«Люди в Рівному собі живуть життя, говорять зовсім про інше, не про війну»: сапер роти ударних безпілотників, культуролог

Кекс – він же Віталій Кекух із Рівного – зараз на Донбасі, тому зв’язок такий собі. Говоримо по Signal (вважається одним із найбезпечніших месенджерів. – Авт.), тож Віталик постійно ходить із місця на місце й «ловить» інтернет.

Іноді ми геть не чуємо одне одного, й мені доводиться повторювати питання, а йому – відповіді.

З Кексом ми знайомі десять років. Я знав його ще першокурсником «Острозької академії» – патлатим хіпаном. Деякий час навіть разом грали музику.

За освітою Кекс – культуролог. Проте до служби в армії змінив багато професій. Ще з десятого класу підробляв на будівництві. Працював у бібліотеці, баристою в кав’ярні, продавцем у книгарні «Є».

Три роки перед повномасштабною займався культурним менеджментом: їхня ГО організовувала концерти, продюсувала опери, робила інші цікаві проєкти в культурній сфері. Зокрема – у співпраці з Українським культурним фондом.

Коли «почалося», працював офіціантом і барменом у пабі ProRock у центрі Києва, паралельно займаючись волонтерством (заклад у той час перетворився на волонтерський хаб).

Зрештою Кекс вирішив піти до війська. Підрозділ обрав собі сам: рота ударних безпілотників «Щедрик» 411 окремого батальйону безпілотних авіаційних комплексів «Яструби».

«Мій досвід мені однозначно подобається»

…Я в цьому пабі як «зачіпився»? Під час київської кампанії передавав рації на тероборону. А тамтешні дівчата попросили з ними лишитися. Їм було стрьомно: самі, зброї ніякої – тільки бейсбольна бита.

Півтора місяця, поки тривала кампанія, ми в пабі волонтерили, годували військових. Потім я працював там офіціантом, барменом. А потім мобільнувся до війська.

– Як вирішив піти в армію? Наскільки я знаю, ти переконаний гуманіст. Як поєднав це зі своїми поглядами?

– Та блін, цей класичний гуманізм для мене остаточно помер у лютому 22-го року. Він загальний і безконтекстний – «за все хороше проти всього поганого». Це перестало бути актуальним.

А взагалі, я ще на початку вторгнення думав мобілізуватись. Але ж це армія, стрьомно. Боявся не стільки війни, як ієрархічної структури: ти собі не належиш, твій час тобі не належить.

Хоча, напевно, я ще й засцяв.

Насправді виявилося, що можна мобілізуватись так, щоб було поменше армійських «затягів», а побільше продуктивної й ефективної роботи. І щоб іще трохи часу на відпочинок лишалося.

– Як ти обирав підрозділ?

– Я думав, куди мобілізуватись. А знайомий із «Острозької академії» підбивав іти до них – він тоді ще в саперці служив. Казав, що там адекватні люди й адекватні командири. А згодом він потрапив до батальйону безпілотних літальних комплексів – теж із адекватними людьми.

Я вирішив приєднатися. Пройшов співбесіду: зазвичай рекрутинг у спеціалізовані підрозділи так і відбувається, всіх підряд не беруть. Потім «учебка», бойове злагодження – і вперед.

– Я так розумію, у вас усі добровольці?

– Не всі, але здебільшого. Взагалі, тут є дуже різні люди: кухарі, зварювальники, члени Громадської ради НАБУ. Мій взводний на «гражданці» працював шефкухарем. Багато прикольних людей, багато з яких були знайомі між собою або познайомились під час війни, бувши в інших підрозділах.

– Що тобі подобається у війську і що не подобається?

– Найперше. Май на увазі, що мій армійський досвід доволі специфічний, і він може мати мало спільного із досвідом людей інших спеціальностей. Як у плані прямого контакту з ворогом, так і в плані взаємодії.

Ми – «зальотні» БПЛАшники. Скомунікували, запланували, відпрацювали й поїхали. Ми не той підрозділ, який тримає напрямок. Ми більш автономні.

Так до чого я вів. Мій досвід мені однозначно подобається – попри те, що я остерігався ієрархічності, дисципліни й подібних штук.

Як показала практика, якщо ти не дурень, то зрештою доходиш до своєрідного «дзену»: рівноваги між відповідальністю й легким роз***дяйством, коли його можна собі дозволити.

Якщо весь «організм» (жаргонне слово; означає «підрозділ». – Авт.) працює на цій хвилі, то відчуття, що ти в армії, виникає тільки тому, що ти працюєш із боєкомплектом, їздиш на бойові й так далі.

– Але ж ієрархія все одно є.

– Само собою. Ти спілкуєшся з командиром, шутки шутиш, один одного під**буєте. Але ти все одно розумієш: він командир, а ти солдат. Він – та людина, яка буде «нарізати» тобі задачі.

Взагалі я думаю, що це якась ТрОшна історія – саме з ТрО наш батальйон і сформувався – що люди не затягнуті цими армійськими «затягами», як кадрові військові. Є, звісно, й мінуси: відсутність освіти й широкого досвіду.

Плюси – в тому плані, що робота якось більш органічно відбувається. Менше формальностей. Більше проактивності.

Тож мій досвід армії… Тут прикольно. (Сміється.) І весело, і ще й дозволяють к*цапів убивати. Навіть заохочують за це.

«Що ненормального в тому, щоб їх убивати?»

– А як ти дивишся на вбивство людей крізь гуманістичну оптику? Як сприймаєш знищення особового складу ворога?

(Раніше автор інтерв’ю мав стосунок до бойових дій, тому розуміє, як і коли можна ставити військовим такі питання; загалом їх треба задавати дуже акуратно або не задавати взагалі. З необережності можна запустити психологічний тригер. – Авт.)

– Позитивно. Ми з побратимом часто перефразовуємо діалог із фільму «Ціліснометалева оболонка»: «Кекс, що ти відчуваєш, коли вбиваєш руского?» – «Віддачу».

Я до цього ставлюся виключно позитивно тому, що в нас така робота: знищувати техніку, особовий склад, укриття. Ну це ж війна. (Сміється.) А основна суть війни – що люди захоплюють якісь території чи відбивають їх, захищаючись.

У цьому процесі потрібно вбивати людей, і я до цього ставлюся прагматично. Прикро, звісно – бо це, все ж, люди. Зі своїм унікальним внутрішнім світом. Такі ж, як я, умовно. Дві руки, дві ноги, голова.

Звісно, що це люди з іншим культурним бекґраундом, із імперіалістичним мисленням і ах*євшим ставленням до світу – я б так сказав.

Вони майже такі, як я, але вони лізуть сюди зі зброєю. І я знаю, що якщо хтось із них матиме можливість мене вбити, більшість із них так і зробить.

Тому – що ненормального в тому, щоб їх убивати? Моєму теперішньому баченню гуманізму це ніяк не суперечить.

– А ти яку саме роботу робиш?

– Саперську. Готую боєприпаси. Їжджу на позиції, розкладаю дрони, чіпляю боєкомлект, зводжу детонатори, знімаю запобіжники й усе таке. Потім запускаю дрон, а керує ним уже оператор.

Боєприпаси вокористовуємо різні. Вже з’явилися навіть штатні – спеціально під дрони. Але дуже часто юзаємо перероблене радянське барахло.

– Що з радянського барахла скидаєте?

– Та всяке. Наприклад, різні варіанти ПГ (протитанкових гранат. – Авт.). ТМки (протитанкові міни ТМ-62, що містять 8 кг тротилу. – Авт.) – це теж класика. Більше розказати не можу.

Загалом скажу, що боєкомплект кращає і його більшає. Видно, що держава в це таки вкладається. Звісно ж, ми продовжуємо використовувати всякі кустарні штуки: перекрути, перероби.

Але май на увазі, я говорю про свій підрозділ. Буває по-різному: десь не вистачає дронів, десь боєкомплекту, десь – ні того, ні того. Конкретно в нас із одним і другим в основному більш-менш.

– А чого не вистачає в роботі саме у вас?

– Весною, наприклад, був період, що в нас із машинами була тотальна проблема. Ми заїхали на Донбас, а тут часто треба літати на швидкості по колдо**бинах. Там, де дороги або розбиті, або їх і не було. Машини «ушатувались» дуже швидко й масово.

– Машини, до речі, державні чи волонтерські?

– Приблизно п’ятдесят на п’ятдесят.

– Що скажеш про забезпечення загалом? Яка частка державного, яка волонтерського?

– По особистій «снарязі» видали все, що передбачено. Чого не вистачало, я сам собі докупив із «бойових». Самий мінімум.

Їсти в нас точно до*ера. Я думаю, з цим є проблеми тільки в тих дивних людей, які не можуть дати п**ди своєму начпроду. Ну і ясно, що до деяких позицій просто утруднена доставка, але це інше.

Дронами, наприклад, здебільшого забезпечує держава. Всякі «приблуди» – те, що треба допридумувати – робимо самі. Часом проводимо збори. Наприклад, на прилад нічного бачення збирали.

А ще є налагоджені контакти з суміжниками: якісь обміни наприклад, взаємодопомога. Воно як коли, але здебільшого – робе. Маю на увазі систему забезпечення загалом.

Що стосується власне дронів, то ми працюємо зі специфічними штуками. З FPV ми працювали здебільшого зимою й на початку весни. 

Проблема з FPV, наскільки я знаю, теж потроху вирішується – зокрема через інформаційний резонанс. В «Суспільного» вийшов про це трисерійний фільм, Стерненко розповідав про те, що дрони треба допаювати й переробляти, Марія Берлінська постійно піднімала це питання.

Зимою і навіть іще на початку весни ми теж стикалися з цією проблемою. Але тепер підрядники ніби як відгукнулися на зворотній зв’язок із ЗСУ: через командирів подавалися звіти, рапорти з доповідями, що не так, що не працює і що треба міняти.

Зараз від держави почали надходити партії нормальних апаратів – дешевих камікадзе, але таких, що над ними не треба сидіти чаклувати. Заходить, наприклад, партія в кілька десятків дронів. Вони всі однакові й поводять себе теж однаково.

В них однакові комплектуючі, однакові налаштування, і їх не треба кожен тестувати. Ти одразу знаєш, що треба зробити й що увімкнути, щоб воно полетіло. І воно полетіло й долетіло, а не втратився зв’язок через два кілометри.

– Скільки ти витрачаєш на війну зі свого грошового забезпечення?

– Якщо без донатів, а чисто на свій підрозділ і свої потреби, – думаю, десь біля 10 тисяч у середньому. Часом менше, часом більше.

«Часто не відчував себе на своєму місці»

– Ти недавно у відпустці був.

– Так, приїжджав на два тижні.

– І як новий ти сприйняв цивільне життя?

– Насамперед: я не скажу, що я постійно сиджу в болоті по окопах. Звісно, це не можна назвати цивільним життям. Але ми з’їздили, відпрацювали й приїхали «додому». В мене є ліжко, є де помитись, інші побутові речі.

Але коли приїжджаєш у живіший, «більш цивілізований» світ, де купа людей, стає якось дивно спершу. І незвично. І багато гарних дівчат на вулицях. (Сміється.)

Від жінок око взагалі відвикає. Ти їх бачиш здебільшого або в магазинах, або на зупинках, повз які проїжджаєш. А навколо тебе – одні мужики, ще й здебільшого в пікселі або мультикамі.

Тож коли ти різко потрапляєш у середовище, де багато жінок – а в Києві на вулицях жінок більше, ніж чоловіків, – стає дуже незвично. Але прикольно.

Потім я був у батьків у Рівному, і там якесь більш розмірене і спокійне життя, і мені аж геть дивно стало. Просто ти живеш іншим контекстом, який абсолютно не сходиться з рівненським.

Я варюся в воєнному дискурсі. Там навіть лексика інша. Й більшу частину часу ти займаєшся геть іншими речами. Ясно, що сидиш у соцмережах, дивишся фільми, ютубчик. Але все одно ти занурений у воєнну тему і в ній варишся.

А тут приїжджаєш, а люди собі живуть життя, говорять зовсім про інше, не про війну. Не про озброєння, боєприпаси й дрони.

В Рівному ця вся незвичність відчувалася гостріше й неприємніше, ніж у Києві – після Рівного я туди знов поїхав на тиждень. Тому що в Києві – «двіжуха». Принаймні моє тамтешнє оточення здебільшого займається волонтерством та іншими довколавоєнними штуками. Там я себе почував набагато комфортніше.

Хоча все одно часто не відчував себе на своєму місці, якось так.

– Назад хотілося – до своїх?

– Вперше ця думка промайнула десь через тиждень відпустки. Я не чекав, що вона прийде – принаймні не так швидко. Якось так подумалося: зараз би на Донбасик, там якраз черешні, двіжуха, всі діла.

«Я обома руками за мобілізацію»

– Що ти думаєш про рекрутинг і мобілізацію – загалом?

– Я не експерт. (Сміється.) Але, наскільки розумію з інформації, якою володію, державна система рекрутингу запрацювала. Також працює рекрутинг на низовому рівні. Ми, наприклад, зараз добираємо людей – у батальйоні є вільні вакансії. (Їх можна подивитися на сайті батальйону – Авт.)

Мобілізація теж працює. Але – чисто від себе – я б радив мобілізуватися через відношення в якийсь конкретний підрозділ. У той, де ти можеш займатися тим, що тобі до душі, й можеш задіяти свій ресурс якомога ефективніше. В армії потрібні люди дуже різних спеціальностей.

Втім без примусової мобілізації також не обійтися. Якась частина мене протестує проти примусу воювати, але є реалії. Людей у війську не вистачає. Щось я бачив на власні очі, щось чув від людей на позиціях і трохи «тиловіше».

Виходячи з тієї інформації, яка в мене є – вона точкова й її небагато – ми втрачаємо території на Донбасі великою мірою через нестачу особового складу. Як приклад – Авдіївський напрямок (зараз його називають Покровським). Бригади там були недоукомплектовані.

Зокрема банально не вистачало дронщиків. Ми бачили ситуацію, коли чуваки втрьох працювали вісім діб підряд – цілодобово. Один спить, двоє працюють: один літає, інший заряджає батареї й займається іншим обслуговуванням.

І так постійно: вісім діб працюють, потім на «відтяжку» на чотири дні, а потім знову вісім діб безперервної роботи.

Що вже про піхоту говорити?

Є ще один момент: на паперах людей завжди більше, ніж у реальності. Тому що втрати. Або якийсь дід 55 років трохи побігав у броніку з залізними плитами, й у нього спина крякнула. Або хтось пішов у СЗЧ (самовільне залишення частини. – Авт.) – таке теж у війську трапляється.

Через це ті, хто лишився, мають набагато більше роботи й виснажуються.

Тому я обома руками за мобілізацію. Так, людина не хоче йти, а її насильно беруть і везуть у навчальний центр. Проте я думаю, що багато залежить від того, в яку обстановку цей рекрут – а потім воїн Збройних Сил – потрапить.

Я бачив і в «учебці», й на війні приклади, коли невмотивовані люди отримували свою мотивацію – з різних джерел. І нормально виконували свої службові обов’язки.

– Із яких, наприклад, джерел?

– Наприклад, із загального настрою підрозділу, бажання помсти. Та й просто: коли по тобі прицільно п**дує 120-й міномет, тобі хочеться їх убивати. Ти просто розумієш, що вони свідомо й цілеспрямовано хочуть убити тебе.

Чи, не знаю, КАБи якісь прилітають, лягають, і ти такий: б**дь, с*ка, я їх усіх зараз за**башу. (Сміється.)

Та навіть в «учебці» я помітив таке: частина особового складу була мобілізована по повістках. Спочатку вони дуже помітно відрізнялися від нас, добровольців. А під кінець «учебки» – буквально за місяць – уже не було видно, хто є хто. 

Насправді люди досить швидко адаптуються і втягуються в армійську «двіжуху». Якщо ти не повний дурень і не кінчений моральний урод, а умовно соціальна людина, яка плюс-мінус може взаємодіяти з іншими людьми й має якийсь рівень відповідальності, – ти адаптуєшся до війська.

Просто кожному треба свій період часу. Хтось звикає швидше, хтось повільніше. Все одно ж треба підлаштувати себе під як мінімум під ієрархічну структуру – коли ти солдат, і маєш робити, що накаже командир.

Величезна кількість людей в армії – це мобілізовані, яким просто сказали: «Добрий день, вам повістка», і через три дні, тиждень чи два поїхав у навчальний центр. І ці люди ї**шать!

Отож я бачу, що це працює. Можливо, не завжди, але, здається, здебільшого таки працює.

Тому я однозначно за розширення мобілізації до тих меж, до яких система здатна це зробити. Бо є відчуття, що інакше події можуть розвиватися набагато трагічніше, ніж зараз.

Звісно, деякий час ми ще зможемо вести нормальну оборонну війну, але… От на Донбасі, наприклад, ворог нас переважає і в кількості особового складу, і в кількості засобів. Щодо БПЛА не знаю – тут радше паритет.

Тому ми дуже й дуже повільно, але відступаємо – звісно, знищуючи при цьому величезні кількості техніки й особового складу противника. Хронологію відступу можна подивитися на мапах DeepState.

Аби цей процес принаймні зупинити, стабілізувати – нам треба більше людей у війську. Це очевидно й однозначно. Тим більше, що ворог відкриває нові й нові напрямки, відтягуючи на них особовий склад і засоби – як-от на півночі Харківщини.

Я не генерал, і бачу свій вузький шматочок загальної картини, але я однозначно радий, що запрацював рекрутинг і посилилась мобілізація.

Вважаю, що якщо набір людей продовжиться хоча б такими ж темпами, як зараз, картинка виглядатиме набагато менш печально, ніж у березні-квітні – коли ще не було закону про мобілізацію.

– Зараз у соцмережах – хвиля хейту до ТЦК. Це великою мірою іпсо (інформаційно-психологічні спецоперації ворога. – Ред). Але є й реальні випадки неадекватної поведінки військовослужбовців ТЦК. Як ти до цього ставишся? Що б із цим робив?

– З одного боку, ставлюся до них із розумінням. Бо знаю, що військовослужбовці ТЦК стикаються з відверто паскудним ставленням до себе. Тому часто їхня неадекватна поведінка – це результат невиконання законних вимог.

Але взагалі солдат, коли він при виконанні або просто по формі, має відповідати певним стандартам нормальної поведінки й «фільтрувати», що він говорить і як.

Звісно ж, серед військовослужбовців ТЦК вистачає малоосвічених і бидлуватих людей – як і в армії загалом. Щодо таких я б застосовував стягнення з премій, позачергові наряди та інші форми покарання, які вже й так існують в армії.

«Прості речі почали приносити дитячий захват» 

– Які зміни від служби ти відчуваєш у собі самому?

– Я став набагато відповідальнішим. Разом із тим почав простіше ставитись до багатьох речей у житті. А ще деякі речі – дуже прості насправді – почали приносити більше радості.

От їдеш по Донбасику – красиво. Сходить сонце на фоні терикона. І ти їдеш зі зміни, ви нормально навальошили: мінуснули як мінімум парочку п*дарів, усе, що треба, побомбили, відпрацювали – і вертаєтесь усі довольні, всі цілі й усі здорові, й «тачка» в порядку.

І ти від цього відчуваєш реальний кайф, приплив дофаміну в мозок – прям удар такий. І музичка грає, і терикони красиві… Ось такі прості речі почали приносити, я б сказав, дитячий захват.

Разом із тим, я став категоричнішим у деяких питаннях.

Раніше я спокійно ставився до різних думок про війну, мобілізацію. А зараз набагато критичніше сприймаю аморфних людей – тих, які нічого не роблять і навіть не намагаються впливати на своє життя й життя навколо.

Якщо раніше я ставився до таких людей байдуже, то зараз відчуваю до них неприязнь.

---

Долучіться до збору на ремонт машин для підрозділу Кекса.

Монобанка:

https://send.monobank.ua/jar/6dBzK1sefN

Якщо підтримали ЗСУ і маєте змогу підтримати незалежне рівненське медіа – підтримайте «Четверту владу»

Підписуйтесь на канали «Четвертої влади» у телеграмі, ютубі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці, твітері, тіктоці. Вдячні за ваші коментарі та поширення матеріалів.