«Ветерани – це потенціал. Якщо його не використовує влада, ним скористаються ділки й бандюки»: підполковник Ігор Батинчук

Підполковник Ігор Батинчук – кадровий піхотний офіцер. У 1984 році закінчив вище командне училище. З 1986-го по 1992 рік був командиром розвідувальної роти, потім – командиром батальйону.

Служив на різних посадах у штабі армійського корпусу. З 2002 року – військовий пенсіонер (офіцер запасу).

У січні 2015-го добровільно пішов до війська. У 2016-му демобілізувався.

З 2017-го по 2019-й пан Батинчук очолював Центр допомоги учасникам АТО при Рівненській облдержадміністрації. У 2020 році підписав контракт із ЗСУ, де й був на початок повномасштабного вторгнення.

Зараз, як каже сам, перебуває «у статусі пенсіонера» – у 2023-му звільнився за віком. Попри це, активно допомагає війську. Зокрема, постачає військовим безпілотники.

Розповідаємо його історію від першої особи.

«Я не вважав це інвалідністю»

У 2013 році мені зробили операцію – вирізали дві частини легені, тому що хвороба була. Тож із мобілізацією я дотягнув аж до 2015-го.

У мене тричі був пневмоторакс (скупчення повітря у плевральній порожнині. – Авт.), тяжка операція. Як правило, з моїм діагнозом надавали групу [інвалідності], навіть другу. Не те щоб я про це не знав, але не вважав це інвалідністю. Трохи реабілітувався.

У 2015 році ВЛК (військово-лікарська комісія. – Авт.) визнала мене непридатним. Не через легені, а через стан зубів. Тому довелося йти у військо через інший військкомат.

Потрапив у наш рівненський 130-й розвідувальний батальйон. Його командир Микола Капінос колись був моїм підлеглим, а цього разу я прийшов до нього заступником.

Після демобілізації я став членом Обласної ветеранської спілки учасників АТО Рівненщини. Мене запросили ветерани, які демобілізувалися, створили цю громадську організацію й допомагали нам, коли ми виконували завдання в Луганській області. Зрештою мене обрали членом ради організації.

Потім голова обласної адміністрації, тоді ще Олексій Муляренко, запропонував мені очолити Центр допомоги учасникам АТО при Рівненській ОДА. Так довелося поєднувати роботу і в громадській організації, і в Центрі.

Я тим центром керував із 17-го по 19-й рік. Там я займався конкретно проблемами ветеранів.

Передусім це допомога пораненим: відправляли на лікування, реабілітацію, організовували транспорт тощо. Працювали з тими, хто повернувся з полону, й узагалі з усіма ветеранами: допомагали їм вирішувати соціально-побутові та психологічні проблеми.

Також допомагали родинам загиблих, тісно співпрацювали з їхньою ГО «Єдина родина Рівненщини».

Окрім цього, займалися патріотичним вихованням молоді.

Потім пан Віталій Коваль запропонував іти до нього радником (голови Рівненської ОДА. – Ред.). Але я не бачив себе в цій команді. Коли йшов, запропонував на своє місце ветерана, молодого хлопчину. Десантник, воював у 95-й бригаді, має орден «За мужність». По стану здоров’я йому в армію не можна.

Коли вирішували це питання, моя пропозиція не пройшла. І я щось не чую тепер про цей заклад.

«Для мене це дико»

…Я дивився недавно репортаж Юрія Бутусова про розрахунок БПЛА. Він запитує: «Скільки ви знищили орків?» – «Ну, десь так плюс-мінус 400». – «А техніки?» – «Ну, більше 60 одиниць, ми вже її не рахували». І в кінці він запитує: «А які нагороди маєте?». Боєць каже: «Залізний хрест від Залужного».

А державних нагород немає. І цей розрахунок із двох людей знищив фактично батальйон!

У мене була така історія. У 2016-му чи 2017-му році у Центр допомоги прийшла старша жінка й каже: «У мене син служив, але в нього проблеми. У День Збройних сил України всіх нагороджують, а в нього нічого, в нього одна нагорода – грамота від Туки». Тоді Георгій Тука був головою Луганської адміністрації.

А хлопець, хоч і був у роті охорони, возив боєприпаси на передок артилерії, бо ж машин тоді не вистачало. «Стоїть він, – каже мама, – і я відчуваю, що він сльозу зараз пустить».

Разом із тим, є люди, які отримували у Збройних силах звання полковника – змінювали по два звання за рік. Ви мені скажіть, а як це внутрішнє его себе почуває?

За які заслуги за рік – коли ти не був на «передку», не брав на себе відповідальності за те, що там коїться, – отримувати звання і нагороди? Для мене це дико.

Ви подивіться, зараз кінчиться війна, скільки будуть ходити з орденами, медалями державними… Так не повинно бути.

Проблема реабілітації

Найбільш кричуща проблема – це реабілітація. Коли боєць отримує поранення – особливо якщо тяжке – його треба, грубо кажучи, брати за ручку і ходити з ним по всіх тих кабінетах. Сам він не піде, повірте. А посадовців, які цим займаються, немає.

Зараз є хіба що «Будинок ветеранів». Там є якийсь штат, і вони можуть допомогти. Наприклад, виїхати машиною і привезти бійця з госпіталю. Чи завезти в госпіталь до іншого міста.

Такі проблеми можна вирішити через «Будинок ветеранів». А колись транспорт можна було організувати через ту ж швидку допомогу!

Звертається, наприклад, до мене хлопець зі 130 батальйону. У нього тяжке поранення. Перша група інвалідності. Цього року йому треба продовжити групу.

На МСЕК (Медико-соціальна експертна комісія. – Ред.) йому запропонували другу групу довічно. Голова комісії сказала: «Ну, ви ж картоплю чистити можете?».

А в нього ліва сторона не працює. Рука просто теліпається, піднімати – піднімає, але нічого взяти нею не може. Ногу тягне, не може її нормально підняти навіть на сходинку. Спочатку ще й втратив зір, але потім він почав потроху відновлюватись. У нього ж черепна коробка була частково відсутня.

Я його двічі возив у Київ своєю машиною. Перший раз на обстеження, а другий – на операцію, коли йому пластину ставили. І забирав із операції.

«Ветерани – це величезний потенціал»

Наші політики думають, що ветерани – це тягар. Насправді це величезний потенціал. І якщо його не використовує влада, ним скористаються всякі «ділки» й бандюки. 

На цьому й повинна ґрунтуватися стратегія роботи з ветеранами. А в нас із 2018 року забрали фінансування ветеранських організацій. Тільки гранти. А що я міг зробити, маючи тільки одного помічника? Скільки грантових заявок міг написати? Ну, дві-три. А до цього було 200 тисяч на рік із державного бюджету.

Ми тоді проводили двічі на рік змагання з риболовлі, їздили на реабілітацію у Львів, у Київ, на спортивні заходи, які організовували «афганці».

Із «афганців» ми намагалися брати приклад. Вони мене завжди приємно дивували. Можуть побити один одному фейси, але коли хтось проти них виступав, вони ставали в бойове коло: і коли ти зачепиш одного, накинуться всі. Люди розуміли, що разом вони – сила. 

У нас такого не було, тож нас одразу почали ділити: там криміналітет, там влада, там «ділки»…

Зараз, коли створені територіальні громади, є соціальні працівники, які працюють безпосередньо з ветеранами. Але тут діє людський фактор. Хтось нормально виконує свої функціональні обов’язки, а хтось – аби день до вечора та й усе.

Але, як правило, люди нормально працюють – принаймні серед тих, кого я знаю. Поміж них є й матері загиблих.

Для належної опіки над ветеранами потрібно, щоби структури, які в нас є – наприклад, Міністерство ветеранів, – нормально працювали. Найперше ветеран повинен відчувати, що він потрібен. Що він не кинутий напризволяще.

З ними треба розмовляти. Запитувати, які в них проблеми, й вирішувати їх. Потрібен індивідуальний підхід. Потрібна комунікація.

Ветеранів можна залучати до якихось добровільних формувань. Вони можуть проводити заняття, ділитися досвідом. Ми, наприклад, організовували на полігоні заняття з мінної безпеки, з тактичної медицини.

Питання до влади

Говорімо відверто. Я свого часу дивувався: знаєте, скільки у нас пенсіонерів військових до 60 років? 800 тисяч.

І от йому 45-50 років. Хіба його не можна призвати? Чому питання мобілізації так не стоїть? Бо він – полковник, і для нього немає відповідної посади? Та мені почхати, що він полковник!

Держава утримувала його як офіцера запасу. Чи не час його залучити до служби? Його знання і вміння можуть знадобитися під час повномасштабного вторгнення. У 2022 році полковники й підполковники командували взводами на Житомирському напрямку – вони самі прийшли.

Хіба не можна поставити на капітанську посаду підполковника? Я більшість часу був на майорській посаді. Ось питання до влади: чому цих людей не мобілізують?

А ще таке питання.

От ми ж із вами конкуренти. Ви збираєте на дрони, ми збираємо на дрони. А представники обласної ради, військової адміністрації могли б зібрати нас усіх разом. Щоб подумати, як це все масштабувати, де гроші взяти.

Чому я повинен ходити з простягнутими руками? Люди «наколядували» тих 50 тисяч, дають мені: «Купіть дрони»…

Мені здається, що всі ці начальники – і при владі, і біля влади – повинні побувати в зоні бойових дій. Хай би подивилися. І не тільки подивилися. Вони мають досвід організації різних робіт, досвід управління. Хай би керували, приміром, будівництвом фортифікацій.

Може, змінився би трохи їхній світогляд.

Читайте також: Рівненський розвідник-ветеран: «На жаль, не поважають нас»

Долучайтеся до збору на FPV-дрони для рівненських дроноводів із 38-ї бригади морської піхоти.

Волонтерська монобанка:

https://send.monobank.ua/jar/6hpeyQsBSk

Картка благодійного фонду, прив'язана до рахунку в «Приватбанку»: 5169 3305 3931 4184

Рахунок: КБ «Приватбанк»
IBAN UA663052990000026006000707203
БФ «Скарбниця Надії»
ЄДРПОУ 37685693

Якщо підтримали ЗСУ і маєте змогу підтримати незалежне рівненське медіа – підтримайте «Четверту владу»

Підписуйтесь на канали «Четвертої влади» у телеграмі, ютубі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці, твітері, тіктоці. Вдячні за ваші коментарі та поширення матеріалів.