«Їли сухпайки з черв’яками, аптечок у більшості не було»: 18-річний волинський десантник про війну під Луганськом

Іван Грабовецький каже, що повернеться на війну тільки тоді, коли генерали стануть до кожної бригади і будуть з рухатися разом з бійцями
Джерело
«Четверта влада»

Що їдять, де ночують, скільки заробляють десантники в зоні АТО. Як спілкуються з батьками і як ставляться до командування. Хто заважає і хто допомагає воювати в розмові ЧЕТВЕРТОЇ ВЛАДИ із десантником з Волині.

Волинський десантник Іван Грабовецький приїхав у Луцький гарнізонний військовий госпіталь 2 вересня, щоб залікувати пошкодження, яке він отримав у зоні антитерористичної операції.

ЧЕТВЕРТА ВЛАДА поспілкувалася із військовим у госпіталі.

Сам Іван із Горохівського району Волині. Йому 18 років.

У жовтні минулого року хлопця призвали на строкову службу. Іван вирішив піти служити за контрактом у 80-ту окрему аеромобільну бригаду, місце постійної дислокації якої на Львівщині. Нині уже старший солдат гаубично-артилерійського дивізіону, старший навідник розповів про життя на фронті.

«Слов’янськ брали в самих розгрузках, без бронежилетів»

– Коли тебе призвали?

– Я ще 7 жовтня 2013 року пішов на контрактну службу. Спочатку були в частині. Приблизно 6 місяців тому ми виїхали в Чернігів на полігон. Сказали, що ми їдемо на місяць на навчання. Там побули тиждень-півтора і тоді нас відправили на зачистку Слов’янська. Зачистили його, а тоді виїхали в Луганськ. Між тим ще сиділи в Оріховому.

– Тобто, коли ви їхали на полігон, то ніяких розмов про участь в АТО ще не було?

– Ні.

– Як потім командири пояснювали?

– Командир каже: «Хлопці, ніякої війни немає, це навчання». А потім ми вже чули, що нам батьки кажуть по телефонах, що готуйтеся, що може бути що хоч. І вже ми й самі побачили, що нас стали конкретно готувати: перебіжки і т.д. Тож і зрозуміли, що ми вже кудись поїдемо. Потім з’явилися перші поранені і було зрозуміло, що вже почалося.

– То ви поїхали в Слов’янськ до того, коли його звільнили чи після?

– Ми брали Слов’янськ. Наша бригада. Там були й інші, але наша найбільше зачищала. Спочатку там були чеченці. Їх було мало і вони були перелякані. Коли зачищали будинки, то вони просто піднімали зброю доверху і здавалися в полон. Потім уже було зрозуміло, що з’явилися російські війська, бо знаходили форму і шеврони російських десантників, спецназу.

– Це було в Слов’янську?

– Ні, це вже пізніше, в Луганську. Спочатку були чеченці. Слов’янськ ми за тиждень-два взяли. Там було дуже тяжко, багато наших пішло. А далі поїхали на Луганськ і Донецьк – там було саме пекло. В Слов’янську ми не знали, що в них «Гради» є, «Урагани», ще якісь пушки, а коли в’їхали в луганський аеропорт, то там вже почалося таке…

– Ти був в аеропорту? Розкажи як тебе поранили.

– Так. Коли був обстріл «Градами» аеропорту, ми ховалися хто де міг. Я біг до окопу і вибуховою хвилею мене кинуло в окоп і вибив собі коліно. Тепер воно починає загнивати. Приїхав в обласну лікарню, щоб перевіритися – не можна. Приїхав сюди (в Луцький гарнізонний військовий госпіталь – авт.) і вже сказали, що треба лікуватися. Приїхав сюди 2 вересня. Постраждав я півтора місяця тому і ще з тим всім воював далі.

– Як тут забезпечення? Чи за щось платиш?

– Ні. Зробили так, що ми нічого не платимо, люди ставляться нормально. Волонтери допомагають. Харчування триразове і вистачає цілком. До того ж батьки щось своє привозять. Вихід в місто є, не надовго, але є.

– Яке у вас було забезпечення амуніцією, зброєю, коли ви від’їжджали з полігону на Слов’янськ?

– Спочатку у нас були лише «розгрузки» на «магазини» і гранати. Ніяких захисних пластин ні бронежилетів не було.

– Тобто Слов’янськ ви брали взагалі без бронежилетів?

– Так. Ми були просто в розгрузках.

– А в Слов’янську ви ще довго були після того, як взяли?

– Ще тиждень десь, то ми вже бачили, як люди повертаються до своїх домівок. Тоді вже було спокійно. Потрібно було перевірити чи десь закладені міни, сапери працювали довго.

– А було таке, що сепаратисти перевдягалися в місцевих і зливалися з людом?

– Так. Я чув історію, що до нас приїжджали і перевдягалися, привозили їжу, а їжу ту могли підтравити. В українську форму вони перевдягалися. Було таке, що стоїш, кажуть: «Відкривай вогонь!», а ти дивишся і не знаєш в кого. То ж як свої стоять, своя форма і все. Вони якісь безстрашні, ти поки не попадеш в них, він не перестане йти. Вони чи наколоті чимось, чи щось приймають. Вони просто йдуть: по них стріляєш, а їм до одного місця. Будуть йти поки їх не переб’єш.

«Бронежилет купляв сам. За півроку змінив 7-8 комплектів форми, з них лише 2 дала держава»

– А коли з’явилися бронежилети?

– Коли ми відправлялися на Луганськ, то вже тоді видали бронежилети. Це був чи червень чи липень.

– Це дало Міноборони бронежилети чи волонтери?

– Я думаю, що волонтери… Армія яка зараз... все урвали і в них немає нічого. Старі бронежилети є, а нові, я думаю, що волонтери допомагали купляти. Дуже багато хто купляв бронежилети собі сам.

– А ти?

– Я купляв сам собі бронежилет. 2500 гривень. Каски вже видавали хороші кевларові. Щодо форми, то я отримав тільки 2 форми від держави, а решту – купляв сам. Штук 7-8 за цих півроку поміняв. Форма не витримує навіть місяця, бо ти лазиш, розвідуєш щось і вона роздирається. Взуття – берци – давали, вони хороші і довше носяться, але коли були там, то замовляли і кросівки, щоб було легше ходити, бо в берцах нога париться і можна ще якісь захворювання схопити.

– З якою зброєю ви їхали на Слов’янськ?

– Хто з чим (посміхається – авт.). В нас їхали і БТРи, і важка техніка, артилерія. Ми їхали з автоматами Калашникова, АКМСу, ПКМи.

– Стан зброї нормальний, чи ще дідівських часів?

– АКМСу вкорочені, то це вже Друга світова точно, бо вони два-три рожка випускають і далі вже червоніють і розстрілюють в різні сторони, що вже можна і своїх зачепити. То такі брали для водіїв. А так то автомат Калашникова модернізований. Він є нормальний і не боїться ні землі, ні пилу, ні болота. Хотілося звісно і кращої, як наприклад в «айдарівців» була новіша зброя.

«В командира спитали координати. Сказав на 7 кілометрів правіше. За три хвилини туди вдарили «Гради»

– Якою була взаємодія між бригадами?

– Нормальна. Єдине, що командири не дають чітких рішень. От, наприклад, йде російська колона на нас, не дають дозволу на обстріл. Буває, що свої колони здають. Наприклад, коли машини нам боєприпаси привозять, командири здають колони.

– Конкретно ти такі приклади спостерігав?

– Так. Було таке, що нам сказали, що є одна ціль в полі. Розвідка там пройшлася і нічого не знайшла – навіть трава не була потоптана. Сказали конкретно, де вони сидять, розвідка довідалася, ми пушками вдарили туди і нам висловлюють претензії, мовляв, куди ви стріляєте? Або: до командира звертаються і наказують дати свої координати. Він відповідає, що не може їх повідомити. Кажуть, що це наказ. Наш командир дає координати на 7 кілометрів правіше. Три хвилини минає і туди «луплять» «Гради».

– Тобто хтось вищестоящий запитав у командира вашого, де ви стоїте і через три хвилини туди вдарили?

– Так. Добре, що хоч командир сказав, що правіше. А якби нас накрили, то зрівняли б з землею.

– Ти знаєш конкретно з ким це розмовляв командир?

– Ні. Я простий солдат і не можу цього знати. Це точно генерали якісь, вони на тому просто заробляють гроші. От взяли гроші і граються в війнушку. Жодного генерала немає з нами там. В жодній бригаді. Полковники і підполковники – це найстарші. А генерали сидять за 150-200 кілометрів від нас.

Колись до нас в Слов’янськ приїжджав один генерал. З ним прийшло дев’ять амбалів, що самого генерала навіть не видно. Тих амбалів треба тільки брати штурмом. Там і зброя, і все таке новітнє, не те що в нас. Вони на джипах їздять і їдять, що хочуть.

Генералів є більше 300 чоловік. Їх стільки не потрібно. Потрібно лише 2 генерали: тиловий і фронтовий. Зараз є багато хлопців, які не хочуть назад повертатися. Повернемося тільки тоді, коли генерали стануть до кожної бригади і будуть з нами рухатися. А так, хай йдуть самі на передову і воюють.

Ми кілька місяців їли ще ті старі квадратні совдепівські сухпайки. Відкриваєш консерву, а там черв’яки лазять. Було таке, що нам на тиждень на 6 чоловік привезли 10-літрову пляшку води. Ми ту пляшку за три дні випили. Потім пішли знайшли якийсь колодязь. Набрали тієї води і не бачили, яка вона там. Ввечері попили, а вранці дивимося, а там пуголовки маленькі плавають. Зелена вода, хоча ми її й проціджували.

Хотілося пити і нормально поїсти. Реально думали, що не виживемо. Зараз дехто каже: «Так, я пішов би туди, там не страшно». Там дійсно страшно. Хай би хто там що не говорив.

«Їли совдепівські сухпайки із черв’яками»

– Ці радянські пайки, про які ти кажеш, яких їх склад? Там було щось таке, що взагалі можна було з’їсти?

– Там можна було зробити гречку і перловку. Це ще можна було з’їсти. Тушонка була, але над нею треба було добре попрацювати, щоб там нічого не було. М’ясо ж псується. Був цукор і чай. Компот був. Цукор якийсь зажарений. Один сухпайок розбивається на цілий день. На ранок там може йти м’ясне і кілька якась. В обід – гречка чи перловка. На вечерю рис може попасти, це дуже добре.

Останній місяць, то я згідний. Вже їли американські сухпайки. Вже привозили. Були ще якісь українські сухпайки, якими вже дійсно можна було наїстися.

– Ремонтні набори якісь були, щоб підшивати одяг?

– Не було.

– А аптечки?

– Із аптечки в нас був тільки один такий буторфанол, який треба було колоти, коли тебе поранили, і ще можна було на дві години чи три години відбігти далі, що ти болю фактично не відчуваєш. Оце тільки 3-4 уколи було.

– А стандартних аптечок із джгутом, бинтом не було?

– Ні. Хоча в декого були, хто ще колись отримував раніше. Нам багато кому їх навіть не видавали. В аеропорту вже находили бинти, то брали з собою, бо всяке може знадобитися. Згодом приїжджали інші бригади і ми замовляли боєприпаси, просили, щоб купили аптечки, джгути, а гроші вже потім на картку переводили.

– Як було із зв’язком?

– Бувало таке, що самі замовляли рації. Видавали такі рації, які найлегше прослухати. Треба були новіші, а одна коштує 5-6 тисяч. То командири вирішували, ми самі скидалися грішми по рації на 8-10 чоловік купували.

«Виходило до 9 тисяч гривень на місяць»

– За службу в АТО якусь плату підвищили?

– Так. Зарплату підвищили. На 1200 гривень більше стали платити. По контракту я отримував 3500 гривень. Потім стала ця надбавка 1200. Це 4700 і ще за саму АТО доплачували 4000 і разом виходило до 9 тисяч гривень. Але ці гроші дуже швидко розходилися, бо треба було купити і щось одягнутися, і взутися і так далі.

– А жили ви де?

– Спочатку жили в наметах. Ще з самого початку. Намети давали в Міністерстві, хоча дехто й купував собі сам. А так то давали хороші намети. Потім стали жити в окопах. Туди набивали ящики з землею, рубали дерева, клали їх, тоді ящики на них і землею присипали. То вже від міномету, чи осколків заховатися можна було.

Потім вже в Луганську ночували в підземних сховищах. Там були ще колишні муровані сховища, де можна було поранених покласти, поспати. Шукали підвали, в яких можна було сховатися. Бувало жили в будинках. Коли їхали ще на полігон, то мали свої спальники. Хоча й в частині кажуть, що є, бо закупили спальники, каремати, але я того не бачив і не знаю чи вони є.

– А як із мобільним зв’язком там?

– Мережі там не було. З рідними спілкувалися смсками. Вилазили на дерево, поки спокійно і видно, один залишався внизу, чи не видно запуску «Градів» чи мінометів. Одна поділка показує – смску написав, що все добре. Потім інший вилазить.

– Кажуть, що при розмовах там якось вираховують місцезнаходження телефонів і стріляють туди.

– Так. Зараз є новітнє обладнання, але не в нас, мабуть – в Росії є. Більше трьох хвилин не можна по телефону говорити. Вони вираховують. Не точно в центр можуть вдарити, але за приблизними координатами.

– Тобто півроку на смсках? Як рідні ставляться до того, що ти воюєш?

– Так. Я казав мамі: «Що буде, те буде. Я сам вибрав куди йду. Віддамо зараз там і вони прийдуть сюди. Кому хочеться в тому всьому жити?» З батьками спілкувався смсками. Писав їм, якщо щось потрібно і передавали нам. Бувало, що передачі не доходили. Там передачі, скажімо так, «шманають», тобто перевіряють і як щось находять то собі…

– А хто це перевіряє? Командири?

– Я не знаю. Там взагалі сидять якісь «ліві» мужички.

– Тобто не з вашої частини? Це там на місці в АТО?

– Не з нашої. Так. Образливо, я чув таке від хлопців, що хлопці, коли їздили до генералів, то бачили в них там мішки картоплі лежать. Просто лежать. Чому їх не передати? Ми просто тільки там потрібні, а тут ми не потрібні.

«Спочатку кидали камінням. Коли зайшли росіяни, то стали кричати «гоните этих москалей, гоните их в шею»

– Тамтешні жителі як ставляться? Підтримують?

– Спочатку, ще коли російських військ в Луганську не було, то кричали «бандеровцы, зачем вы сюда пришли? Мы хотим к России. Россия». Коли ми їхали на Луганськ, то нас обстрілювали, кидали камінням, гнали, просто виходили люди і не давали проїхати. Командир дав добро і ми розвернулися і поїхали назад. Через трохи часу, коли стало відомо, що Луганськ захоплений, поїхали і люди вже кричали «гоните этих москалей, гоните их в шею».

– Тобто фактично погляди змінилися коли росіяни зайшли в Луганськ?

– Так.

«Ми виїхали і буквально через годину в те місце було три залпи «Граду»

– Розкажи як ви виходили з луганського аеропорту.

– Наші колону так само здали. Сказали, що маємо виїжджати об 11 годині ранку. Це була п’ятниця 18 серпня. Але ми не виїхали, бо нам не дали наказу з Генштабу. Сказали чекати до вечора. Але ми знали, що якщо будемо чекати, то нашу колону знищать повністю. Старший конвою дав команду їхати. То була сьома вечора. Ми виїхали і буквально через годину в те місце було три залпи «Граду». Командири не знали чи ми виїхали чи ні.

– Тобто ви без наказу виїхали?

– Так. Ми від’їхали на кілометрів 5 далі. В сусіднє село Георгіївка. Стали там, переночували. І на ранок нам дали добро їхати. Їхали через села, люди вітали. Це приємно. Виїхали за село і мусили їхати по полю змійкою, бо вже міномети обстрілювали.

– В оточення ви потрапляли?

– Потрапляли. Ще коли стояли в луганському аеропорту, то нас майже взяли в кільце. Вже ж аеропорт їхній. Туди рухалася 41 одиниця техніки російської, танків. Не було чим відбиватися. Артилерія в нас була, але їй потрібний простір, поле. А там дерева і не на всі кути вона вдарить.

Бувало, що серед ночі вставали, коли не було обстрілів, брали сокири і рубали дерева, щоб не було видно, бо безпілотники літають і видно, що люди ходять. Вночі ми практично спали півтори години максимум. А далі команда до бою.

Коли йшла та колона танків, то відступали як могли. Не було ніякого прикриття. Авіації, за півроку, що я пробув в АТО, я жодного разу не побачив. Кажуть, що вона найбільшу роботу робить. Де? Чому авіація тоді не прийшла, коли танки йшли? На словах вони герої. З одного боку в нас тоді був зелений коридор, поле, можна було прорватися. Танки з іншої сторони. Гармати стояли відбивалися, могло залишитися 7-8 чоловік, щоб дати іншим відступити.

Відступали 4 дні і весь цей час один одного шукали. Ми перебігали групками, без техніки. В нашій бригаді техніки не залишилося. Може 1-2 «Урали» на всю бригаду. Із самого луганського аеропорту залишилося 10-15 відсотків. І «Ураганами», і чим хоч туди били.

– Обстріли з території Росії бачив?

– Так. Це я бачив. Кажуть, що ми стріляємо в Росію. Це не так. Коли йде залп «Градів» один в нас, другий залп йде, а коли третій опускається на нас, то виходить, що їхні ж б’ють на Росію. Виходить так, що спалах один, а б’є туди і сюди. Ми туди жодного разу не стріляли.

«Гради» сепаратистів також працюють з шахти луганської. Виїхала машина, вдарила і сховалася. Тому ми й не могли їх знищити. Якби підійти ближче, то ще щось можна було б зробити. Але то не можна казати командирам, бо вони здають все і просто заробляють на цьому гроші.

«Сепаратисти казали, що платили їм 17 тисяч гривень. Якщо в якихось солдат знаходили гроші, золото, телефони, то забирали і ще й на тому заробляли»

– Полонених ви брали?

– Брали шість полонених. Я то їх не допитував. Старші допитували, то вони казали, що просто за гроші. Були такі, що і з Слов’янська, з Луганська. Були і російські. Просто гроші. Казали, що платили їм 17 тисяч гривень. Казали, що в якихось солдат знаходили гроші, золото, телефони, то забирали і ще й на тому заробляли. Потім їх відправляли до генералів, а далі, що з ними було я не знаю.

Наше діло було дізнатися інформацію якусь, бо знали, що від Генштабу ніякої інформації не отримаємо.

– А як із статусом? Вам вже присвоїли учасника бойових дій, чи АТО?

– Просто є така довідка, яка зараз видається, що ти був учасником антитерористичної операції. Але жодних пільг ще немає. Сказали, що після закінчення того всього ще будуть думати.

«В документах пише, що нас вже три рази міняли. Насправді – жодного разу»

– За півроку якусь відпустку давали?

– Мало б бути на 10 днів. Але за такий час від того реально не відійти. В документах пише, що нас вже три рази міняли. Насправді – жодного разу. І то можна вірити людям?

– Як ти ставишся до цього «перемир’я»?

– Погано. Ще коли спочатку перший тиждень перемир’я було Порошенкового, то думали, що може все владнається уже. Ми дійсно не відкривали вогонь, по наших блок-постах стріляли із вогнепальної, з танків.

– Але ви могли тоді відбиватися, коли по вас стріляли?

– Ми могли в повітря стріляти. Лякати так. Були такі, що лишали блок-пости. А потім, коли вони вже окопалися, стягнули техніки, то вже зрозуміли, що ніякого перемир’я бути не може. Зараз знову перемир’я. Вони обстрілюють, вони хочуть щоб пішов вогонь у відповідь і почалася знову «заворушка». Проти кого, а проти Росії ніколи не думав, що будемо воювати.

– А ти росіян бачив?

– Так. Російська форма, шеврони. Десантники були, спецназ. Піхота була.

«15 секунд – і 9 чоловік немає»

– Які втрати вашої бригади?

– В нас за один залп, 15 секунд – і 9 чоловік немає. Був «Градами» обстріл. Вони сховалися в окоп, а снаряд потрапив прямо туди. І 9 чоловік. Дуже багато поранених. В нас в бригаді було 1 050 чоловік, а залишилося може чоловік 700-800. Дуже багато поранених. У Львові більшість наших. За один обстріл «Градами» могли поранити із 10 чоловік. Вбити – 3-4.

Ось дозволив собі подивитися новини – там все брехня. Каже міністр оборони, що під час АТО знищено 800 з чимось українських солдатів. Як так може бути, якщо тільки в 51-й бригаді було 4 з половиною тисячі, а залишилася тисячу з чимось. Я бачив на власні очі, як вивозили машинами двохсотих. Дві машини забиті повністю. З іншого боку теж дуже багато вбитих. Їх теж машинами вивозили.

Багатьох ховають на нашій землі просто під табличками «Солдат №1», «Солдат №2» і т.д. Ми проїжджали таке кладовище поблизу Луганська. Дуже велике було. Зараз ще буде велика проблема, якщо введуть воєнний стан.

– Тобто ти вважаєш, що він не потрібен?

– Він потрібен, якщо його вводити лише на території Луганської і Донецької області.

– У якому стані у вас техніка була?

– Командир в нас строгий, тож техніку постійно переглядали, підкручували, не було ні гнилі, нічого. Зараз техніки не залишилося: БТРів немає, «Уралів» немає, а танків у нашій бригаді і не було. Патрони видавали нормально. Їхав з одним водієм, то він казав, що їм видавали патрони під виписку. Нам видавали патрони і припаси нормально, бо ми знали, що це вже війна.

«Командир у нас хороший. Йому казали йти в Генштаб сидіти, він сказав, що зі своїми хлопцями буде до кінця»

– Збираєшся повертатися туди?

– Так. Якщо скажуть їхати, то поїду. Просто ногу підлікувати треба. Командир у нас хороший. Він завжди був з нами, а не так як може в інших, що покидали десь. Йому казали йти в Генштаб сидіти, він сказав, що зі своїми хлопцями буде до кінця. Ми його поважаємо.

Якщо знайшли помилку - виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Прокоментуйте

Підпишіться на нашу розсилку

(найважливіші новини двічі на місяць)