Довгий час працював у силових структурах: розмова із новим заступником начальника рівненського управління культури

Більше двох тижнів Ігор Ющенко, вимушено переміщений з Херсона економіст та менеджер за фахом, займає посаду в органах місцевого самоврядування Рівного. Він єдиний, хто подав своє резюме на посаду заступника начальниці управління культури і туризму Рівного Наталії Лозовської.

Ми поспілкувалися з новим посадовцем про те звідки він, де працював, як виїжджав з окупованого Херсону і чому пішов на посаду у Рівне.

Зі слів Наталії Лозовської, після того, як її попередній заступник, заслужений працівник культури України Андрій Ткачук, помер у червні цього року, їй важко було збагнути, хто б міг замінити його на посаді. Та після співбесіди з єдиним кандидатом вона зрозуміла, що Ігор Ющенко – «своя» людина.

Керував підрозділом воєнізованої охорони

Ігор Ющенко народився у Херсонській області. Там навчався, одружився та проживав до повномасштабного вторгнення росії в Україну.

– Перше моє місце роботи – у місцевому самоврядуванні. Я був начальником відділу у справах сім’ї та молоді у Нововоронцовському районі на Херсонщині. Мені запропонували цю роботу, тому що я активно займаюся різними видами спорту. Паралельно я працював дільничним, – розповідає Ігор Ющенко.

Зі слів посадовця, після районної адміністрації довгий час працював у силових структурах МВС України, керував підрозділом воєнізованої охорони груп швидкого реагування. Потім працював у приватній структурі, яка займалася безпекою державних, приватних підприємств та приватних осіб.

– Далі – державна служба у Миколаївській ОДА. Напрям – туризм та рекреація. Нове управління організували у 2021 році. Я мав честь бути запрошеним працювати там. Мій напрямок – розвиток туризму Миколаївщини. Чудова команда та фахівці. Треба було швидко навчитися, швидко орієнтуватися. Були проєкти, плани розвитку, багато було зроблено до повномасштабного вторгнення.

Ігор Ющенко, попри посаду у Миколаєві, Херсон не залишав – їздив звідти на роботу.

А потім – повномасштабне вторгнення. Зі слів посадовця, чоловік зрозумів, що треба терміново рятувати сім’ю. Під час окупації Херсона, наприкінці квітня, знайшов людей, щоб вивезти доньку з дружиною до знайомих, що живуть неподалік Рівного.

– Тоді офіційних перевізників, які масово вивозили людей, не було. Це були люди, які на свій страх та ризик власним транспортом вибирались з окупації.  Зелених коридорів не було. Люди організовувались у колони і виїжджали.

Сам залишився у Херсоні. Чужих чоловіків призовного віку ті, хто виїжджав власними авто, брати не хотіли.

Вирватися із окупації Ігорю Ющенку вдалося лише у червні 2022 року – після двох невдалих спроб.

«Вивели чоловіків, вистроїли роздягнених до спідньої білизни»

– Певний час відходив від психологічного стресу, бо були моменти, особливо під час виїзду з окупації, які… За прізвище, як-то кажуть, розстрілювали. Це були днрівці. На одному з блокпостів вивели всіх чоловіків, вистроїли роздягнених до спідньої білизни, як в тюрмі, речі на догляд, сумки відкриті і перевіряли документи. При перевірці документів – прізвище Ющенко. Всім дали команду одягнутися і зайти, а мені казали залишитись.

Черга над головою, черга перед ногами, нецензурна лайка і «я тобі згадаю помаранчеву». З цієї фрази я зрозумів, що переді мною не корінний росіянин. Тому що такі моменти, тобто асоціацій, вони не знають. Вони тупі люди, які навіть не знають, в яку країну прийшли. Що вони можуть з нашої історії – чи політичної, чи соціальної, чи економічної, чи історічної – знати? Я зрозумів, що це людина, яка була колись своєю, але для неї ми чомусь стали ворогами.

Перший раз не випустили. Ігорю Ющенку вдалося доїхати до Мелітополя.

– На останніх блокпостах, перед Василівкою (це єдиний найдовший і не зелений коридор), розвернули.

Посадовець розповідає, що люди на свій страх і ризик виїжджали з окупації. У чергах могли стояти по два тижні.

– Стояли під пекучим сонцем. Колони до 500 і більше авто. Були розповіді очевидців, що деякі люди народжували в машинах, там же стоячи і помирали. Особливо люди похилого віку або такі, що мали хронічні захворювання. Нервова система здавала. Пережити окупацію і вириватись… Залишається кілька блокпостів, тому що вже пройдено стільки знущань психологічних і всяких…

Людина вже бачить за сірою зоною наш прапор і піксель наших воїнів… І на передостанньому блокпоті нас розвернули.

– Це найтяжчий момент, коли повертаєшся назад. Коли ти майже був на підконтрольній території. Коли ти мав вже обіймати на блокпостах наших захисників. Бачити, відчувати,обійми людей, які на тій стороні чекають. Купа волонтерів, поліція і всі служби, які чекають з сірої зони колону.  Але тебе  розвертають назад.

Під час першої спроби виїхати з окупаційного Херсона Ігор Ющенко подолав 78 блокпостів російських терористів.

«Хвіст нашої колони обстріляний і є жертви»

З розповіді Ігоря Ющенка, вдруге, як він намагався виїхати, з Херсона не випускали перевізників і розвертали на першому ж блокпосту.

 – Напевно, була якась команда нікого не випускати, бо готували в місті провокації, тому їм були потрібні цивільні, – розповідає Ігор Ющенко.

Потім почав зникати зв’язок, що унеможливлювало комунікацію, зокрема з підконтрольною частиною України.

 – Наприкінці травня зв'язок повністю зник. Всі оператори. Ніякої комунікації ні з ким вже не могло бути. Тобі ніхто навіть не дасть інформацію, де у місті блокпост, щоб на нього не натрапити. Ти повністю без очей, вух, ніякої інформації про місто у тебе немає. І навіть комунікації з тим, з ким можна було б їхати. 

Тоді Ігор Ющенко вирішив, що це його останній шанс виїхати з окупації. 

 – Якщо на блокпостах є в списку, то… Бо на деяких блокпостах під час перевірки документів були списки з прізвищами.

З третьої спроби – через Василівку на Запоріжжя – посадовцю вдалося виїхати.

– У той день, співпало, до Василівки ми прибули по обіді. Виїхали о 5-й ранку з міста. У черзі там були перед основним їхнім (російським. – Ред.) блокпостом, де всіх затримували. Василівка – це у них наче логістичний хаб, де вони повністю всі колони гальмували  і тримали стільки, скільки їм потрібно.

Автобус, де був Ігор Ющенко, був 107-й у черзі.

– Надійшла інформація, що будуть випускати із 17-ї до 20-ї години по 10 машин. Десять автомобілів прибуває до них на, так скажемо, паркомісце, де вони дуже ретельно перевіряли авто. Ми проїжджаємо. Наша десятка була остання. Після нас вже нікого не випускали, тобто люди їхали назад.

Близько 21:00-22:00 колона з 10 авто переїхала у сіру зону.

– Випустили у сіру зону і почали мінометами гатити у хвіст колони. Ми цього не чули і не знали, всі були під емоціями. Коли ми прибули на наш блокпост, де наші захисники, повз нас дуже швидко їхали швидкі. Ми запитали, що сталось. Ми ж всі прибули. А нам кажуть, що хвіст нашої колони обстріляний і є жертви.

«Загартовані чоловіки почали ридати»

– Коли люди в автобусі побачили наші прапор та піксель, то всі  ридали, –  Ігор Ющенко каже це з усмішкою, а очі сльозяться.

– Навіть найбільш загартовані чоловіки, коли перетнули сіру зону і побачили наших хлопців, почали ридали. Хтось навіть з криком.

– З автобуса одразу всі вискочили. У кого що було, що брали в дорогу, давай хлопців (українських захисників. – Ред.) засипати, – усміхаючись згадує Ігор Ющенко. – Хлопці відбиваються і кажуть: «У нас все добре, у нас все є». Ми їм – вони нам.

Потім, згадує Ігор Ющенко, прибули волонтери.

– Вони очікують колони, бо знають, що щодня тією дорогою приїжджають люди. Нас зустрічали волонтери, соціальні служби, поліція. Доправили у Запоріжжя, у великий хаб. Там все відпрацьовано, як годинник. Відразу фіксують, хто приїхав, кому треба допомога: напоїти, нагодувати. Все відпрацьовано і дуже чітко.

Коли приїхали на пункти ночівлі, нас одразу нагодували, надавали допомогу гуманітарну, психологічну, медичну, уточнювали, хто залишається, хто їде далі: на захід чи у центр України.

«Треба починати якось жити, бо життя обнулилося»

З собою Ігор Ющенко взяв лише документи. Приїхав на Рівненщину, до своєї сім'ї, у тому, у чому виїжджав з окупації. Спочатку відновлювався емоційно та психологічно, трохи працював дистанційно.

– Треба починати якось жити, бо життя обнулилось. Розвиватися самому і якусь вносити свою лепту у регіон, у місто, яке тебе гостинного прийняло, дало захист, допомогу. Я шукав роботу. Моніторив вакансії у місті, де я можу застосувати свої знання та навички. Перед цим я вивчав місто, його історію, культуру, надбання. Все було дуже цікаво.

У міста є величезний потенціал культурного та туристичного розвитку.

Запитуємо у посадовця, чи не страшно йому йти на таку посаду у чужому місті і чи готовий він до будь-яких ситуацій.

–  У мене є досвід роботи у чужому місті, там було ще страшніше, адже все починалося з нуля: нове управління, нова сфера. У мене є, на щастя, досвід. А у синергії з бажанням це додає силу, впевненість. Такого страху не виникає.

– Як ви ставитесь до критики?

– Якщо вона об’єктивна, то позитивно. Тому що критика, якщо вона здорова, демократична, то вона людину стимулює.

– Чи влаштовує вас заробітна плата?

– Навіть не цікавився.

– Ви маєте додатковий дохід?

– Те, що ми отримуємо як внутрішньо переміщені особи, та деякі маленькі збереження, які, звісно, вже за цей період закінчуються.

– Ви проживаєте за містом. Чи плануєте переїзд до Рівного?

– Там є спокій і тиша. По-перше, ми там маємо вже живність. До нас прибилась собачка. Без неї ми – нікуди, а їй там просто рай. І дитині – природа. Вона відвідує школу вже другий рік. Має своє коло спілкування, друзів, однокласників. Для дитини це було психологічно важко, і зараз її знову виривати з того, що вона трішки вже має, недоречно. А проблем з добиранням немає. Хороша розв’язка.

Ігор Ющенко додає, що за станом здоров’я не придатний до служби у війську, але активно допомагає своєму регіону.

– Напевно, цікавить людей, чому, молодий, не захищаю країну зі зброєю  в руках. Але навіть без зброї я все робив, що міг. Волонтерив і під час, і після деокупації. Гуманітарну допомогу туди возив, комунікував із селами, з громадськими організаціями.

– Під час окупації я залишався сам і розумів, що все, що є вдома, можна розділити з людьми похилого віку. Вони не можуть навіть піти хліб купити. Бігав і хліб купував, і квартирами розносив. Ліки, які вдома були, всі вигрібав, розносив.

А після деокупації на мене виходили знайомі, друзі. Я комунікував з деокупованими селами. Давав інформацію, куди їхати, які є нагальні потреби: продукти, медикаменти, одяг.
  
– Чи плануєте повернутися додому?

– Життя покаже, але розуміння подій, обставин, майбутнього дитини, сімʼї загалом спонукає до того, щоб менше думати про свої бажання, а, в першу чергу, за безпеку фізичну та психологічну єдиних рідних людей!

Підписуйтесь на канал «Четвертої влади» у телеграмі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці чи твітері.

Підтримайте ЗСУ

Якщо підтримали ЗСУ і маєте змогу підтримати незалежне рівненське ЗМІ – підтримайте «Четверту владу»