«Питання до всіх цих мужиків тилових: а чим ти кращий за мене?»: відверта розмова із офіцером ЗСУ з Рівненщини

Джерело
Ілюстраційне фото з фейсбук-сторінки Генерального штабу ЗСУ

Офіцер ЗСУ, з яким ми спілкуємося, – заступник комбата з озброєння. На час розмови, яка відбулася кілька тижнів тому, виконував завдання на донецькому напрямку.

Має дві цивільні вищі освіти – зокрема технічну. Перше офіцерське звання отримав на військовій кафедрі.

Коли почалася повномасштабна, взявся за волонтерство. Проте відчув, що цього замало, й пішов добровольцем до війська. В першу чергу, каже, заради того, щоб дружина і дитина не бачили, що таке війна.

Ми спілкуємося про армійські проблеми, втому бійців, про військкомати, волонтерів та «ухилянтів».

Цю розмову ініціювала в коментарях у соцмережах дружина іншого військового, яка поскаржилася: «Коли буде стаття про добровольців, які вступили до лав ЗСУ. А зараз вони майже 21 місяць захищають наш спокій, у повній невідомості коли буде демобілізація».

В особистій переписці нам надали контакти офіцера ЗСУ.

Офіцер не вимагав ніякого погодження на інтерв'ю з ним. Просто поспілкувалися. А коли журналіст дав йому текст розмови, щоб перевірити чи немає якихось помилок, військовий різко змінив тон – сказав, що цю розмову має погодити пресслужба. Пресслужба не погодила. Припускаємо, що через занадто відверту розмову.

Але оскільки цей текст містить суспільно важливу інформацію, редакція прийняла рішення опублікувати його без згадування імені і звання військового та деяких інших біографічних подробиць.

«Я хотів захищати»

– Коли почалася повномасштабна війна, військкомати були забиті, й я тоді волонтерив. Просто розумів, що можна цілий день простояти й не дочекатися своєї черги.

Врешті зустрів одного знайомого військового, він говорить: так ти ж офіцер, давай до дверей без черги. В мене технічна освіта – механік, і якраз у батальйон потрібен був начальник автомобільної служби.

Через кілька місяців командир призначив мене заступником із озброєння. Мене всі підтримали: командири рот, підрозділів, начальники служб і заступники.

– Що тебе мотивувало йти до війська?

– Найперше – це те, що я хотів захищати. Я хотів битись, я хотів щось робити, я не хотів просто сидіти. Я коли чую, що чоловіки десь тікають, кудись їдуть – це для мене дивно. Тут на нас наступають, приходять до нас додому, вбивають – і мені треба ставати захищати, а не втікати.

– Ти розраховував, що доведеться воювати довго? Чи думав, що бойові дії будуть короткочасними?

– Я за це взагалі не думав. В мене була ціль потрапити в Збройні сили й захищати.

– Тобто в тебе не було цього, що от «два-три тижні», й усе закінчиться?

– Як той балабол говорив? (Сміється). Тоді ж так було: «Арестович, Арестович, усі жінки, всі дівчата хочуть за нього заміж». А я його слухав і дивився реально як на якогось пі**раса. Мимля, блін. Війна з 14-го року, які два-три тижні?

«Українська паперова армія» та інші проблеми війська

– Коли ти потрапив в армію, чи сильно відрізнялися твої очікування від реальності?

– Я тобі скажу, що так. Тут багато паперової роботи. В мене робота відрізняється: я не бігаю з автоматом, не копаю окопи. От ти колись служив у медслужбі й міг бачити начмеда, скільки він заповнює всяких паперів. Про «УПА» – «українську паперову армію» – це правда.

Мені здається, коли в нас не було війни, – то так, беріть і займайтесь паперами. Зараз треба ці процедури спростити. На рахунок списання тощо. Бо це реально «дічь». Щоб списати якусь дрібницю, ти витрачаєш пачку паперу, яка коштує в п’ять разів дорожче за те, що ти списуєш. Оце треба змінювати.

– Як ти бачиш зі своєї позиції, чи можна раціоналізувати цю паперову роботу? 

– Можна. Мають совдепівські офіцери, які звикли до цього всього, трошечки «переламатись». Зараз потроху готують спеціалістів за стандартами НАТО. Думаю, через певну кількість років усе зміниться.

– Ти бачиш якісь позитивні зрушення?

– Воно щось трохи є, але в загальному… Ми про це говоримо, звертаємось до вищих штабів, але, як кажуть, «віз і нині там».

– Які проблеми, окрім цієї-от «УПА», ти бачиш в армії?

– У деяких старих офіцерів лишився мозок совка. За вислугою років він дійшов до офіцера, і тут п**дець. Свого часу ці звання вони здобули не знаю, яким чином. Можна собі хіба «прикинути».

Коли настав бойовий час, і треба приймати серйозні рішення, які впливають на життя особового складу, впливають на виконання завдання, вони починають по книжках робити і «стопоряться». Бо діяти треба швидко, а раніше вони це робили впродовж пів року чи року.

Про військкомати

– Ще, думаю, треба змінити військкомати. Підхід до людей, мотивацію.

Я бачу, хто йшов на початку повномасштабної – зима-весна – це реально вмотивовані люди. Далі все гірше, гірше й гірше.

Знаєш, є така фраза: починаєм за здравіє, закінчуємо за упокій. Зараз у Збройні сили приходять люди, які не змогли відкупитись. Або інваліди, які не змогли втекти. Їх просто зловили і «пов’язали».

– Щодо військкоматів і якості особового складу. Чи сильно впливає на боєздатність те, що мобілізують непридатних людей? І що з цим можна зробити?

– Так. Впливає. Зараз дуже рідко приходять мотивовані люди. А в більшості приходять хлопці, які не змогли втекти чи не змогли відкупитись.

Військкомати мають бути «заточені» на правильний рекрутинг, а не на те, як то заробити на тих, хто хоче «закосити». Це зараз найголовніша проблема. Тому що вони думають, як то правильно людину «відмазати» й знайти таких, хто не зміг «відмазатись». Замість того, щоб брати фізично здорових людей і далі їх мотивувати морально, щоб вони розуміли й хотіли захищати нашу Україну.

– Як ти думаєш, чи можна змінити взагалі оцей підхід військкоматів, щоб вони набирали якісніший особовий склад і якісніше це робили?

– Чесно, я не знаю, як вони набирають. Як вони підходять і говорять. Я думаю, багато військових хоче, щоб до них підійшли з військкомату й вручили повістку.

Я, наприклад, коли приїжджаю, я відразу скидаю форму й одягаюся в цивільне по максимуму. Щоб не було видно. Тобто ЗСУшної тематики на мені взагалі немає – ні піксельної «бананки», ні кепки. Я хочу, щоб мене зустрів військкомат і послухати, що вони мені будуть говорити. І таких, як я, є багато.

Думаю, було б добре цих військкоматівських працівників кинути сюди до нас. А пацанів, які поранені, обмежено придатні – їх у військкомати.

Я думаю, що в чуваків, які там у тилу бухають-гуляють, може, цокне щось у голові чи в серці, коли підійде військовий без руки й буде вручати повістку. Хоча, з іншого боку, це може й налякати…

Про втому особового складу та про ухилянтів

– У нас всі дуже стомлені: не так фізично, як морально. Всім треба трохи переключитись і відпочити. Тут все відрізняється. Тут все сіре й похмуре. Тут просто гнітить сама атмосфера.

Наприклад, де ти живеш. Коли ти живеш удома, біля тебе дружина, дитина бігає, ти можеш у будь-який момент десь із друзями зустрітись-зідзвонитись, є якісь барви – навіть реклама у місті… І тут, коли ти живеш у якихось смердючих хатах, на заводах, у бліндажах. Миші бігають, воно стріляє, бахкає.

Ми як на одному заводі жили, я знайшов матрац на смітнику. То в мене був самий крутий матрац із нашої кімнати, бо він був на пружинах. Це вже потім ми почали собі інші матраци діставати, а спершу отак було. Один чувак утеплявся пінопластом – зробив собі таке кубельце.

Загалом – воно вбиває морально, коли ти звик до нормального життя. Коли ти звик спати в нормальному ліжку, з дружиною, коли ти міг нормально відпочити – банально включити телевізор подивитися.

– Як ти думаєш, наскільки вчасним є законопроєкт нардепа Гончаренка про демобілізацію після 18 місяців? Наскільки це реалістично?

– Це нереально. По-перше, спочатку потрібно набрати нових людей, їх навчити та ними нас заміняти. Це реально зробити відразу? Тобто відразу набрати ту кількість, яка зараз на фронті? А які зараз чуваки у нас – можна пройтися по ресторанах і подивитись. Пафос, веселощі.

В мене є багато знайомих, які повтікали. І виставляють в інстаграмі, в фейсбуці – хоп, він уже за кордоном. Стоїть, фоткається десь у Європі.

Тому щодо 18 місяців я скажу таке. Хочеться додому, дуже хочеться. Але ти розумієш, що хто тоді буде тут? Ми що, складемо зброю й підемо додому, а пі**раси до нас? Якось це неправильно. Перш за все, мають бути люди на заміну.

Треба чуваків набирати. Не чекати, поки вони будуть відкуплятися чи тікати кудись за кордон. Просто реально їх брати, вбивати їм у голову, що зараз це обов’язок кожного чоловіка – захищати країну.

Їх треба готувати, тренувати і відправляти нам сюди на фронт для поповнення особового складу, якого реально не вистачає. Якщо вже не повна демобілізація, то хоча б якась ротація, щоб ми могли відпочити.

«Крутий – покажи себе на фронті»

– Я вважаю, що всі ці «спортіки», «тємщики», які залишилися в тилу – це сцикуни. В залах качаються, красивенькі такі перед дзеркалом фоткаються. До війни ти дивився: ї**ть, який чувак – лев прямо. Борода, біцепси, весь на спорті. Цепки, очечки, під’їхав на «бесі» – та ти шо! А зараз ти дивишся й розумієш, що це все картинка. А по факту це сцикло, яке ховається за цим образом.

Крутий – покажи себе на фронті. Має були мотивація в мужиків не ховатись за чашечкою кави чи за пляшечкою пива в ресторанах і розказувати, що вони піднімають «економічний фронт», а реально прийти на фронт. Має бути якась відповідальність, має бути патріотизм.

І от коли говорять: а в мене дружина, а в мене дитина… В мене також – і дружина, й дитина. І тоді питання до всіх цих мужиків тилових: а чим ти кращий за мене?

Я не знаю, що з цим робити. Розумієш, я скидав в інстаграм деякі відео – такі, що п**дець просто. Із підписами, що це відео стосується тих, хто каже, що «вайни здєсь нєт», що «мене не народили з автоматом» і так далі. І я отримав багато коментарів про те, що я не достукаюсь, що там уже в усіх всьо чотко.

Я реально не знаю, як мотивувати. Для мене це йшло зсередини, я пішов, бо це було моє внутрішнє бажання. Я відчував, що це мій обов’язок – захищати.

Я скажу тобі так: я тут заради дружини й заради дитини. Щоб вони не знали, що це таке війна. І я вважаю, що якби багато чоловіків так подумали, була б мотивація велика і було б усе ґут.

Про волонтерську допомогу

– Насамкінець задам суто практичне питання – щодо волонтерської допомоги. Бо є дуже багато суперечок: що варто везти, що ні. Яка твоя думка?

– Це треба особисто питати. Коли мені передають «волонтерку» і там є, наприклад, перев’язочні матеріали чи медикаменти, я звертаюся до начмеда. Він знає, що нам потрібно. Бо зараз, наприклад, починається сезон застуд і кожен хоче передати протизастудні. В результаті – я образно кажу – ми маємо цілу кімнату, заставлену протизастудними засобами, і два турнікети.

Тому я завжди говорю: комусь, може, потрібні шкарпетки. Нема питань. Комусь потрібні турнікети. Комусь – їжа. Хоча я бачу по своєму батальйону, що відповідні служби працюють, і їжі вистачає.

Тобто перед тим, як щось передавати, треба питати, що конкретно потрібно.

Бо приходить Великдень – яйця й паски фурами завозять. І не хочеться, щоб воно пропадало. Ти розумієш, що люди старалися, але ж ми стільки не з’їмо – бо завезли вдесятеро більше, ніж треба. Це людська праця, людська допомога, а воно псується. Одним словом, усе має робитися «з головою».

Дивіться також: Безкоштовна правова допомога військовим і їх родинам


Підтримайте ЗСУ

Якщо підтримали ЗСУ і маєте змогу підтримати незалежне рівненське медіа – підтримайте «Четверту владу»

Підписуйтесь на канал «Четвертої влади» у телеграміютубі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці чи твітері та на нашу імейл розсилку. Вдячні за ваші коментарі та поширення матеріалу.

Якщо знайшли помилку - виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Прокоментуйте