Страсті за «героїзмом» Червонія: реакція на пост народної депутатки від Рівного

Прочитав сьогодні пост народної депутатки від «Голосу» Соломії Бобровської, яка намагається ганьбити депутатів Рівнеради від «Голосу» і сподівається, що їх більше не переоберуть депутатами.

Я теж давно хотів написати щось про те, що частина людей, які потрапили в партію «Голос», мають не ліберально-демократичні цінності, а праві і навіть праворадикальні. Серед них і Соломія Бобровська.

Коротке пояснення для тих, хто плутається у термінах.

Ліберальні цінності передбачають суспільство зі свободою дій для кожного, вільним обміном інформацією, обмеженням влади держави, верховенством права, приватною власністю і свободою приватного підприємництва.

Цінності правих радикалів – пріоритет сильної держави над свободами людини, традиційна культура, традиційна церква, нетерпимість до будь-якої інакшості.

Для кращого розуміння взяв таку трохи коряву схемку із Вікіпедії, але основну суть вона передає – праворадикалізм ближчий до тоталітаризму ніж до демократії.

Цей поділ насправді доволі умовний, бо можуть бути різні суміші різних варіацій. Зрештою, це не урок політології, щоб вдаватися в деталі. І я не стверджую, що права ідеологія погана, а ліберальна добра. Свої плюси і мінуси є у всіх. На колір і смак товариш не всяк.

Але більшість високорозвинених країн світу ближчі до демократичних, аніж до тоталітарних цінностей.

Запитають, а які у мене цінності. Свобода – совісті, підприємництва, слова (не плутати з ВО «Свобода», яке має оманливу назву і сповідує соціал-націоналізм); правова держава, в якій право одних закінчується там, де починається порушення прав інших; громадянське суспільство, як спосіб самоорганізації вільних небайдужих громадян для просування суспільно-важливих принципів.

Василь Червоній, якого Соломія Бобровська вважає найяскравішою постаттю в Рівненській області за останні 30 років, і в якого вона «виростала на очах», був праворадикалом. А від себе додам – ще й лицеміром (лицемірство – невідповідність слів справжнім переконанням, почуттям чи діям певної особи).

А народна депутатка від партії з ліберальними цінностями пише: «саме він для мене був і є прикладом в українській політиці, і я з гордістю продовжую його справу».

Про яку справу Червонія мова? За словами народної депутатки – це боротьба за Православну церкву України, декомунізація, популяризація історії ОУН-УПА.

Я не акцентуватиму на історії про радянського дружинника Василя Червонія, який «ганяв бабусь із пасками від церкви». Особисто не бачив, хоча чув чимало разів. Але, зрештою, святий Павло, перш ніж стати апостолом, теж ганяв християн.

Справді, треба мати неабияку сміливість, щоб у статусі недоторканого нардепа сокирою вибивати двері церкви, розуміючи, що тобі за це нічого не буде. Добре, я розумію, що мережа православної церкви з центром у Москві ще від часів Сталіна була агентурною мережею КДБ, тому мені складно засуджувати такі  захоплення храмів цієї мережі з передачею їх українській церкві.

Щодо церковної діяльності до Червонія в мене інша претензія – толерування ним корупції та інших зловживань вже в своїй – Українській православній церкві Київського патріархату.

Детальніше про це можна почитати в низці публікацій: Корумпована церква, Цькування білих ворон в Церкві, «Закрий рота!» Чому збори духовенства нагадували «розборки» у Верховній раді

А ще про Червонія в свій час розповів мені і священик, якого теж вважають одним із стовпів створення Свято-Покровського собору у Рівному і якого викинули з храму, зокрема за погодження Червонія, бо він насмілився постати проти церковної корупції та інших зловживань: о. Юрій Велігурський: Церква для них – театр

Церква для Червонія, як і для багатьох політиків, була просто політичним інструментом. Байдуже, чи вона відповідає проголошеному: «любіть свого ближнього як самого себе» – головне, щоб вона його підтримувала і за нього агітувала серед вірян. Такий собі політичний капітал.

А те, що там торгують парафіями і нагородами, підтримують політиків за гроші і привілеї, домагаються семінаристів – байдуже. Головне, що українська.

Те, що Червоній сприяв популяризації історії про ОУН-УПА – добре. Але якщо в СРСР цю історію демонізували, викривляли і замовчували, то в політичному трактуванні, зокрема й Червонія – міфологізують і теж викривляють та замовчують. Про ці замовчування і викривлення пригадую, зокрема, писав один із найкращих істориків сучасної України Ярослав Грицак у «Страстях за націоналізмом».

Ми, українці, себе захищали від різних окупантів. Але ми, як і окупанти, вдавалися до негідних і жахливих речей, і в сучасному гуманістичному світі не варто ці речі виправдовувати війною. Треба це визнати і пробачити одне одному та рухатися далі. Іншого конструктивного шляху немає. Ненависть руйнує, а не будує.

А ще Василь Червоній доклався до розколу Народного руху України, виступивши разом з іншими проти В'ячеслава Чорновола (Герой України посмертно). Після цього потужна права партія вже ніколи не була такою сильною, розпалася на дві частини, які поступово обидві занепали.

Ну і на завершення про те, прямим свідком чого був і я. Василь Червоній був ворогом преси і ворогом свободи слова.

Якщо газета надрукувала щось негідне на твою думку – закидаймо її камінням!

Виник цілий мем «бабці Червонія» – радикально налаштовані старші жінки, які за Червонія готові були і проклинати, і волосся виривати, і нападати на всіх, на кого скерує вождь.

Якщо газети пишуть щось, що не сподобалося народному депутату Червонію – залякаймо їх стотисячними і мільйонними позовами.

Водночас у своїй партійній газеті «Волинь» можна поширювати брехню, мову ненависті і по 5-6 фотографій Василя Червонія в одному номері.

А коли один різкий редактор на емоціях вирішив за брехню у «Волині» про його родину дати по пиці народному депутату – то отримав натомість сам по писку – від охоронців Червонія.

Коли ж помаранчева революція перемогла, то Василь Червоній продовжив судову тяганину – з газетою, яка як ніхто підтримувала цінності помаранчевого майдану.

А пам'ятаєте, які прогресивні реформи і зміни почала втілювати обласна державна адміністрація, коли її очолив у 2005-му Василь Червоній? Ні? І я не пам'ятаю, хоча в той час працював у новинах.

Зате пам'ятаю, як Червоній, так само як і його попередники на посаді голови ОДА, вдавався до цензури і тиску на Рівненську державну телерадіокомпанію.

Нині в українському суспільстві, і в Рівному зокрема, популярно говорити про рух в бік Європи та прагнення до європейських цінностей. Кілька мільйонів громадян навіть проголосувало за ці цінності ногами – ставши емігрантами в Європі та країнах Західного світу.

Ці ж цінності проголошує в своїй програмі і партія «Голос».

Повага в українському суспільстві до інших цінностей, продовжувачем яких вважає себе Соломія, чітко помітна за результатами парламентських виборів. Ви бачите у парламенті праворадикальні партії?

Чи може партії з правою ідеологію, які потрапили в місцеві ради Рівного і області, не беруть участі в голосуваннях за речі, які раніше вони називали корупційними? Хай злодій аби наш – у вишиванці, з патріотичними гаслами і україномовний? Така ідеологія ваш влаштовує? 

Хто герой, а хто ні, хай розсудять із часом науковці-історики. Особливо коли мова про політичний героїзм. Навряд чи українці, села яких Богдан Хмельницький віддавав на пограбуванням союзникам татарам, вважали його героєм.

Замість бавитися в те, хто герой, а хто ні – краще працювати над розвитком свого міста і країни, щоб життя людей ставало безпечнішим і комфортнішим, і щоб не хотілося звідси виїхати. Для цього громадяни і вибирають своїх представників у парламент, хіба ні?