Війна, «дембель», наркотики: історія ветерана з Рівного

Ігор трохи соромиться говорити. Кілька разів повторює, що я міг би знайти для інтерв’ю більш гідну людину. Коли я фотографую його скалічену руку, протестує: мовляв, навіщо читачів лякати?

Ігорю – тридцять вісім. Середнього зросту, середньої статури. За його ж словами, «звичайний собі рівнянин». А ще Ігор називає себе наркоманом. Після поранення він сильно «присів» на так звані солі – синтетичний психостимулятор α-PVP.

Каже, що доступ до «солей» та іншої наркотичної синтетики в Рівному практично необмежений: якщо є гроші, речовини можна дістати дуже швидко й просто. Так само швидко й просто можна «присісти».

Втім ми спілкуємось не лише про наркотики.

Пацифіст в артилерії

Уперше Ігор потрапив на війну в 2015-му, під час п’ятої хвилі мобілізації. Служити, каже, не рвався, але коли прийшла повістка, питання, йти чи не йти, не стояло:

– Пройшов комісію та й поїхав. Далі КМБ (курс молодого бійця. – Авт.), все як має бути. Були ще волонтерські вишколи. Насправді вони дали набагато більше, ніж полігон. Єдине, що на полігоні стріляли багато.

Навідником гармати, розповідає, став випадково:

– Люди почали масово хворіти, і полігон, на якому я був, «розігнали». Поперекидали людей в інші місця – кого куди. Так я й потрапив на навчання до артилеристів. Спочатку нічого не розумів. Потім прочитав книжку – здається, 36-го року – й до мене дійшло, в чому суть роботи й чому я маю робити всі ці рухи. У мене завжди так у житті: я завжди все краще сприймав не від викладачів, а з книжок.

– Любиш книжки?

– Зараз ні. У мене лишився один інтерес, як бачиш, – сумно всміхається Ігор. – У школі я цікавився природничими науками, потім отримав вищу біологічну освіту. Було цікаво, як влаштований світ. Чому він саме такий, а не інакший.

– Що в тобі змінила перша служба?

– Мені здається, що нічого. Хоча дещо зрозумів. У нас був великий різнобій по регіонах. І Харків, і центр, і так далі. Я переконався, що там теж живуть українці, які люблять Україну. Я був дуже приємно вражений.

Ігор на хвильку замислюється, а затим продовжує:

– Що ще змінилося? Не знаю. Був Ігор, є Ігор… Хіба що змужнів трохи, посміливішав. А взагалі ти питаєш про те, про що я не думав навіть. Армія – це ж абсолютно інший світ. Паралельний досвід, свого роду.

– Ти ж «строчку» не служив, правильно?

– Ні. Я зброю в руки вперше взяв у 29 років. Ніколи від неї не фанатів. Вона вбиває. А я не хотів мати справу з тим, що вбиває. Загалом я – пацифіст.

– У той же час ти був артилеристом.

– Артилеристам простіше. Вони не бачать, кого вбивають. Але я сильно про це не думав. Якщо не ти, то тебе. Це треба робити, й усе. А роздумувати про це… Я уникаю таких думок.

Повернення перше

– Важко було на «гражданку» вертатись?

– Незвично. Машини, дороги, багато людей. Боявся трохи. Але разом із тим – ходиш, куди хочеш. Воля, свобода, так би мовити.

– Довго звикав?

– Не знаю, не задумувався про це. Наче недовго. Спочатку спросоння шукав під ліжком автомат, але пройшло.

– Тобто з позитиву – ти на «гражданці» відчув свободу?

– О так, мені її дуже не вистачало в армії – свободи дій.

– Що не сподобалось?

– Виляння. Всі ці хитрощі-**їтрощі. Інтрижки між людьми.

Подумавши, Ігор додає:

– Я не знав, що робити. Взагалі. Ні думок, ні**я. Лінь, лінь, лінь. Нічого не хотів робити.

– А тобі після першого «дембеля», в 2016-му, пропонували якусь реабілітацію чи щось таке?

– Ні. Можна було, правда, поїхати в санаторій, але я не захотів. І взагалі нікуди не ходив і нічого не «рішав». Якби ходив і щось «рішав», було б нормально. А так не дали ні ділянки, ні двох рабів, – сміється. –  Я не прикладав зусиль. Хотів просто забути про ту армію й про те все.

Спочатку Ігор пив:

– Я втікав від себе. Бо на**й кому потрібні твої переживання й роздуми. У кожного свої проблеми, і з моїми я лізти до людей не хотів.

Згодом до алкоголю додалися стимулятори.

– І що вони тобі давали?

– Якусь свободу. Ну, як свободу… «Нестерпну легкість буття» (назва книги Мілана Кундери. – Авт.).

– І нічого спершу не забирали?

– Ну, чого. Бачив же «Breaking Bad»? (американський серіал про наркоторговця. – Авт.) Воно забирає навіть, коли ти його не вживаєш, а просто маєш із ним справу.

– Що забирає?

– Нормальне життя і нормальне співіснування. Волю, свободу, самого себе.

– Дивись: ти, з одного боку, кажеш, що воно давало тобі свободу, а з іншого, що її ж і забирало.

Ігор сміється:

– Ну от бачиш, який парадокс виходить. Я про це ніколи так не думав. Взагалі коли ти вживаєш, все відходить на другий план. Спочатку ти вживаєш, щоб «кайфонути». А потім – для того, щоб стати нормальним. Життя починає вертітися навколо речовини.

Втім цього разу Ігореве життя «закрутилося» навколо заробітків у Польщі. Проводив низьковольтні мережі: інтернет, сигналізацію і так далі. Доступу до наркотиків не було. Загалом – із невеликими перервами – Ігор пробув у Польщі до самого повномасштабного вторгнення.

Артилерист у піхоті

– Як тебе застала велика війна?

– Сестра подзвонила зранку. Я ще спав. Каже, війна почалась. Я – у новини… Коротше, сказав начальству, що я додому. Нас на конторі людей тридцять було: десь п’ять білорусів, інші – українці. То додому поїхав я один, а потім після мене ще один хлопець. Але сідав у Варшаві в автобус, то там декілька чоловіків було, потім ще дорогою підсідали. У Любліні вісім чоловіків зайшли. Я сидів плакав – було ясно, куди й для чого вони їдуть.

26 лютого Ігор уже був в Україні, а 27-го вже був солдатом:

– Місяців два просиділи у Млинові, потім на Черкащині десь місяць. При цьому занять – ніяких. Хіба що раз дали вистріляти по пів магазина… Але на**я, б**дь, досвідченого артилериста було в піхоту кидати? Вже хоч би якимсь гранатометником. Мене можна було зразу ставити до гармати. Пара годин – і все, я працюю. Це ж як на велосипеді їздити. Якщо навчився, то на все життя.

На «передку» Ігор пробув п’ять діб. Поряд – люди без бойового досвіду. Навіть командиром поставили «зеленого лейтенанта-піджака» – так, піджаками, називають офіцерів, які отримали звання на військовій кафедрі. При цьому обстріли тривали майже безперервно, а «двохсоті» були щодня.

Про своє поранення Ігор розповідає так:

– Прилітає, прилітає, прилітає, прилітає. Я в окопі сидів. І тут бахнуло біля самого окопу. Чую – по руці ніби грудка вдарила. Думаю, земля сиплеться після вибуху. Піднімаю руку, а вона висить. І пір’я таке з куртки. Товариш мені наклав турнікет. Дядько такий – 50 йому, мабуть. Спокійно і без кіпішу зробив те, що треба. Не розгубився.

Після того я ще ніч пролежав – через обстріли. Рана не боліла, турнікет болів п**дець. Просив медика його попускати. Медик каже: «Так не можна!». Але я його вмовив.

– І скільки часу ти чекав евакуації?

– Мене поранило в чотири [години] дня, а забрали десь о сьомій ранку. Ще ж іти треба було кілометрів зо два. Хлопці довели. Сам іти не міг, бо крові витекло з півтора літра.

– Транспорту не було?

– Та рації посідали. Чи просто зв’язку не було, не пам’ятаю.

Повернення друге

Потім почався Ігорів «рейд» госпіталями: Покровськ, Дніпро, Вінниця, Львів.

Після лікування в Україні Ігор потрапив і до Німеччини – посприяли якісь незнайомці з Міністерства охорони здоров’я. Там йому зафіксували залишки ліктьового суглоба спеціальною пластиною. Тепер Ігорева рука згинається хоча б наполовину. Через це він вважає себе щасливчиком:

– Як подивлюсь на пацанів без рук… Це ж нічого сам не зробиш. Я й то не зразу шнурки навчився зав’язувати, хоч рука й на місці.

Повертатися з війни вдруге, каже Ігор, було набагато складніше:

– Спочатку, як у госпіталі лежав, то як тривога – під ліжко залазив. Страшно було, дуже страшно. Побачив, що таке війна, трохи. Як умирають. А очко не залізне. 

– А після цього разу хтось якусь реабілітацію тобі пропонував? Психологічну, маю на увазі.

– Товариш порадив свою знайому, психолога. То я з нею поговорив і думаю: що ж ти мені, дівчино, будеш розказувати за життя…

– А в госпіталі з тобою якісь психологи працювали?

– Так, приходив один. «Технар» за освітою. Пару років, може, займається психологією. Посиділи з ним – «ги-ги, га-га», потринділи про те, про се. Але, може, це так треба, я ж не знаю.

– На цьому все скінчилося?

– Так. Взагалі там висіли якісь контакти психологів. Але що я їм скажу? Чи вони що мені скажуть? Що вони можуть сказати?

– І як ти знов почав уживати?

– Якось само собою вийшло.

– І що воно тобі дає зараз? Із чим ти борешся?

– Я не знаю. Просто тікаю від себе.

– Яка б тобі знадобилася допомога, щоб ти не вживав?

– Я не знаю. Не знаю, що б могло це замінити.

– Чого тобі не вистачає?

– Я не знаю. Якби ж то я знав, що я хочу й чого мені не вистачає. Раніше ще чогось хотів трохи, а зараз нічого не хочеться. От тільки поїсти, покакати.

– Тобто якогось виходу із ситуації ти не бачиш?

– Я його не шукаю. Просто забезпечую низ піраміди Маслоу. Це ж як пити хочеться. Поки не поп’єш, не заспокоїшся.

– Чи відчуваєш ти, що потрібен суспільству як ветеран?

– Якби я робив щось, я був би корисний для суспільства. Тоді я був би потрібний. А так я сам нічого не роблю, щоб бути корисним. Тупо ні**я.

– Ти вже й так багато зробив.

– Я вніс свій скромний вклад.

– Як ветеран, ти відчуваєш допомогу з боку держави?

– Якби щось робив і чогось добивався, то відчував би. А я просто сам нікуди не ходив. Але знаєш, що ображає? Коли приїжджаєш в тилá, є купа хитро**пих у**анів, які хочуть тебе намахати й щось із тебе стягнути. Там люди життя віддають за Україну, а тут… Я від одного мудака навіть чув, що «він мене туди не посилав».

Конче необхідно створення служби психологічної підтримки

Ми звернулися за коментарем до керівника Національної гарячої лінії з питань наркозалежності і замісної підтримувальної терапії Андрія Ярового:

«Прикра ситуація, що сталася з Ігорем, – на жаль, не виключення, а правило для тих військовослужбовців, хто стикається з цією проблемою.

Зумовлено це перш за все відсутністю кваліфікованих і досвідчених психологів, які б вміли і хотіли працювати з наркозалежними людьми. Впевнений, якби Ігор своєчасно отримав таку психологічну підтримку, то з великою ймовірністю останнього зриву вдалося б уникнути.

Друга причина – це відсутність в Україні сучасного, науково обгрунтованого виду лікування – програми замісної підтримувальної терапії для споживачів психостимуляторів, яка встигла добре зарекомендувати себе в Європі і США.

Вважаю, що влада свої слова про шлях до цивілізованого світу повинна підкріпляти конкретними діями – в Україні конче необхідно створення служби психологічної підтримки не тільки для таких ветеранів бойових дій, як Ігор, а й для цивільних, що через психологічні травми, набуті під час перебування в зоні активних бойових дій, мають проблеми з алкоголем або наркотиками.

Для тих з них, кому це не допоможе, потрібно запровадити лікування в програмі замісної терапії для хворих, які вживають стимулятори».

Підписуйтесь на канал «Четвертої влади» у телеграмі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці чи твітері.

Підтримайте ЗСУ

Якщо підтримали ЗСУ і маєте змогу підтримати незалежне рівненське ЗМІ – підтримайте «Четверту владу»