Рівненський спецпризначенець «Барс»: війна, страх, ухилянти

Рівнянин Андрій «Барс» Суржук на війні отримав другу групу інвалідності, але після реабілітації готовий йти знову воювати. Ми говоримо про страх, війну, поранення, загиблого побратима поета Максима Кривцова, ухилянтів та про життя ветерана війни в тилу.

Розповідь подаємо прямою мовою від «Барса».

Армія в 2012-му

Мене звати Суржук Андрій. Я поки що військовий ветеран. Хочу бути хорошою людиною, хочу бути хорошим чоловіком і хорошим батьком для свого сина. Це мабуть основні речі, які мотивують рухатися іти далі вперед.

Розпочну з того, що познайомився я з армією в далекому 2008 році. Здається це були внутрішні війська, зараз це – Національна гвардія.

Я відслужив контракт до 2012 року. В подальшому, коли я звільнився з армії, то ми з моїм товаришем Романом будували бізнес.

Я дуже добре пам'ятаю, що звільнявся з армії по закінченню контракту виключно через те, що моя заробітна плата становила на той час, я не пам'ятаю, щось 107 доларів там чи 117 доларів. Це дуже мало було в той час.

Вже в 12-му році там велася така політика до знищення військових і армії в принципі.

Волонтерство під час АТО

Ми вже на той час були підприємцями, і ми вирішуємо зробити отаку от історію. АТО. Це була прифронтова зона. Дівчинка, яка з 2016-й-17-й рік знаходилися в підвалі і не мала можливості закінчити школу, отримує шкільний атестат. Перед нею стає питання що далі. Вона в цьому підвалі знаходилася разом з своєю молодшою сестрою і бабусею.

Ми беремо Катю привозимо її в Рівне. Вона закінчує спочатку коледж, потім університет, потім їде на навчання до Польщі. Ми в цьому форматі виступили просто як волонтери, які привезли її сюди, оплатили її навчання, гуртожиток і просто старалися завжди бути поруч в моменти, які були там необхідні.

Дівчинка виявилась дуже класною. Вона молодець. Вона реально зрозуміла, що це її квиток в життя і вона цим скористалась.

Вона закінчила навчання успішно, продовжує працювати зараз. Точно знаю, що знайшла тут хлопця в Рівному і одружилася.

Крім цієї історії ми ще займались звичайною волонтерською роботою. Люди збирали там різного роду допомогу ми її туди відвозили.

Початок повномасштабної і повістка

Давай от згадаємо те, що ми переживали в 2022 році в лютому місяці. Ми взагалі не шарили, що відбувається, які можуть далі події бути. Що нам робити, куди нам бігти. Це ж абсолютно такий хаос відбувався. А пацики, вони знаходили в собі сили і ставали на сторону боротьби добра зі злом.

Ми весною, на початку війни робили такий проєкт чи не проєкт. Це була робота в службі ЦВС «Груз 200». ЦВС – це цивільно-військове співробітництво. Ми займались евакуацією загиблих і транспортуванням тіл.

Ми тоді з моїми кентами зібрали кошти і купили рефрижератор типу холодильник, і почали перевозити. Все власними силами. До того часу поки не прийшла повістка.

Прийшла повістка, я взяв її в руки і думаю, що буде якщо я не піду в ТЦК? Ну якщо я не піду в ТЦК, то замість мене точно туди піде хтось інший. Велика загроза в тому, що ця людина на війні загине. А я собі подумав, як я буду з цим жити? Я сховаюся від цієї повістки не піду служити, але ж замість мене точно візьмуть когось іншого.

Я займався спортом. Я мав певний досвід служби в армії, мав певні там навички і так далі. Я собі так думаю, якщо вже вона в мене, я точно не маю права послати туди когось іншого замість мене, розумієш? Просто це треба усвідомити, як ти будеш жити потім з таким. Війна закінчиться колись.

Я не кажу про те, що там, знаєш, як кажуть, «що як в тебе спитає твій син, де ти був, коли була війна». Та син нічого питати не буде, він просто буде дивитися на батька і буде все розуміти, був батько на війні чи ні.

Як це воювати в болоті і «задача 200»

Ми були на різних напрямках: Авдіївка, Запоріжжя. На Запоріжжі отримав поранення. Донецькій напрямок, Луганщина.

Я пам'ятаю історію, коли нас там було четверо і в нас було завдання дійти до певної точки. Це була ніч, це був страшний дощ і попри те, що лив дощ – над нами літав, кацапський дрон. Він коригував 80-й міномет. Працював по нас. Нам знову ж таки щастило не влучав.

І тут після останнього прильоту я чую як командир Віхон кричить: Барс! Барс! В мене нога! А я медиком був, медиком групи.

Я починаю до нього повзти і в цей період я не думаю про те, що в нього з ногою там і так далі. Я думаю про те, ну це болото. Хто воював, реально шарить, що таке типу взагалі переміщення в болоті вночі, зі зброєю. Там ще маса БК на тобі. Той, хто медик, той знає. Ти якби солдат і плюс в тебе ще з собою медичний рюкзак, якісь носілки ще якась херня. Ти просто як той  ішак все за собою носиш.

Я повзу до Віхона і думаю: блін, нога. Як ми тебе звідси витягувати будемо? Але слава Богу я до нього, а це десь просто влучила йому грудка землі на ногу і нога виявилась ціла. Я такий: клас!

Бували такі от моменти, коли там «задача 200». Така, знаєш, [похід] в одну сторону (з високою ймовірністю не повернутися. – Ред). Всі такі підгружені сидять.

Дуже мені прикольні такі моменти згадуються, коли там ну є задача, є розуміння, хто йде, що буде робити. Ми збираємося в якійсь хаті старій. Хтось там зброю чистить, хтось там спорядження там під це все таке. Кожен зайнятий своїм, але типу всі такі тіпа на своєму. Хтось там музику слухає налаштовується. 

Я любив пацикам підняти настрій. Кажу, пацани та блін не партеся, все буде норм точно. По-перше, це найкоротший шлях в рай. Як ти ще можеш швидше туди потрапити?

Ти живеш все життя. Я чесно переконаний в тому, що я буду горіти в аду, бо я грішу капець. На кожному кроці, але тут на війні в мене була реально можливість просто, знаєш, екстертном залетіти. На жаль, не залетів чи на щастя, я не знаю.

Я підбадьорював пациків. Кажу все буде норм, це сама коротка дорога в рай і їм це піднімало настрій. Хоч там половина були язичниками, але вони теж вірили в рай.

Найбільший страх війни

В чому найбільший страх війни? В тому, коли поруч з тобою гинуть дійсно дорогі для тебе люди, бо війна дуже швидко зближує людей. Чому? Тому, що там все по-чесному.

Коли людина поряд з тобою, яка віддає за тебе життя, то це на підсвідомому рівні зближує просто до неймовірного рівня. От коли ти втрачаєш людей…

Розумієш в чому прикол? Коли ти втратиш телефон, подзвониш  до Вовчика в Ispot поїдеш і візьмеш собі нового. Більше того, Вова зробить так, що навіть заставка лишиться та сама.

А людина, яку ти втрачаєш, яка щось принесла в твоє життя. Більше того, яка віддала життя за тебе, її ж не повернеш взагалі. Єдине, що ти можеш для неї зробити – це винести його тіло. Забрати його з собою.

Тому, мабуть, найстрашніше у війні – це коли реально гинуть люди, а ти нічого з цим не можеш зробити.

Мій друг Максим Кривцов

Я думаю, що ти, мабуть,знаєш таку людину як Максим Кривцов (кулеметник, поет і фотограф Максим «Далі» Кривцов загинув на передовій 7 січня 2024 року у віці 33 років. – Ред). Це мій друг, з яким ми разом були в навчальному центрі.

Кажу, «Далі» (позивний Максима Кривцова. – Авт.), а ти звідки сам взагалі? Він каже, та з Рівного. Кажу, серйозно? Він каже, да. Я кажу, я теж з Рівного. Кажу, а ти з якого району, де живеш. Він – батьки на Північному, але каже виріс на Ювілейному. Я кажу, слухай, а яку ти школу ходив? Він каже, в 23-тю. Він в мене питає, а ти  в яку? Кажу, і я в 23 і він каже, то ти точно маєш знати мою маму, бо вона в 23-й школі бібліотекаркою працює. І я знаю його маму.

Він просто неймовірна людина. Коли він мені розповідав про свої військові моменти, я так ну кайфував від цього. Від нього взагалі кайфував. Одного разу ми навіть з учебки втекли разом додому на 2-3  дні в Рівне поїхали.

Коли в «Далі» запитали, чого ти пішов на війну,  до речі, це Ткач запитав Денис який зараз знаходиться в полоні кацапському, «Далі» сказав, що по-іншому не міг.

Мені трохи не подобається, коли журналісти домальовують свої історії там з тим котом, знаєш. Ну ти пам'ятаєш як він загинув писали про кота. Що там котик. Та це не був кіт «Далі». Це звичайний кіт, який жив на позиції. Він лишився живий той кіт.

Це був перший пристрілочний постріл міни. І просто другий має коригуватися відносно першого. І от перший летить зі 120-го міномету і потрапляє прямо в бліндаж. Бліндаж, який в принципі розрахований для того, щоб витримувати удар міни, але уламки дерева... Там був поруч з Кривцовим ще один, який можна сказати взагалі не постраждав.

Контузія, катаракта і осколки в плечі

Це сталося осінню 2023 року. В мене було одне поранення там. Блін, знову ж таки мама буде це все слухати... (посміхається. – Ред).

Це був прильот з танку і дякувати, що в мене був поруч зі мною побратим, який  мене... Я так не хочу про це говорити... Який мене дістав і ми повернулися назад на ту позицію, звідки вибігали.

В мене виявилися осколки в плечі. Для початку це були просто осколки в плечі і сильна контузія. Мене забрали в Запоріжжя спочатку, там мене підштопали і відправили в Дніпро. В Дніпрі ще раз підштопали, прокапали трохи ту контузію мою і відправили в Рівне.

Тут вже в Рівному мені зробили ще дві операції: все дістали з руки.

Але вже в Рівному чи це в Дніпрі? В Дніпрі невролог, який капав мене від контузії він виявив, що щось там не добре працює моє око. Відстає, кудись там воно відстає. Відправив до офтальмолога. Офтальмолог подивився і сказав, що в мене травматична катаракта правого ока, а вже потім тут в Рівному ми перевіряли його і воно майже нічого не бачить.

Один із офтальмологів, бо я консультувався в декількох лікарів, запевнив мене, що вікова катаракта вже безповоротна, а травматична і те, що в принципі я молодий, то є велика ймовірність того, що за декілька років зір почне відновлюватись і все буде добре, то я якби на цей надіюсь.

Мені знову ж таки завжди щастило і в мене все чотко завжди, куди я не потрапляв, завжди найкращі кращі лікарі спеціалісти.

Я пам'ятаю, нас перевозять поїздом  вагонами такими для поранених. Коли ми приїхали сюди в Рівне на перон вокзалу, там були люди. Я не знаю звідки вони ці люди. Чи вони там чекали поїзда якогось, чи їх там привезли. Невідомо. Але коли ми почали виходити з вагонів, знаєш... А всі ж пацики там, хто кульгає, хто там з речами якимось. Всі такі нагружені. Ми там цілу ніч їхали. Коли ми почали виходити з вагонів, ці люди почали плескати в долоні.

Це такий доволі був зворушливий момент. Було дуже приємно. Ось в такі моменти ти розумієш, що ти потрібен в цій країні.

Реабілітація і друга група інвалідності

Військових насправді дуже багато і є дуже багато досвідів як і хороших так, і негативних.

Дивись, я потрапив у реабілітаційний центр. Recovery центр. Він тут на базі залізничної лікарні фонд Пінчуків побудував. Неймовірний просто заклад. Я коли туди потрапив, взяв телефон і знімав відео висилав своїм пацикам показував. Хвалився як мені пощастило знову. Тому що там дійсн все класно. Неймовірна апаратура, люди теж неймовірні абсолютно. Там я був два рази там після кожної операції.

Лікування в мене повністю було безкоштовне.

Я отримав поранення, прийшов реабілітацію, пройшов МСЕК і отримав другу групу інвалідності. Я інвалід другої групи.

Важко розповідати близьким, що там відбувалося

Коли я лікувався в неврології від контузії у мене був там період я не не спав довгий час. Мені невролог  викликав психотерапевта чи психолога. Вона приходить до мене жінка ця і запитує про мої симптоми і я їй розповідаю, що мене турбує.

Вона на листочку пише пише пише. Потім дає мені і каже, ось це вам препарати приймайте, встає і починає виходити. А я її зупиняю кажу: так почекайте може хтось зі мною поговорить, я хотів би просто поспілкуватись.

Вона розвертається до мене і каже, ви думаєте хтось буде копатися у вашій голові? Ні.

Я в цей момент зрозумів, що я по ходу сам. Знаєш, зі своїми проблемами. Тому, що насправді розповісти там близьким людям те, що там тебе тривожить нереально, тому що я не можу розповісти своїй дружині все те, що я там пережив і те, що в мене знаходиться в голові. Вона зі мною розведеться на другий день. Хоча я глибоко переконаний, що ця жінка дійсно мене любить, а ось друзі ніхто тебе ніколи так не зрозуміє.

Війна має свій запах

Я отримав важку контузію, але в принципі залишився при здоровому глузді. Звичайно, мені як і всім абсолютно нормальним людям не хочеться повертатися на війну.

Війна – це більш страждання, переживання, труд страшний, просто кров. Важко. Взагалі війна має свій певний запах і його важко забути.

Я порівняв би з такими речами: запах горілого тіла, запах крові і запах солярки. Якщо змішати, то це запах війни. Він з нами, я думаю, надовго. Мабуть, на все життя.

Страх на війні

Страх – це така дуже відносна штука. Якщо тобі вдасться його опанувати, страх – це річ, яка заставляє тебе завжди бути кращим.

Страх на війні присутній у кожного. Різні люди по-різному з ним справляються. Я не зустрічав жодної людини на війні, яка не боїться. Просто  потрібно взяти себе в руки. Назад вже дороги немає, є тільки дорога вперед і все. Саме цей страх заставляє тебе бути максимально сконцентрованим, зібраним, думати над кожним своїм кроком і над кожною своєю дією.

Якщо мені вистачить колись розуму, то я точно напишу книжку «Скільки разів вмирає солдат». Це неодноразово. Такі моменти циклічні на війні. Просто треба навчитися з цим жити, навчитися сприймати фактор смерті. Вже все. Тут є неймовірна загроза того, що ти загинеш. Так, ти загинеш. Вчись цим жити і все.

Військовим потрібен психолог

Військовий – це взагалі людина, вона вже трошки інша. З іншим світосприйняттям абсолютно ніж люди цивільні. А якщо ми хочемо жити в одному соціумі, то нам потрібно знаходити точки дотику.

Психолог – це саме та людина, яка допоможе це зробити. В цьому немає нічого соромливого ні в якому разі. Звичайно, десь важко себе зламати на моральному рівні, але треба спробувати і це реально допомагає.

Як тебе є якась хвороба, ти йдеш до терапевта, він тобі виписує ліки і тобі стає краще. Така ж історія з психологом.Ти приходиш показуєш, що робиться в твоїй голові і він намагається там все поскладати по полицях.

Психолог, однозначно, такий мастхев. Я рекомендую всім хлопцям, які повернулися. Хочеш чи ні. Вважаєш, що воно тобі не потрібне? Окей. Але все одно сходи обов'язково.

Я думаю, що кваліфіковані психологи будуть з'являтися і також серед тих людей, які реально списані вже з війни.

Стереотип про ветеранів

Мені знаєш, дуже не подобається те, що наше суспільство говорить: блін та скоро повернуться ці всі ветерани, і що ж ми будемо з ними робити. Всі бачать у ветерані якусь злу страшну людину, яка там прийде всіх різати вбивати. Та ні. Насправді це в нас такий стереотип пострадянський.

Коли ми говоримо про ветерана війни... Мені було так дуже дивно, коли ти отримуєш УБД (посвідчення учасника бойових дій. – Ред) разом з медаллю, на якій пише «ветеран війни». Такий думаєш, блін, я ветеран війни, я ще ж молодий хлопець, який я нахрен ветеран. Дуже це важко сприйняти.

Пострадянські фільми в голову вкладували картинку, що ветеран – це людина з ПТСР (посттравматичним стресовим розладом. – Ред.) і з стаканом в руках. А ми на сьогоднішній момент повинні цей стереотип зламати.

Ветеран Збройних сил України – це інша людина, яка знайшла в собі сили в потрібний момент стати на заваді поневоленню і рабству. Стала  на сторону світла в боротьбі зі злом заради майбутніх і прийдешніх поколінь. Це людина, яка  готова була пожертвувати своїм життям заради інших людей, яких вона ніколи не бачила і не знала.

«Ігри нескорених» 

Потрапив я спочатку на змагання Повітряних сил США. Наташа масажистка на Гудзоні, яка займається реабілітацією військових під час масажу мені сказала: слухай є отака от штука не хочеш спробувати? Я спробував. Поїхав. Я тоді реально дуже кайфонув, бо був такий період для мене дуже важкий морально.

По-перше, там знайшов Людмилу психолога, потім занурився в атмосферу своїх військових побратимів і мені стало неймовірно кайфово там.

Це було в Києві. Це був відбір. Я переміг в цих змаганнях, але в США не полетів. Потім мені прийшло запрошення на «Invictus»  – «Ігри нескорених».

Тут головне зрозуміти, що це адаптивний спорт, це не інваспорт, є різниця. Знаєш в інваспорті, який принцип? Визначити сильнішого серед людей з обмеженнями, а в адаптивному спорті... Це ніби не про спорт, а про життя після війни. Він згуртовує, він об'єднує, він дає тобі нові знайомства емоції.

Здавав іспити в «Острозькій академії» на позиціях

Мій друг розповів мені, що посада головокомандувача не дала можливості Залужному екстерном закрити сесію в «Острозькій академії». Він був змушений приїхати в навчальний заклад, щоб закрити заліки та екзамени. Це мене неймовірно змотивувало.

Я вирішив випробувати себе. В 2022 я вступив на магістратуру на «Національну безпеку».

До речі, здавав іспити, будучи на війні, прям там на позиціях. Романов Микола Степанович приймав в мене іспит, коли я просто там ну на позиції розгортав старлінк.

Я там виходжу на зв'язок і він мені каже, тягніть білет. Я так думаю, серйозно? Тягнути білет? Можливо йому треба просто там ну відомость записати білет і його номер. Я обрав перший білет. Він бере цей перший білет зачитує мені питання і каже, у вас шість хвилин на підготовку і вимикається. Ну добре, що я запам'ятав те питання.

Зі мною був мій командир «Віхон», а він закінчив закінчив Одеську академію сухопутних військ. Я одразу: «Віхон», допомагай.

Так я складав іспити разом з «Віхоном».

Пацани, беріть зброю і херачте з нами

Шановні українці, ми на даний момент маємо всі шанси втратити нашу країну.

Звичайно, є дуже багато там різних факторів, які нас там демотивують, зупиняють, тригерять. Так звичайно, але ну блін, війна ж від цього не припиняється, розумієте? Війну може припинити або переможець, або той, хто її розпочав. У нас тут шлях лише один.

Я коли бачу оцих от пацанів в спортзалах, мені реально стидно, що я за них воював, в тому числі і за них. Мені соромно, тому що, пацани, давайте будемо чесними. Беріть в руки зброю і херачте з нами.

Ми реально кінчаємся. От я вже закінчився якби фактично. Я – інвалід другої групи, я закінчився. Мені вже не можна повертатися на фронт, але попри все я туди йду, тому що в нас в спортзалі 20 чоловік, які не хочуть іти воювати. Вони чекають повістки, або ще чогось не знаю.

Я глибоко переконаний в тому, що скоро прийде час, коли вони будуть реально шкодувати про те, що вони не воювали. От реально цей час настане, тому що ветеран війни, український ветеран – це буде просто топова людина.

Я завжди кажу, казав і всім буду казати: український ветеран, він крутіший героїв коміксів Marvel.

В мене був такий період, коли я хотів мобілізувати абсолютно всіх. Всіх за шкуру і на війну, бо це ж несправедливо. Чому один вмирає, реально вмирає в тих окопах. Хлопцям немає як додому, вони сімей своїх не бачили... Я вже не кажу про тих пацанів, які там лишили своє здоров'я, а про тих, хто загинув, то взагалі нема про що говорити.

А тут такі всі красавчики, спортіки там ходять. Знаєш? Всі такі ну просто там на татуюваннях, спортзальчиках там. Все красиво. Я зневажаю цих людей. Я реально зневажаю всіх ухилянтів.

Вони вигадують собі якісь такі історії там: «це не моя війна». Та це не путін з Зеленським воює, це треба зрозуміти. Це не війна проти нашої влади. Це війна проти нас як проти народу. Війна проти мене як українця.

Прийшов кацап з ножем і вбиває мене. Ріже мою сім'ю, мою дружину, мого сина. Кажуть, я піду, коли підуть сини депутатів. Та сини депутатів вже звалили давним давно. Та навіть причому тут сини депутатів? Коли прийде кацап, він буде вбивати твою сім'ю. А сини депутатів звідси звалять, а ти будеш тут сидіти і будеш розказувати.

Проаналізуйте, пацани, все дуже просто. Не вдінеш сьогодні піксель – завтра тебе одягнуть в кацапський ратнік і ти підеш штурмувати балтійські країни. І ніхто тебе не буде питати, що ти хочеш, чи не хочеш.

В один момент, коли я переодягався на кросфіті і мені приходить есемеска про те, що загинув мій побратим. І в цей час якби там на зовнішньому фоні одна людина хизується тим, що він вже в цьому році відсвяткував два новорічних корпоративи. І це доволі важко вмістити в одну голову. Тобто два паралельних світи, знаєш...

Я і там мої близькі люди на війні, вони точно не воюють за тих пацанів, які тут ходять і бухають. Ми ж відпочиваємо, бо ви ж там воюєте. Ні, ми воюєм за майбутнє наших дітей, за нашу країну, за її розвиток, за те, щоб ми подолали корупцію і так далі.

Я хочу побудувати нормальну країну,  з нормальним цивілізованим суспільством, а не з уродами, які будуть виїжджати на спинах інших. Розумієш? Це дуже важливо зрозуміти.

«Зробив би все точно так само»

Ваховуючи той факт, що зараз пройшло дуже багато часу і я реально відійшов від війни. Я типу реабілітувався, знаєш.

Але в той час, коли я був там... Я пам'ятаю цей момент, коли мене везуть з Оріхова аваком на Запоріжжя. Я дивлюся у вікно і там сходить сонце. Це був ранок. Я розумію, що це сонце я вже міг не побачити. Я реально в той момент відчував як це все мене дістало. Як війна мене втомила.

Тому що ну знову ж таки ці фактори, що хтось десь там дома, а ти там сім'ю свою не можеш бачити.

Я їхав на війну, моїй дитині був рік. Я так за ним сумував просто тринда. Він такий маленький кайфовий і він тебе чекає дома. Він не розуміє, що ти на війну їдеш. Ти йому стараєшся щось там пояснити, але він точно цього не зрозуміє ніколи.

Для мене завжди найбільша мотивація була – це коли була можливість поїхати додому. Я казав, мені не треба ніяких там нагород, медалей не треба. Дайте мені побачити свою сім'ю.

От чому на війні  настільки стає великою цінністю сім'я? Бо часто трапляються такі от речі, що ти розумієш, що все ти вже їх ніколи не побачиш. А потім якось Боженька тобі посміхається і ти вилазиш з тої сраки, і ти живий, і є можливість потрапити додому.

Я пишаюся абсолютно кожним пациком, який пішов. Я неймовірно пишаюсь тим, що я українець. Що я можу себе назвати українцем і якби можна було повернути час назад я зробив би все точно так само.

---

«Четверта влада» та БФ «Скарбниця Надії» збирають гроші для ініціативи «Рівненський дрон», яка складає FPV-дрони для бійців на передовій. Долучайтеся, будь ласка.

Волонтерська монобанка:

https://send.monobank.ua/jar/6hpeyQsBSk

Картка благодійного фонду, прив'язана до рахунку в «Приватбанку»: 5169 3305 3931 4184

Рахунок: КБ «Приватбанк»
IBAN UA663052990000026006000707203
БФ «Скарбниця Надії»
ЄДРПОУ 37685693

Якщо підтримали ЗСУ і маєте змогу підтримати незалежне рівненське медіа – підтримайте «Четверту владу»

Підписуйтесь на канали «Четвертої влади» у телеграмі, ютубі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці, твітері, тіктоці. Вдячні за ваші коментарі та поширення матеріалів.