Дружина рівненського добровольця: «У мої обов’язки входить зустрічати всіх загиблих із громади. Я до цього ніколи не звикну»

Війна – це наша теперішня реальність. Тому останнім часом «Четверта влада» доволі часто публікує інтерв’ю з військовими та ветеранами.

Проте цього разу ми вирішили діткнутися до війни з іншого боку – не з того, де стріляють і гинуть, а з того, де чекають і переживають.

Віталіна Варшик – дружина добровольця, який пішов до війська в перші дні повномасштабного вторгнення. Вона – директорка Шпанівського центру культури, спорту та туризму, пластунка й мама двох дітей.

Її чоловік Сергій у цивільному житті – успішний підприємець, керівник сільськогосподарського бізнесу. (Звісно ж, Віталіні зараз доводиться займатись і цією справою.)

Жінка розповідає, що саме допомагає їй жити, триматись і підтримувати інших, а ще – потроху змінювати світ навколо, працюючи у сфері культури.

Автор інтерв’ю знайомий із цією родиною. Також у певний час мав стосунок до бойових дій. Тож із обох причин – а більше з другої – часом дозволяє собі не лише ставити питання, а й трохи говорити від себе.

«Триматися заради них»

– Одразу почну з дурного запитання. Тобі дуже важко?

– Так. Дуже. (Очі стають вологими.)

– Що допомагає триматись?

– Розуміння, що ми не можемо не триматись. Розуміння, що людям на війні значно важче. Не тільки тому, що воюють. Вони там мають здружитися з мишами, з жуками…

А ти тут у значно кращих умовах і тому мусиш триматися заради них. Усміхатися. Робити вигляд, що все класно, все окей, що ти з усім справляєшся – хоч це далеко не так.

Треба триматися заради них і нашої спільної цілі. А ті – хай викусять.

– Як відволікаєшся від думок про війну – хоч трохи? Вони ж явно завжди на фоні.

– Багато різних способів. Дві роботи – одна Сергієва, одна моя. Люди, які потребують вирішення певних питань. Проти війни ці питання смішні, але вони також вимагають рішень і твоєї участі.

Тримає те, що ти маєш допомагати тим, кого «приручила» – цитуючи Маленького Принца. Зокрема – своїм дітям, хоча, можливо, я й не найкраща мама. А ще в мене дві собаки. (Сміється.)

Робота як віддушина

– Дуже допомагає моя робота. Сергієва – це щоб за щось жити і йому допомагати. Бо його «сотень тисяч» я не бачу. (Сміється.) Мені треба гроші: утримувати свою сім’ю, допомагати його мамі, своїм батькам. Робити так, щоб люди, які в нас працюють, отримували вищу зарплату й підвищували свій рівень життя.

Моя власна робота в культурі – це така собі віддушина. Тут я працюю не за гроші, а роблю те, що мені подобається. Мені дозволяють ламати стереотипи. Це дуже складно, але керівництво мене підтримує.

Мені це в кайф. А ще мені в кайф музика і мандрівки. Вони рятують.

– Як ти бачиш свою місію як працівниця культури?

– Я вважаю, що вплив закладів культури дуже недооцінений – передусім владою. Тому що в школі, наприклад, дають знання. А от культурні, дозвіллєві заходи мають виховувати цінності, показувати певний напрямок.

Вони не повинні бути шароварницькими – як у радянському союзі, який нищив нашу культуру: применшував, спотворював, забирав із неї «сік».

Тому на сьогодні я бачу своє покликання в тому, щоб не зверху, а знизу міняти цей підхід. Ясно, що я не можу прийти і стукнути кулаком: так ми більше не робимо, а робимо ось так. Це треба робити плавно – і, слава Богу, мого терпіння на це вистачає.

Як-то кажуть, вода камінь точить. І я взагалі асоціюю себе з водою: я набираю форму того об’єкта, до якого я потрапляю, але при цьому не втрачаю свої властивості. Принаймні хочу так думати.

Загалом у людей важливо формувати смак. Я, наприклад, відповідаю не лише за музичний напрямок, а й за споруди та пам’ятники. Тож намагаюся використовувати для них ті кольори, які гармонують, щоб воно не виглядало, як євроремонт: не жовте, не зелене, не рожеве.

Це тільки здається, що такі речі не торкають, а насправді ми – те, що нас оточує. І коли оточує таке всяке наляпане, то й смак буде відповідним. Тому навіть колір має значення.

Разом із тим, у моїй роботі є й свій «виворіт». У мої обов’язки входить зустрічати всіх загиблих із громади. Я до цього ніколи не звикну. Був похорон батька багатодітної сім’ї, коли діти волали… Я не могла це «вивезти»… Але – маю організовувати.

«Повномасштабну війну ми очікували й до неї готувалися»

– Як ти сприйняла рішення Сергія йти до війська?

– У 2014 році – коли почалася так звана АТО, а насправді війна – він уже планував іти. Але пройшов комісію, і йому взагалі сказали, що треба ставити кардіостимулятор. Не поставили тільки тому, що з ним не можна ходити в гори, а Сергій це любить.

Йому справді було погано. Пульс був 36 ударів на хвилину. Проте він знайшов би спосіб, як потрапити. Просто на той час я була вагітна Христинкою. А йому хтось сказав, що якщо, не дай Боже, з ним щось трапиться, це сильно вплине на дитину.

Разом із тим, повномасштабну війну ми очікували й до неї готувалися. У нього був бронежилет, каска й так далі. Ще у 2018 році він пройшов серйозне навчання з такмеду – з Іриною «Чекою», яка нещодавно загинула.Також їздив на заняття з тактики малих груп.

Він постійно себе готував. Знав, що йому доведеться брати в цьому участь – щоб війна не дісталась Дем’яну (синові. – Авт.). Зараз це часта мотивація – воювати заради своїх дітей. Щоб у них просто було майбутнє.

Загалом я була готова. Він – дуже свободолюбива людина, і я розуміла, з ким одружуюся. Я не скажу, що була щаслива, коли він пішов до війська, але я в це не втручалась. Я знала, що для нього це було не питання.

Але мені було певною мірою образливо… Це, мабуть, для кожної жінки так, тому скажу відверто… Певною мірою він вибрав не мене. Вибрав оці «пригоди», і це окей.

Разом із тим, те все, що він покинув, звалилося мені на плечі. Хоча він узагалі казав, щоб я за кордон виїжджала. Але я – теж така людина, якій ніхто не буде вказувати, що робити, і я сказала, що не поїду.

Він страшно злився, але я йому сказала: «Ти вибрав? А це мій вибір». Якщо всі поїдуть за кордон, хто залишиться тут? Хто зготує їсти, когось перебинтує? Тоді ж узагалі було незрозуміло, як далі підуть події.

Коли я відправляла дітей у Німеччину зі свекрухою, я заливалася сльозами. Я думала, що більше їх не побачу. (Замовкає і плаче).

– Як я тобі й сказала, було дуже велике сум’яття. З одного боку, пишаюсь чоловіком, із іншого – ображаюсь, ще з іншого – «я тобі покажу», я теж виберу, як я хочу. (Сміється.) Загалом це було очікувано, але я не можу сказати, що це було приємно. Але є таке поняття – треба.

– Ти думала, що це ненадовго, чи розуміла, що повномасштабна може затягнутися?

– Якщо просто глянути на карту й оцінити розміри росії, зрозуміти, що в них працюють військові заводи й вони у війні постійно – в тій чи іншій країні, ти не будеш вірити, що «за два-три тижні» будеш робити шашлики.

Я трохи вмію аналізувати. І коли чула оці всі заспокійливі слова, то думала: що ви торочите? Я пам’ятаю, який хаос був у перші дні. Ніхто не знав, куди бігти і що робити.

Це дуже добре, що вони прорахувалися і їм не вистачило потуги зробити бліцкриг. Нам дуже пощастило.

«Суспільство розділене» 

– Тебе часто запитують, «як ти його відпустила», й інші дурниці?

– Знаючи мене, нечасто. Якби не діти, я, певно, й сама би пішла. Я теж можу стріляти, теж можу робити якісь розрахунки. Жінка може виконувати в армії багато роботи.

– А взагалі в тебе є порозуміння як у дружини військового зі знайомими, колегами?

– Я скажу так: я не чекаю від них розуміння. Вони не знають, у чому я живу. Той, хто не має цього в себе в сім’ї, просто не може зрозуміти, що я відчуваю. Тому я до них лояльна. Якихось претензій у мене нема.

А от свекруха, мама Сергія, дуже злилась на те, що її не запитують, «як там твій син». А я їй кажу: можливо, вони просто не знають, як про це запитати. Бояться.

– Що тебе взагалі напружує у ставленні суспільства до війни?

– На мою думку, суспільство розділене. Є люди, які причетні до війни: в яких або рідні воюють, або вони самі до того дотичні; або хтось когось втратив, або ветерани, які більше не можуть воювати. І є люди, які… не дотичні зовсім. Хіба раптом донатами. Або раптом і ні.

Я намагаюся про це говорити, доносити це до людей.

Наприклад, ми щороку знімаємо презентаційне відео про якусь книгу. Цьогоріч знімали про книгу Олександра Терена «Історія впертого чоловіка». І я в цьому відео вирішила цієї теми торкнутися: що суспільство розділене.

Ми говоримо про якийсь економічний фронт, освітній фронт, ще якийсь фронт. Ніхєра, люди. Ви не воюєте, затямте!

І у відео я включила таку фразу: фронт лише там, де гинуть люди і проливається кров. Усе інше – тил.

Діти «забувають», що тато на війні

– Як діти сприймають Сергіїв вибір?

– Для них це дуже складно. При цьому вони нічого тобі не кажуть. І я тобі скажу більше, коли вони поїхали на сім місяців у Німеччину, Христинка (9 років, на той час 7. – Авт.) взагалі могла не телефонувати, телефонував Дем’ян (12 років, на той час 10. – Авт.). Він потребував спілкування, йому було непросто.

А Христинка знайшла собі друзів, вони там собі бавились. Але після спілкування зі мною вона плакала й не розуміла, чому вона плаче цілий день.

Я думаю, це в неї була туга, але вона не могла її якось висловити, описати.

Ну а зараз буває, що Христинка заявляє: а що, тато хіба не приїде до мене на день народження? Ні, кажу, не приїде. А вона: а як так? Кажу: тому що він на війні, там не відпускають – тато ж не може лишити свої позиції.

Але вона не розуміє, чого так. Вона ще не розуміє, наскільки це серйозно. Не знаю, добре це чи погано.

От Дем’ян, зрозуміло, про тата в школі написав. Разом із тим, я не знаю, що він відчуває – і не можу знати. Але я помічаю, що він теж від цього дистанціюється.

Діти «забувають», що тато на війні.

Загалом я не бачу в них ні якоїсь образи, ані захвату. Дем’ян, напевно, пишається, але пишається тихо. Не розповідає на кожному кроці, що «в мене тато ого-го».

Бізнес

– Окрім своєї роботи й дітей, тобі доводиться «тягнути» бізнес. Як справляєшся? Хто і що тобі допомагає?

– Передусім, Сергій дуже гарно налагодив систему. Багато що фактично автоматизовано. Але мені якось «щастить» – щоразу трапляються якісь непередбачувані ситуації.

Минулого року в якийсь момент я опинилася без охоронців і без менеджера із закупівлі – просто кілька ситуацій наклались одна на одну.

Я не знаю, як я це все «вивезла». Просто вмикається якийсь такий механізм: ти не думаєш, що буде далі, ти думаєш, як вирішити питання. І це працює.

А цього року в наших двох працівників на війні загинув батько. Я так розумію, що це була світла людина… Один із цих працівників – головний продавець. Працювати він не міг. Але ж я не можу в пік сезону наймати іншого продавця – і в мене хлопці просто працювали без вихідних. Розуміючи, що зараз це потрібно.

Ти знаєш, я вчусь. Я не знаю, як я справляюся. Можливо, хтось інший справився би краще. Але прибутки є. Найважливіше тут, я вважаю, – це командна робота. А команда у нас хороша.

До роботи підключається ще й Дем’ян – він підпрацьовує пакувальником. Уявляєш, він у 12 років має власні гроші! (Сміється.)

«У чоловіка є рани, яких я не бачу» 

– Наскільки часто й багато ви з Сергієм спілкуєтеся?

– У різні періоди було по-різному. Він у мене не «містер спілкування». Раніше здебільшого телефонував по потребі. Навіть іще до війська – коли в гори ходив. Тиждень не телефонує, а тут раптом щось потрібно. Я ображалась. А потім сказала так: якщо не знаєш, про що говорити, не телефонуй мені – просто напиши, що все добре.

На війні ми почали навіть краще спілкуватися, ніж у «мирському житті». (Сміється.)

Зараз у нас налагоджена ця комунікація. Він мені принаймні пише. А саме зараз ми взагалі досить часто зідзвонюємося, бо є «старлінк» і зі зв’язком простіше.

Я тобі ще таке скажу: спочатку йому взагалі все подобалось. «Я в процесі, я творю історію». Він приїжджав, його запитували: ну, що ти там? «Та все класно». – «Ти що, придурок якийсь?».

Він був на адреналіні, і він почував себе там добре. Але коли він повернувся з Кліщіївки… Неважливо, які в тебе там уміння – чи ти літаєш дроном, чи ти на мінометі працюєш – коли ти приносиш людей по кусках, щоб рідні могли їх поховати… 

Після того він приїхав як дитина, він просто тулився до мене. Це ж узагалі не про Сергія… Воно все дуже міняє.

– Як відчуваєш, Сергій загалом сильно змінився?

– Я не можу сказати, що він змінився у гіршу сторону. У нас не виникло якихось особливих «розборок», як це часто буває в людей.

Одна цікава зміна: він поробив татуювання. Це взагалі не його «тема», і мені доводиться до цього звикати.

– Для армії це звичайна річ.

– Ні, почекай. Він – не з тих людей, хто буде щось робити, бо хтось щось робить. Я для себе зрозуміла, що у нього є рани, яких я не бачу. І що татуювання – це ті самі шрами.

– Коли приїжджає додому, «воює» ночами?

– Не те щоб воює… Бувало вночі, що він водить по мені рукою, але явно не з метою поприставати.

– Автомат, напевно, шукає…

– Так, було декілька випадків, що він не розумів, де він. Кажу: Сергію, ти вдома, все добре. Але це на початках було, зараз такого нема. Є щось інше.

Загалом він став більш байдужим, емоційно відчуженим. Але я розумію, що це нормальний процес.

– Так. Емоції ховаються. Я хоч і був в АТО у зовсім інших умовах – набагато простіших, ніж зараз у Сергія – це теж відчував. Ти просто маєш робити свою роботу, а не рефлексіями займатись. А потім воно може з тебе лізти – через довгий час і в непередбачувані моменти. Я одного разу просто в тролейбусі їхав, і мене накрило страхом.

– Панічна атака?

– Ні, не схоже. Просто я чітко відчув, що той страх десь звідти, з недопрожитого. …А взагалі, я захопився. Ми ж інтерв’ю в тебе беремо.

– Та мені цікаво, спілкуємося ж. Де я таке ще почую? (Сміється.) Хочеш, розкажу, як я про щось дізнаюсь? Потрапила я з ним у Київ. А у них же так: їдемо до того, їдемо до того. Ясно, що зрештою понапивалися.

І там я чула всі ті реальності… І при цьому вони – «ги-ги, га-га»… По-іншому я цього ніколи не дізнаюсь. Вони тільки з побратимами діляться. А ти – не з того середовища.

– Ти не ображайся. Це справді зовсім інше середовище. Я ж уже давно-давно цивільний – демобілізувався у 2016-му, потім трішки ще катався по добровольчій роботі. Але є речі, про які я можу поговорити тільки з військовими. Виключно. Загалом – я навіть читав про це десь – для військових дуже характерно дозовано подавати інформацію. Є багато такого, що вам ну геть не потрібно.

– Так, але ж людина все одно відчуває потребу поділитися?

– Є речі, якими можна ділитися тільки з побратимами. Ну й із хорошим психологом чи психіатром. Якось так.

– От він і не розказує. А от щодо змін я хочу сказати головне. Коли б він не приїхав, я все одно бачу того ж самого Варшика. У мене жодного разу не було відчуття, що це вже якась інша, чужа мені людина.

У нього змінюються якісь звички, навіть якісь суто побутові речі. Це дуже відчувається. Але всі ці зміни не настільки докорінні. Варшик є Варшик. І контакт із ним є.

– Як ви одне одного підтримуєте?

– Я пишу якісь повідомлення. Він вислуховує й дає якісь поради щодо роботи.

А ще в нас колись була така «фішка»: ми ж зустрілися, коли не було купи месенджерів – та й мобільні телефони не в усіх були. Ми не телефонували, бо це було дорого, а переписувались смсками.

І ось це лишилося в нас із тієї пори – писати одне одному якісь «няшні» повідомлення. Зараз ми певною мірою повертаємося до тих часів, коли ми тільки зустрічались. І це по-своєму класно. (Усміхається.)

«Я маю використовувати всі способи, щоб жити»

– Зараз у тебе є кількарічний досвід чекання з війни близької людини. Можливо, ти маєш якісь поради для тих, хто так само переживає за своїх чоловіків, дружин, родичів? Як зберегти себе?

– Насамперед людина має слухати себе. Ти – єдиний, хто знає, що тобі потрібно в цю хвилину, щоб себе підтримати. Про це не розповість ні психолог, ні священник, ні друг. 

Якщо ти відчуваєш, що більше не можеш, і хочеш, припустімо, поїхати покупатись – їдеш купаєшся. Хочеш стрибнути з парашутом – стрибаєш із парашутом. Або вишиваєш. От треба готувати їсти, а ти хочеш вишивати – і вишиваєш.

Загалом, я думаю, в усіх усе по-різному. Просто треба задовольняти якісь власні «хотілки». 

Кожен із нас найкраще знає, що його наповнює. Коли ти з кимось говориш, читаєш якусь книгу, ти можеш знайти там якусь підказку. Рішення все одно за тобою, готових рецептів не існує. У переживанні цього всього в усіх – своя формула.

Можливо, те, що я скажу, людям не допоможе. Але кожна людина має вивести свою власну формулу. Пробувати.

Хтось ходить у церкву. Молиться. Хтось ходить плете маскувальні сітки. Я, наскільки можу, змінюю бачення культури. Це мені допомагає.

Загалом іще раз: кожен справляється по-своєму. Але головне – не забувати про себе. Що б ти не робила, ти маєш розуміти: це для того, щоб іншим подобатись? Чи тому, що тобі це потрібно зараз, тому що воно є для тебе значущим?

У мене своя ситуація, у кожної іншої людини – інша. Але я знаю одне: треба боротися за себе й тих людей, які довкола тебе.

Врешті можна звернутися до психолога. Я сама ходжу до психолога. Мені це допомагає. Якби було потрібно, вживала б і антидепресанти чи якісь інші медикаменти. Тому що я вважаю, що потрібно використати всі доступні методи для того, щоб вижити і бути нормальною адекватною людиною.

…Вибач, я ще зараз трохи по-церковному скажу. Я – вірянка, хоч і більше не відношу себе до жодної конфесії. До церкви я не ходжу, але вірю, що є Бог. Я вірю, що він створив нас за своєю подобою.

Я – точно не раба Божа, я – точно не вівця, яку треба пасти. Бог дав мені волю. Я вільно вибираю, що я маю робити: навіть що одягнути, куди мені йти й як мені йти. Але я вірю в місію кожної людини.

Я вірю, що моє існування має покращувати життя на землі іншим людям. У мене є певні таланти, які я маю не закопувати в землю, а нести з їх допомогою користь. Я маю використовувати всі способи, щоб жити.

За це життя хтось зараз платить своїм. Ба більше, платило не одне покоління й не два. Тому я не можу просто брати й опускати руки. Я пробую все, що можу, щоб рухатися далі.

---

Якщо ви хочете допомогти бійцю Сергієві Варшику на бойові потреби, перерахуйте кошти на його картку з відповідною приміткою.

Картка Сергія («Приватбанк»): 5168 7451 0270 4316

Підписуйтесь на канали «Четвертої влади» у телеграмі, ютубі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці, твітері, тіктоці. Вдячні за ваші коментарі та поширення матеріалів.