Відділення «останньої милі» неподалік Рівного: хто і як хворіє в паліативі

Паліативне відділення – місце де важкохворі пацієнти на останніх стадіях невиліковних хвороб отримують допомогу і підтримку. У Дядьковицькій лікарні, ближче ніж за 20 кілометрів від Рівного, є центр паліативної допомоги для 25-ти дорослих хворих. В цьому році туди поселяться ще шестеро дітей. Якщо вам здається, що у вас проблеми – подивіться або почитайте цей репортаж.

Понівеченими від хвороби руками Софія Гайдамака тримає нову книгу, яку принесла для неї психологиня паліативного відділення Дядьковицької лікарні. Жінка, яка тридцять дев’ять років пропрацювала вчителькою української мови і літератури розповідає, що читати для неї – мов дихати.

– Я читала це колись давно з онуками. Дві частини прочитала. В мене вже онуки поженились, заміж вийшли. А це вже є продовження Гаррі Поттера, а я не читала продовження, – каже пацієнтка паліативного відділення, тримаючи в руках четвертий роман відомої серії «Гаррі Поттер і келих вогню».

Каже, що підіймаючи погляд в небо уявляє, що вже десь там летить із Гаррі Поттером.

У пані Софії ревматоїдний артрит. Хвороба що швидко прогресує та сковує її суглоби та тіло. У паліативному відділенні вона отримує лікування, психологічну допомогу, знеболення та підтримку. Під час розмови жінка сиділа на ліжку обпершись спиною на спеціальний м’який кутник, але було видно, що поворухнутися їй важко.

– Ну, це наслідок хвороби. У мене було так що я не ходила три з половиною роки, а потім встала. Це просто треба хотіти. Я багато над собою працювала. Десь два місця вже мені на коліна вагу кладуть, щоб вирівнювати коліна. Тут є такий, як його назвати, апарат-тренажер. Підіймає мене на ноги і я стою. Вчора 15 хвилин стояла, а відразу 2 хвилини тільки і все, – ділиться Софія Гайдамака.

Питаємо про що пані Софія розмовляє із психологинею закладу.

– Про сенс життя, що людина до тих пір живе і має навіть стимул одужати, якщо вона має сенс життя. То про книги щось розказуємо, то про історію. Більше отаке.

Пані Софія розповідає, як психологиня принесла їй книгу психолога Віктора Франкла, який пережив концтабір у роки Другої Світової війни – «Людина у пошуках справжнього сенсу».

– Він розказує на прикладах своїх ув'язнених товаришів хто вижив і чому. В основному виживали через віру в себе, сміливо все переносити й мати сенс життя. До чогось прагнути. Ось тоді людина виживає.

Лікар терапевт паліативного відділення Михайло Цехош розповідає нам про специфіку роботи з такими хворими. 

– У паліативному відділені, надаємо допомогу пацієнтам з невиліковними та важкими захворюваннями на завершальному етапі розвитку їхньої хвороби, коли їм потрібен постійний догляд медичного персоналу.

Лікар розповідає, що при відділенні також діє паліативна бригада, яка надає допомогу пацієнтам на дому. В бригаду входить хірург, педіатр, терапевт, які також можуть приїхати й надати допомогу або ж прийняти рішення про госпіталізацію пацієнта в паліативне відділення.

– Особливістю паліативного пацієнта є те, що він часто не може самостійно  харчуватися, він не може самостійно здійснювати фізіологічні відправлення, він потребує постійного забезпечення памперсами, він потребує постійного догляду. Інколи це люди які не можуть самостійно дихати.

Лікар каже, що такі пацієнти не мають шансів видужати.

– Ми надаємо допомогу рівно стільки скільки у пацієнта вистачить сил вижити.

Ще однією особливістю пацієнтів паліативу є потреба в знеболенні.

– Дуже часто паліативний пацієнт – це людина, яка страждає від надзвичайно сильного болю і паліативна допомога, і паліативна медицина є сама тією сферою, де можуть впроваджуватися сучасні методики і сучасні технології знеболювання пацієнтів.

У відділенні кажуть, що коштів, які виділяє Національна служба здоров’я України на одного пацієнта, катастрофічно не вистачає. Хворі, які довго лікуються у стаціонарі, потребують допомоги родичів чи благодійників. Найчастіше їм допомагають благодійні фонди та доброчинці.

Ми заходимо у ванну кімнату з лікаркою невропатологинею відділення Галиною Кобасою, де в цей час працює пральна машина.

– Машинку нам подарував якийсь бізнесмен. Ми не знаємо хто. Привіз і каже: маю можливість подарувати пральну машину. Питаємо: скажіть ваше ім'я, прізвище. Ні, я не можу сказати. Я вам просто хочу її подарувати.

Лікарка каже, що ця пральна машинка в них не вимикається – працює тричі на день.

– Далі у нас є таке корито для миття хворих. Ми його веземо у палату, кладемо хворого і веземо сюди. Тут роздягаємо, підвозимо цим кінцем до ванни і  душем миємо, вода стікає. Тут витираємо хворого й веземо в палату. Оцих неходячих прикутих до ліжка хворих інакше б не помити. То був би жах, якби не було оцього корита. Це теж десь нам волонтери привезли.

У Національній службі здоров'я нам пояснюють чому паліативним закладам не вистачає коштів.

– Національна служба здоров'я сплачує виключно за медичну послугу, за медичну складову паліативу. А паліатив це не тільки медична послуга, це і соціальна послуга, –  розповідає начальниця відділу розробки програми медичних гарантій НСЗУ Лєна Сініцина.

– Наприклад нам дуже часто кажуть, що паліативному хворому потрібно ще якісь інші речі. Так, але ми не можемо їх оплатити, тому що це вже соціальна складова, це вже інші бюджети. Ми обмежені тут навіть законом і закон №2168 «Про державні фінансові гарантії» вказує, що ми маємо витрачати кошти виключно на медичні послуги.

– Є соціальні бюджети, є місцеві бюджети. Заклади мають право отримувати фінансування з інших, не заборонених законодавством, джерел. Вони можуть звернутись до благодійних організацій, вони можуть звертатися до місцевої влади, в цьому випадку справді можна намагатися шукати гроші з інших джерел.

Нині благодійники ремонтують та облаштовують другий поверх, де має незабаром запрацювати паліатив для дітей.

Волонтерка благодійної організації «Серця дітям України» Тетяна Кідрук розповідає нам про витрачені кошти на дитячий паліатив.

– На ремонт цього відділення витрачений вже, орієнтовно, 1 мільйон 300 тисяч гривень. Плюс зараз меблі нам обійшлися в майже 117 тисяч гривень. Але нам пощастило, бо в нас є гарні партнери з бізнесу, які нам зробили велику пожертву.. «Крафт груп» нам надали плити для цих меблів. Фактично вони допомогли нам в цьому всьому процесі. Єдине за що ми платимо – за роботу майстра і за фурнітуру.

Про підтримку волонтерів та благодійників розповідає нам і завідувачка майбутнього дитячого паліативу Яна Мигалюк.

– Це державна установа, але нашого відділення не було б без волонтерів і благодійників. Це все повністю волонтери [забезпечили]. Це благодійна організація «Серця дітям України» – Марина Кузмічова і дуже допомагає Благодійний фонд «Скарбниця надії».

Яна Мигалюк проводить нам екскурсію та із захопленням розповідає про облаштування сучасного та комфортного відділення для шести маленьких пацієнтів з Рівненського району. Зізнається, що вже є охочі на перебування у стаціонарі, який ще навіть не відкрили.

– Я пройшла курси, познайомилась з такими дітьми, відвідала Київ, де мене трошки постажували. Я побачила що це за допомога, в чому її специфіка. Важко, не скажу. Треба працювати з психологом, але таких дітей дуже багато і такими дітьми потрібно опікуватись, – розповідає Яна Мигалюк.

Потім показує де будуть облаштовані різні локації у відділені.

– Пост ми розділимо на дві частини. Тут буде пост медсестри, а там буде ігрова зона для дітей. Полиці будуть, стільчики спеціальні. Я думаю що ми сюди ще якихось тваринок забезпечимо. Папужка вже є.

Поки ми працювали над відеоматеріалом у дитячий паліатив Дядьковицької лікарні завезли меблі.

Психологічна підтримка потрібна не лише хворим, але й персоналу. Часом, зізнаються лікарі, і вони звертаються до фахівця за емоційним розвантаженням.

У розмові лікар Михайло Цехош зізнається, що сам нещодавно працював із психологом.

– Особливістю догляду за паліативними пацієнтами є постійне споглядання їхніх страждань і це психологічно надзвичайно складно. Нездатність чогось із цим зробити, окрім знеболення, нездатність остаточного розв'язання цієї проблеми вважається професійною шкідливістю і додатковим фактором вигорання, – каже лікар.

Психологиня Аліна Мелещук розповідає, що саме у цьому відділенні починаєш розуміти одвічні цінності у людському житті. І розповідає історію пацієнтки, яка її дуже вразила.

– Коли я вперше прийшла і коли я вдруге приходила до Ольги (ім'я змінене, – ред.), вона вмикала голосно телевізор і казала, що не спілкуватиметься із психологом. Мовляв, їй це не потрібно.

Якщо пацієнтка так поводиться, тоді важливо просто бути поруч з людиною. І в якийсь момент вона захотіла поділитися своєю історією. Виявилося, що це просто самотня жінка, яка не має ні дітей, нікого. І чоловік її перебуває у Дубенському інтернаті для людей похилого віку. І її найзаповітнішим бажанням було – передати чоловікові якусь інформацію про себе. І я запропонувала написати листа її чоловіку. Вона диктувала, а я писала цей лист.

Ми знайшли людину яка знайшла цього чоловіка і передала листа. Це було дуже важливо для неї. Я їй сказала, що ми обов'язково зідзвонимося з вашим чоловіком. Ми скажемо, що ви тут. Я підготувала їй такий сюрприз на день народження. А дівчата ще спекли торт і ми мали її привітати. Їй мало виповнитись 60 років.

Остання наша розмова була про те, що ми чоловікові передамо все, що вона просила передати. Вона подякувала.

За день до свого дня народження Ольга померла.

Пацієнтка Софія Гайдамака в кінці нашої розмови посміхається і додає власний висновок про життя людини.

– Людина народжується не для того, щоб лежати на боці, а щоб працювати. І над собою, і над своїм здоров'ям, і над сім'єю, і на роботі. І тоді вона живе. Хоч може мені й фізично ноги забрало, але я якось не відчуваю що якась, ну..., чи відстала в житті, чи що? Я задоволена своїм життям.

Якщо наша діяльність вам подобається і ви вважаєте її важливою – підтримайте «Четверту владу». Завдяки підтримці ми зможемо працювати ще краще.

Підписуйтесь на канал «Четвертої влади» у телеграмі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці чи твітері.