«Бойовий перукар»: історія рівнянина, що відвоював і повернувся

Рівнянину Анатолію Панчуку 53 роки. Він має свою перукарню на Північному та стриже там. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він одразу пішов до територіального центру комплектації. На війні отримав поранення – втратив частину ноги.

Це історія людини, що відвоювала і повернулася до свого ремесла на протезі.

Перукар, що став військовим

Мене звати Анатолій, українець, не москаль. На даний момент перебуваю в статусі ветерана. В 37 років я став перукарем.

Я займався іншою справою. Став у центрі зайнятості на облік. Одні із курсів були курси перукарів. Ну зайшло.

Пішов в ТЦК  відразу ж 24-го. Пройшов комісію. Не взяли мене відразу, взяли тільки шостого березня.

Той такий момент був, що багато хто закрився. Магазини так працювали, хто не працював, хто працював. Тому що люди були нажахані, пригнічені ніхто цього не очікував. Подзвонили, я був на роботі. Якраз формувалася 68 окрема єгерська бригада і уже так поїхали на Донбас.

Я був сапером. Функції сапера – це замінування, розмінування, групи проводити, тому що всі ці лінії, коли незаймані вони є заміновані.

Заводиш групу з піхотинців, бо то попереду можуть бути «подарунки» і ти мусиш їх (знайти). Якщо ти їх не знайдеш, хтось потрапить на це і тоді вже і…

Війна від цивільного життя відрізняється в рази і це найскладніше.Ти розумієш, що це вже інше життя, і що тобі погано, чи тобі не комфортно це вже не рахується, тому що ти пішов сам по-перше. Ну і москаля звідси не виженеш, коли будеш нить, стогнать. Там все по-іншому, через не можу.

Найбільше запам'ятовується, коли ти їдеш уже з роботи з бойового завдання і всі цілі, всі здорові. Це така ейфорія, що просто. Всі такі задоволені, всі усміхнені, всі про щось розказують. І коли їдеш з роботи, їдеш з бойового і їдеш з втратами –  це зовсім по-іншому.

Воєнне дозвілля

На війну я взяв з собою інструменти перукарські. Я стриг на війні своїх побратимів.

Побратими для мене це не тільки мій підрозділ. Це коли ми зустрічаємося на своєрідні обнімашки, рукостискання. Побратими – це і дівчата, і чоловіки. Я навіть не знаю як назвати дівчат: побратим, побратимиха, чи сестричка. В такому плані для нас всі побратими. Ти зустрічаєш жінок, ми чоловіки про них кажемо, що має сталеві яйця.

В основному це дівчата, які були медсестрами ну медичними працівниками, скажімо так. Але і снайперів зустрічав дівчат – потужні люди.

Крім того що я стриг, ми ходили на рибалку.

Присилали нам вудки, удилища, снасті.  Ну ходили на рибалочку хороша була рибалка. Були трофеї такі не маленькі. Трофеї по сім кілограмів коропи і були амури. Це відволікає від теми військової. Це ти вже сидиш на рибалці і просто кайфуєш.

Це все приносилось в підрозділ, ми готували на багатті. Чудово.

Поранення і ампутація частини ноги

Літом 22-го. Легке поранення, то я і вилікувався, прийшов з реабілітації дуже швидко, повернувся в свою бригаду. Бо так, з ким ти жив певний час, ділив це все, всі ці біди, всі ці труднощі і мені було дуже легко влитися в той самий колектив.

Друге поранення я отримав під Павлівкою це Волноваський район. Це було 28 січня вночі ми робили, декілька груп працювали. Так вийшло, що я вже виходив в зону евакуації один і дуже такі інтенсивні були обстріли артилерійські, мінометні...

Це характерний свист у міни, яка прилітає. Вона летить зі свистом. Я впав і відчув біль. Піднімаю ноги, а ніч така була, можна сказати зоряна. Я піднімаю ноги і провисає ступня.

Турнікета в мене зірвало, тобто аптечки нема. Автомата теж немає. Почав шукати автомата. Знайшов автомата і притиснув ременем замість турнікета.

І така думка: десь від СП (спостережного пункту – Ред.) я відійшов десь 300 метрів – доповзу. Все таки там і рація, і в такому плані. Але прийшли хлопці, вони виходили теж в зону евакуації. Наділи турнікет, потім «буханка» під'їхала через дві години і потрапив я це вже рахується, що етап лікування, в свою частину медроти.

Хлопці, скажу так, присутній був чорний гумор, але мені це сподобалося. Бо в мене ногу не повністю відірвало, а вона провисала. На чому вона там висіла я не можу сказати. Хлопці відрізали її. Кажуть: нога потрібна? Кажу: ні. А берца? Теж ні.

Потім з медроти Курахів, пересильний так пункт був. В Дніпрі – лікарня Мечникова – це півтора тижні. І вже звідти в Київ, госпіталь СБУ.

В Госпіталі СБУ мені дуже сподобалось. Там лікування, ставлення мені дуже. Це не порівняти півтори тижні в Мечникова і госпіталь СБУ. Це дуже різні речі. Це санаторій, це такі люди, що тобі допомагають, тебе підтримують.

Ми з побратимом лежали в реанімації, прийшов начальник госпіталя і каже: хлопці, ніде не ходите. Тут кнопка є визиваєте і приходить сестричка. Курите, відкриваєте собі вікно. Курите, де вам подобається. Хочете – в палату вас переведуть будете курити. Хочете – в туалеті. Не  було заборон.

Коли ти отримуєш поранення, знаєш, цей грунт, ця грязь, воно все потрапляє як його вивести теж складно. Тим більше поранений. Знаєш, одні лікарі кажуть, що антибіотик уже не допомагає, бо тебе від першого поранення до другого поранення прийшло дуже багато часу. З цим теж ніхто не хоче ризикувати, тому помпують антибіотиками на повну. І підбирається, знаєш. Те не помагає, то давай друге будем закачаємо. Те не йде – давай інше.

Ліків не хватає ніде. Це не тільки в нас. Якщо Пінчуки зробили цей центр. Да, хороший, класний, але знову ж таки з ліками дуже-дуже тужно. Це кругом це знаєш, як кажуть наш головний біль.

Якби держава звернула увагу особливо на це, що ліки не завжди доступні.

На сьогоднішній день це така велика кількість поранених, скалічених людей, це ж не тільки військові травмуються і цивільні люди і наплив хворих ну це просто жахає.

Реабілітація та протезування

Реабілітація теж пройшла чудово дуже. Це був Великий Любінь, чотири місяці я там провів. Я пішов на футбол на милицях, мені там дуже сподобалось. Ну людина, коли зайнята, коли їй це подобається – це теж іде на користь. Емоції, позитив – це круто.

Коли психологи є військові, ті ж самі поранені, до них дуже велика така довіра.

В Superhumans є психолог, який повністю незрячий. Так само в Києві. Він незрячий, ампутація вище коліна і він знайшов в собі сили... Взагалі знайшов в собі сили жити далі і давати підтримку таким самим як ми. В нас дуже висока довіра до таких людей. Це сильні люди, це глиби, це скали.

Коли ти отак от ідеш наприклад по нужді в себе вдома. Темно, світло не включив і ти не можеш зорієнтуватися де ти, що ти. А це по життю так.

Дуже залежить наше відновлення від соціуму. Ти вже не такий як всі.

Чим довше продовжується війна, тим люди стають холоднішими.

Людям вже набридло. Люди розділилися: продовжувати війну, не продовжувати війну. «Вже хай залишається так як є, аби не було війни». Але ж стільки покладено смертей, стільки людей вже немає і зупинити просто так це... Я думаю, це на рівні державності ми не маємо права. Треба відстоювати до кінця те, що ми маємо, бо сьогодні ми зупинимося – на нас далі попруть.

Я запротезувався в Superhumans. Дуже-дуже добре запретизувався.

Це протезування воно не проходить так що в один місяць, воно проходить дуже довго. Тому що нога худне. Спеціальні такі резинові лайнери, ти постійно в них знаходишся. Вона худне, вона зсихається. Тому через деякий час ти знову їдеш перепротизовуєшся.

Відчуття того, що от зараз мені хороше і я можу бігати на біговому протезі. Відчуваю себе досить комфортно. Ну як це досить комфортно, не можна сказати, бо є натирання, є висипка якась до цього треба звикнути.

Але ти сам собі розумієш, що нога не відросте.

Мені є з чим порівняти. Є що державний протез і протез Superhumans. Superhumans – це за рахунок волонтерів, за рахунок донаторів. Вони працюють з нами у протезувальних центрах.

Що стосується державних, стопа хороша, але ж все решта… Цей же лайнер, цей же культоприймач. Ті люди, що протезуються, вони мене розуміють. Ті ж самі клапана стравлення повітря воно відрізняється.

Ну і час протезування Superhumans це дуже швидко. Що на рахунок державного, треба чекати стопу. Комусь повезе, комусь не повезе. Комусь раніше приходить стопа. Стопа найдорожча рахується в протезі, а все решта, культиприймачі робляться на місці.

Бо якщо я надіну лайнер Superhumans – він не вилітає. Він вже так підтертий, так підібраний, підігнаний. Що там стоїть клапан мембранк, я собі натиснув стравив повітря і я можу вже до нього не... Поки я не відчуваю дискомфорт, щоб зняти його. Швидко знімається, протирається, надівається – і пішов далі.

От я виходжу з дому це 06:30 і оце я можна сказати, що до сьомої вечора знаходжусь в протезі Superhumans.

Я приходжу додому, знімаю протез і надіваю інший протез, вже державний. Вдома я знаходжусь дуже мало, тому так. Бо по господарству треба щось собі. Ну сам себе відчувати. Не ходити на милицях, не стрибати.

Що змінив би? Якщо коштів достатньо, то на державному рівні були б потужні протези. Ну я ж кажу найголовніша і найдорожча це стопа. А ці розходники уже вони підбираються: можна дешевше, можна дорожче. От на рахунок цих расходників хотілося б, щоб такі були розходники як у Superhumans.

Навіть якщо вже в тебе протез готовий, ти працюєш з людьми, які тебе вчать ходити. Вчать тебе слідкувати за своїм протезом за культьою.

В Superhumans це десь приблизно два два тижні це з усім. Там проходив навчання як ходити, як тримати, як ходити рівно не завалюватись. Ну і Великому Любіні ця програма скоріша. Ми проживали в Любіні, але нас машини відвозили у Львів. Це десь більше 20 км від Львова, але автомобіль привозив-завозив.

У тому ж Любіні це теж центр реабілітаційний, досить великий центр. Там знаходились люди без кінцівок з ампутація рук ніг. Так само нас навчали як ходити, як себе вести.

Робота після війни

Коли був на лікуванні, я зрозумів, що я повернуся до свого ремесла ще в Києві.

Я знав, що я буду повертатися туди, звідки я почав.

Перші дні дуже тяжко. Я попрацював там дві години по дзвінку.

Тим більше треба довести людям, які у мене стриглися, що я повернуся вже. Всі люди знали, що я вже не стрижу, я на війні і треба повідомити. База телефонна в мене лишилася. Когось набирав, когось уже нема. Хтось воює. Багато таких людей…

От по меморіалу в центрі, коли гуляєш. Оту людину я стриг її немає, оту людину я стриг її немає. Є такі клієнти мої, я їх стриг з дитинства і його вже немає. Це, звісно, боляче, але це війна. Тут оцінок не ставлять.

Оточуючі мене люди – це теж психологічна підтримка. Мені трапляються дуже хороші люди. Тим більше мені допомагають ті ж самі клієнти, які стриглися в мене до війни. Вони то гроші передають, ще коли був на війні вони донатили передавали гроші. Ті ж самі дівчата, з якими я працював в інший перукарні. Ми дуже такі підтримуємо тісні зв'язки.

Родина – це теж психологічна підтримка дуже сильна.

Хоча, що я тобі скажу, найвдаліший рік для нас, для України це був все ж таки перший рік війни. Вийшли на кордони свої, відігнали від Києва, Херсон, Харківська область на кордони, а зараз ми втрачаємо. Потихеньку, метр за метром.

І люди не були втомлені. Перший рік війни люди самі йшли, їх не треба було виловлювати ТЦК.

Це кожного вибір. Я зробив свій вибір. Багато людей зробили свій вибір.

Щоб їм сказати? Бути українцем. Тому що хата скраю – це така дуже вигідна позиція. Я не з тими, але якщо зайде ворог сюди, він не буде розбиратись з краю твоя хата, чи не скраю твоя хата. Він не зупиниться на такій державі як Україна, він піде далі. І ти був скраю і підеш ти з тими, хто був не скраю.

Якщо вам сподобався матеріал, перерахуйте, будь ласка, 18 гривень на волонтерську монобанку чи на картку благодійного фонду, прив'язану до рахунку в «Приватбанку»: 5169 3305 3931 4184

«Четверта влада» та БФ «Скарбниця Надії» збирають гроші для ініціативи «Рівненський дрон», яка складає FPV-дрони для бійців на передовій. Долучайтеся, будь ласка.

Рахунок: КБ «Приватбанк»
IBAN UA663052990000026006000707203
БФ «Скарбниця Надії»
ЄДРПОУ 37685693

Якщо підтримали ЗСУ і маєте змогу підтримати незалежне рівненське медіа – підтримайте «Четверту владу» теж сімома гривнями.

Підписуйтесь на канали «Четвертої влади» у телеграмі, ютубі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці, твітері, тіктоці. Вдячні за ваші коментарі та поширення матеріалів.