«Якщо Бог тебе таким створив, то ти правильний»: інтерв’ю із представником рівненської ЛГБТ-спільноти

У Рівному ніколи не було Маршів рівності, на які виходять гомосексуальні та трансгендерні люди.

Попри це міська рада Рівного, повівшись на витівку бота у фейсбуку, примудрилася такі події заборонити, чим прославилася на всю країну. Юристи одразу називали цю заборону нікчемною, а пізніше незаконність рішення міськради підтвердив і суд. Та маршів і далі немає – і без заборон.

Ми поспілкувалися із представником рівненської спільноти негетеросексуальних людей і запитали його, як він почувається у соціумі, як наважився розказати про свій вибір родині та чи розвинена у Рівному ЛГБТ-спільнота.

Артем Коренський називає себе бі-демісексуалом. Пояснює: це означає, що йому неважлива стать людини, з якою він у стосунках, головне, щоб була духовна близькість. Спілкуючись із нами, хлопець використовує псевдонім. Йому 23 роки, займається веб-дизайном. Наразі має тривалі стосунки із хлопцем.

Як усе почалося та як відреагувала сім’я

Я з дитинства не розділяв людей на статі. Взагалі було дивно, коли ділили людей на будь-які категорії: хлопець чи дівчина, шульга чи правша. Це вилилось у моє подальше сприйняття: для мене немає значення, чоловік це, жінка, чи хтось інший. Головне, що це людина, вона має мозок і критично мислить. 

Я так відчував років із десяти. Десь у 12-13 почав розуміти, що це може бути проблемою – через гомофобію у суспільстві. Батьки підсилювали це власним лякливим досвідом: коли ти виходиш на вулицю і ти не такий, як інші, тебе можуть побити і так далі.

Моє покоління – налякані люди. Молодші за нас не бояться заявляти про себе, носити символіку – вони почуваються у безпеці.

Коли розповів батькам, мені було 15 років, закінчував школу.

Мої батьки були анархістами. В ранньому дитинстві мені мама казала, що гомосексуальність – це нормально, так буває. Єдине, батьки дуже боялися за мене. Цей страх передався мені і викликав українофобію – бо батьки розповідали, що за кордоном можна не боятися бути собою.

З татом ми мало про це говоримо. Але я знаю, що все окей. В моїх батьків були гомосексуальні друзі, тому негативу в моїй орієнтації вони не бачать. Вони хвилювалися через мою безпеку, потенційні хвороби. Але я зрозумів, що це минуло, коли мама мені подарувала райдужного светра, приблизно через рік після камінг-ауту.

У мене є сестра. Колись ми були в кафе, зайшлося про стосунки і сім'ю і сестра при всіх запитала: «Ти – гей?». Я відповів, що мені не важлива стать людини, яку я люблю. Мені здається, вона знала і до того, як і бабуся. Але друга не говорила про це.

Бабуся підозрювала, бо я дивився ток-шоу про трансгендерів, зокрема. А якось вона мене застукала із хлопцем. Тоді я розповів їй і сказав: якщо хочете, виганяйте. Вона сказала, що ніхто виганяти мене не буде, всі і так все знали.

Зараз безпечніше, ніж десять років тому. Зокрема, тому, що я пропрацював страх батьків. Щотижня в мене буває якийсь невеликий камінг-аут і щоразу це підтвердження того, що я в безпеці.

У мене не було такого, щоб я комусь розповів, що я бі чи агендер, й отримав негативний відгук. Єдине, коли я розповів найкращому другові, він зник на тиждень. А потім сказав, що все обдумав і все добре. Зараз ми спілкуємось і він постійно цікавиться подробицями гей-світу.

Я знайомив своїх партнерів із батьками. Дехто жив зі мною, коли ми зустрічались. Спершу батькам було некомфортно, але я розумів, що необхідно, аби вони це прийняли.

Я називаю себе бі, але зараз в мене є хлопець. Ми зустрічаємось майже два роки. Живемо у нього. Плануємо разом орендувати житло.

Мені пощастило. Про мою орієнтацію знали вчителі та однокласники в школі і всі мене підтримували. Тому вважаю себе щасливчиком.

Але я не зустрічав ще жодного хлопця в Рівному, кому би пощастило так само. Декого били, дехто повісився, коли його побив батько.

Коли стане безпечно відкрито говорити

Я під псевдонімом, бо моя родина все одно переживає за мене і за себе. Що скажуть їхні колеги, їхні друзі: «Кого ви виростили?!» і таке інше. Крім того, якщо я буду піддавати небезпеці себе і своїх друзів, вони можуть почати менше зі мною спілкуватися.

Я б дуже хотів зараз зробити камінг-аут, але мене зупиняє хлопець – він поки не готовий. 

Щоб я став відкритим геєм, я повинен відчути, що для моїх близьких це буде безпечно. Три-чотири роки тому, я думав, що для цього має минути 20 років. Але помітив, що дещо налагоджується. Можливо, це тільки в моїй бульбашці, однак думаю, що за років п’ять ми із цим справимось.

У мене був друг, який повісився. Він розповів батьку (мати померла за кілька років до того) про свою орієнтацію і батько його побив. Через рік після його самогубства я прочитав його повідомлення. Не міг цього зробити раніше, бо розумів, що воно передсмертне. Йому було 16-17 років. Я навіть не знав про його орієнтацію, ми спілкувались як друзі, займалися творчістю. Дуже прикро, що таке сталося через неприйняття оточення. 

Також чув, що в Рівному хлопці цілувалися на вулиці і через це на них напали. Одного поранили і він помер. Багато таких історій чув раніше, зараз менше. І я цьому радий.  

Дівчата, як на мене, більш відкриті. До них менше насилля, тому що вони відкриті чи тому що вони дівчата – сказати важко.

Я хотів би, щоб в Україні, ЛГБТ асоціювали із любов'ю, стосунками, емоціями.

Якщо хлопчик підростаючи розуміє, що йому подобаються хлопці, то через неприйняття цього суспільством він має великий ризик отримати травматичний досвід, зафіксуватися на цій частині своєї особистості. Це виливається у нерозбірливі сексуальні зв'язки серед ЛГБТ, бачення сексу як єдиної можливості відчути близькість з іншою людиною, адже все інше – заборонено.

Якби умовна більшість суспільства сприймала стосунки ЛГБТ як різновид кохання, а не спосіб задовольнити хіть, людство стало би трішечки добріше та здоровіше. Поки ЛГБТ буде асоціюватися з ліжком більше, ніж з обручкою, матимемо подібні проблеми. На щастя, я бачу, що ситуація помалу змінюється на краще.

Я планую поїхати до Польщі через матеріальні перспективи, хоч це і доволі гомофобна країна. Хоча в Європі, навіть якщо тебе побили, тому що ти гей, тобі легше буде довести, що це сталося саме через неприйняття твоєї орієнтації. Коли Україна буде готовою мене сприймати, повернуся і займатимуся просвітницькою діяльністю, можливо, публічно.

В мене було багато знайомих, які потребували юридичної підтримки. Я направляю їх у всеукраїнську організацію «Інсайт». Нещодавно їхнє представництво відкрилось у Луцьку. Ми хотіли і у Рівному відкрити, але в мене не вистачає часу, а знайти людину, яка б цим зайнялася, я поки не зміг.

Якщо потрібна психологічна підтримка або захист прав, то цим займаються «Альянс Глобал» або «Інсайт», але вони переважно в Києві працюють. Тобто допомагатимуть в онлайн-режимі.

«Нас більше, ніж здається»  

Я не знаю нікого у Рівному, хто б відкрито заявив про свою гомосексуальну орієнтацію. Є люди, які не приховують цього, носять символіку і подібне, але щоб вони публічно про це говорили, я не чув. Мені в Рівному цього не вистачає.

Зазвичай ми знаходимо одне одного у соцмережах.

Є осередок «Чоловіки, що мають секс з чоловіками» (ЧСЧ). Але він негативний, як на мене. Туди приходять люди, які мають проблеми зі спілкуванням. Це люди років 60-70, які побачать молодого хлопця і можуть почати приставати. Це не окей, я вважаю. Я хотів створити альтернативну спільноту, але в мене не вийшло.

З кількома ініціативними групами я створював події для ЛГБТ. Людей 20 приходило, знайомились, спілкувались у затишній атмосфері, дуже кайфово. Але зараз в мене на це не вистачає часу і немає кого зібрати. Так трапилось, що ті, хто міг привести на такі події своїх знайомих, роз'їхались.

Якщо брати статистику по ЧСЧ, у Рівному є десь 400 людей, хто не побоявся зареєструватися. Але це тільки хлопці, чоловіки. 

Але коли я ходжу містом. то бачу, що цих людей дуже багато. Більше, ніж можна припустити.

В нас багато бі, людей, які просто експериментують чи підтримують рух. В мене є значок «Різні.Рівні» (рух союзників та союзниць ЛГБТК+ спільноти – ред.), і дехто з перехожих бачить його і посміхається. Нас більше, ніж здається.

Я знаю двох трансгендерів із Рівного. Але думаю, що є більше. Ті, хто змогли зробити перехід, зазвичай їдуть до інших міст.

«Сірих» людей мало хто побачить 

ЛГБТ-люди проводять Марші рівності та Прайд-місяць. Під час прайду ми стаємо видимими і примушуємо суспільство нас такими сприймати. Марші рівності –можливість заявити про себе, показати хто ми.

Як на мене, епатаж під час них потрібен для привернення уваги. Тому що якщо вийдуть звичайні «сірі» люди, їх мало хто побачить. Коли покажуть себе епатажні люди, почнеться спілкування, збудиться інтерес суспільства до них. Можливо, це так працює.

Хоча я сам до кінця не розумію, чому так. Думаю, Олена Шевченко (правозахисниця, феміністка, ЛГБТ-активістка, голова ГО «Інсайт», співголова організаційного комітету КиївПрайду – авт.) може більше про це розповісти.

Ставлення церкви до ЛГБТ з часом зміниться

Більшість ЛГБТ-представників, як на мене, проти християнства. Саме через негатив: ти вважаєш мене своїм опонентом, а я буду твоїм. 

Навіть якщо секс, любов із представниками своєї статі вважати гріхом –  справді релігійна людина мусить вміти відрізнити людину від її гріхів та не засуджувати. За Біблією, якщо це справді гріх – людина обов‘язково спокутує його і за життя, і без допомоги вірян. 

Мені певний час снилось, що Ісус приходив до мене і казав, що це мій хрест і його треба пронести через покоління. Я тоді вирішив, що треба менше кави пити (сміється). 

Думаю, що церква теж схильна міняти своє ставлення до певних речей. З часом все буде окей.

Коли відбуваються Марші рівності чи прайди, я відчуваю максимальне насичення  і прийняття себе. Коли сотня якихось людей збираються в масках і оголошують, що будуть чистити місто від ЛГБТ, в мені ніби щось помирає, я не можу працювати в такий час. Коли людина відчуває небезпеку, вона це пропускає крізь себе, у такий час дуже потрібна підтримка.

Я два роки свого життя витратив на те, щоб допомагати іншим із ЛГБТ+. Читав багато книг із психології, і сам фактично став терапевтом, не маючи диплому (сміється). Щоразу, коли ти рятуєш когось від самогубства чи від депресії – це круте відчуття, але в певний момент я почав цінувати себе і зрозумів, що в мене немає часу та сил. Є організації, які цим займаються, тому краще до них.

Найбільша цінність в цьому житті – це ти. Якщо Бог тебе таким створив, то ти правильний. Якщо хтось тебе не приймає, це не проблема. Головне, щоб ти сам(а) себе приймав(ла). Це просто частина тебе.

Якщо наша діяльність вам подобається і ви вважаєте її важливою – підтримайте «Четверту владу». Завдяки підтримці ми зможемо працювати ще краще.

Підписуйтесь на канал «Четвертої влади» у телеграмі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці чи твітері.