іншому в житті вже не буде і життя зміниться на краще лише після завершення війни. І не дивлячись на ризики, я розумію, що кожна людина дуже цінна і чим більше нас, тих, хто бореться, хто допомагає, тим вищі ставки для перемоги України і тим швидше перемога.

Мене надихає мій коханий

– Що тебе надихає та мотивує?

– Мене надихає і мотивує мій коханий чоловік. Ми познайомилися з ним також в Україні. Він – солдат. І так вийшло, що коли ми познайомились, я вже знала, що сюди переїду. Я думала, що це буде лише служба, але, звичайно, значно легше, коли ви разом. І дуже складно бути коханою людиною військового, бо, як жінка, я завжди переживала, коли він йшов. Дуже сильно. Це не висловити.

Але нині я ще й значно більше його розумію і ми один одного дуже цінуємо, і тримаємось один за одного, тому що в цій складній боротьбі ми йдемо пліч-о-пліч.

– Яку підтримку нині потребують військові?

– Я думаю, що для всіх військових, якщо говорити про військових, а не про цивільних, які б могли взяти зброю. То найважливіше для нас – це підтримка. Це відчувати, що ми не одні, це дуже мотивує. Адже коли ти опиняєшся… навіть на базі, ти далеко від дому… Особливо для іноземних добровольців. Тут в нас нікого немає. І… ти не можеш бачитися з друзями, з родичами.

Дуже важливо телефонувати і писати, і підтримувати, і не думати про те, що там погано, прислати шоколадку чи щось таке. Адже насправді це наймиліше і найприємніше, коли в тебе є багато часу за день, тиждень, місяць…

Можливо, просто взяти на пошті, побачити якусь листівку чи щось таке, що чітко дає зв'язок з цивільним життям. Це дуже важливо, адже я знаю багато знайомих і раніше чула, що вони бояться писати військовим, бо бояться їх відволікати. Мовляв, військові, напевно, цілодобово займаються якоюсь дуже важливою справою, а насправді ситуація інша.

І коли ти приїжджаєш сюди, і тобі ніхто не пише, то таке відчуття, що про тебе забувають. І… дуже мотивує, коли про тебе не забувають.

– Щоб Руда хотіла сказати українцям.

– Не треба забувати, що війна є, що вона відбувається зараз. Я думаю, що багатьом цивільним важко вийти з цієї реальності, тому що у багатьох є загиблі родичі, у багатьох важкопоранені або просто ті батьки, брати, діти, яких вони дуже давно не бачили. Звичайно, не треба забувати і робити все для того, щоб перемогти.

Дивіться також: «Бойовий перукар»: історія рівнянина, що відвоював і повернувся

Рівненський спецпризначенець «Барс»: війна, страх, ухилянти

Якщо вам сподобався матеріал, перерахуйте, будь ласка, скільки можете на волонтерську монобанку для збору на автомобіль у підрозділ ЗСУ, де служить рівненський громадський діяч Зураб Кантарія.

Якщо підтримали ЗСУ і маєте змогу підтримати незалежне рівненське медіа – підтримайте «Четверту владу» 14-ма гривнями.

Підписуйтесь на канали «Четвертої влади» у телеграмі, ютубі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці, твітері, тіктоці. Вдячні за ваші коментарі та поширення матеріалів.