Як у гуртожитку рівненського коледжу живуть майже три сотні переселенців

У гуртожитку одного з коледжів Рівного живуть 275 вимушених переселенців: сім’ї, самотні, старі, молоді, діти, собаки й коти з різних частин країни ділять простір трьохповерхового гуртожитку. Майже щодня хтось виїжджає і хтось заселяється.

Журналістка «Четвертої влади» навідалася в цей гуртожиток й описала, що там почула і побачила.

Дому більше немає

– Ми могли померти першого ж дня, – розповідає переселенка Ганна, яка приїхала до Рівного з Лисичанська із чоловіком та маленьким сином ще на початку березня.

Про вибухи й обстріли від російської армії, які пережила, Ганна говорить спокійно і легко – можливо, розповідає про це вже не вперше.

Ганні на вигляд коло тридцяти років, у неї коротке темне волосся і низький голос. Вона говорить російською.

– 24 лютого я прокинулася о 4-й ранку від вибуху. Чула, як над будинком летить літак. Чоловік на той час уже поїхав на роботу, тому я подзвонила йому, щоб порадитися, що мені робити.

Ганна розповідає, що встигла вибігти надвір в капцях, білизні й футболці, а дитині встигла одягнути колготки лише на одну ногу. За два кілометри від її дому розташована військова база. Тож Ганна припускає, що російські військові цілили саме туди.

Ганниного дому більше немає.

– Здрастуйте, тітко Аню! Вчора за одну секунду на вєліку кататися навчилась! – повз нас пробігає дівчинка, лише на мить зупиняючись, аби повідомити про свої успіхи.

– Моя ти ластівочко, покажеш мені потім? – відповідає Ганна, але дівчинка вже промайнула.

Ми сидимо на лавці: я, Ганна та ще двоє мешканців гуртожитку. Жінка продовжує розповідь:

– З Лисичанська ми виїхали 26 лютого. Три місяці ми тут, у Рівному. Як приїхали сюди, переночували у місцевій церкві, а тоді нас взяла до себе жити віруюча сім'я. У них п'ятеро дітей, одна з інвалідністю. Добре до нас ставилися. А тоді жінка з церкви почула про це місце, і нас сюди привели. Ми з чоловіком обоє сироти, родичів нема, тому якось так, – Ганна говорить коротко і спокійно.

Чужих не пускаємо нікого

У фойє коледжу є чергова Тетяна. Вона ніяковіє, швиденько прибирає телефон, коли чує, що я журналістка. Каже приходити завтра, як буде комендант чи інші, але все одно погоджується зі мною говорити. Я присідаю біля неї на скрипучий диван.

Аби зайти сюди, треба спочатку подолати барикади з дитячих візочків і маленьких велосипедів біля порогу, далі відчинити двері, на яких висять плакати з номерами телефонів благодійних фондів і гарячих ліній, потім відчинити двері з застереженнями про коронавірус, пройти ще одні барикади з дитячих візочків і нарешті опинитися у фойє.

У великій залі, де луна відбивається від холодної цементної підлоги й пофарбованих стін, зазвичай сидять чергові й комендант. Тут є двері в «чайову» – кімнату з безкоштовним пакетованим чаєм на столах – та прохід безпосередньо до коридору з кімнатами.

Впадає в око натягнута смугаста червоно-біла стрічка між проходом і постом чергових.

– Є переселенці звідки хочеш: і з Попасної, і  з Луганська, і з Донецької області. Де території трохи звільнили від російської окупації: під Харковом, у Київській області, Бучі, Ірпені, – то туди всі вже повернулися назад. У кого розбомбило житло, то тут залишаються, шукають квартиру, роботу, – розповідає Тетяна.

На цих словах у фойє з коридору заходить жінка. Кладе на вікно біля чергової фен і російською каже «дякую».

– Грієтеся, так? – питає вона, повертаючись назад.

– У нас тут завжди прохладно. У нас тут цемєнт, перший поверх, то… – не закінчує Тетяна, ще більше кутаючись у ковдру.

Чергова розповідає, що сьогодні приїхали переселенці з Попасної (наша розмова відбувається 31 травня, а вже 11 червня ЗМІ повідомлятимуть, що російська армія зруйнувала Попасну вщент).

У гуртожиток часто навідуються волонтери. Сьогодні, наприклад, для дітей організували ігри. Вони повернулися щасливі: з подарунками, із м’ячами.

Поки ми говоримо, у фойє постійно хтось заходить і виходить. Тетяна з кожним заговорює. Черговою вона працює вже 11 років, а з переселенцями має справу від початку великої війни. 

– Добрий день. Ви чергова, так? – заходить жінка в коротких рожевих шортах. Вона гарно говорить українською, – я хотіла запитати з приводу поселення переселенців. Я з Миколаєва.

– А ви на гарячу лінію дзвонили?

– Нє, мені довідку видали.

– Ви подзвоніть на гарячу лінію.

– Я розумію, моя миленька, розумію, що ви…

– Ми без гарячої лінії нікого... – відрізає Тетяна й пояснює, що не має права пустити навіть родичів у кімнату. 

Жінка ще просить побачити ліжка, бо в гуртожитку, де вона зараз живе, матраци з пружинами.

– У нас усі ліжка з дерев'яними цими... – пояснює чергова. І навіть на пропозицію залишити паспорт, і зайти просто в коридор, вона відмовляє, – чужих ми не пускаємо нікого.

Дивіться також: «Вірю, що чоловік повернеться додому»: історія дружини прикордонника з «Азовсталі», яка провела місяць в полоні

Що в нас за контингент

– Якщо так послухати, то вражає половина історій, – каже Тетяна. – Одна жінка з Луганської області розказувала: при ній упав снаряд, і голову її сусіда повністю відрізало. Дуже багато таких випадків, що люди тікали під російськими бомбами.

Тетяна дужче кутається у ковдру, хоча за вікном теплий передлітній вечір.

У гуртожитку багато «старожилів» – переселенців, які тут уже понад два місяці. За кордон їде меншість, а більшість усе ж залишається: сподіваються або знайти роботу в Рівному, або повернутися додому.

Чергові працюють добу через три. Це ті ж жінки, що працювали і зі студентами гуртожитку: четверо чергових, дві виховательки, медсестра, відповідальна за прання, паспортистка та чотири прибиральниці.

– У нас тут живуть бабки старесенькі по 80 років, чуть не 90, є сім'ї, є одинокі. Море собак і котів, і чого хочеш. Можете собі уявити, що в нас за контингент. 72 дитини! Прибиральницям дуже важко, – мотає головою Тетяна й трохи стишує голос.

– Морально дуже важко. Фізично так само. Стірати, душ відкрити, щось там поламалося, десь тече. Постоянно дзвониш столяру, електрику, сантехніку. Як я приходжу з суток, то цілий день я нікакая. Дуже погано засинаю, хочеться тішини.

Дивіться також: «Не відпускати нікуди доньку, бо дівчата зникають», – переселенка з Нової Каховки про життя в окупації

Рівне нічим не гірше Харкова

Я виходжу надвір. Обабіч дороги розташовані лавки, де поодиноко сидять декілька людей.

Сідаю біля дівчини, що курить електронну сигарету. Ганна приїхала сюди з однорічним сином і мамою місяць тому з Харкова. До цього вони 2,5 місяці жили в підвалі супермаркету, де працювала Ганна.

За її словами, там були хороші умови: 33 кімнати з диванами, де жило від трьох людей. Кожні 2-3 дні привозили гуманітарку. Усе було: суміші, памперси, ліки. Ганна й надалі б там залишалася, але через маленьку дитину вирішила їхати. Потягом вони евакуювалися спочатку у Львів.

– Коли ми по місту ходили, гуляли, комусь нормально, що ми російською розмовляємо, а хтось дивиться на тебе, як на ворога народу. У Рівному такого немає.

– Ми збиралися спочатку в Польщу. А потім я подумала, що не хочеться з України їхати. Далеко, чужа країна, нікого не знаєш. А Рівне нічим не гірше Харкова. Менше набагато, звичайно. Але головне – тихо, спокійно. Не чуєш, що бахкає постійно. Не переживаєш, що ракета влетить у вікно або ще куди-небудь.

Ганна закурює знову і пригадує:

– Ми знімали пів року квартиру на Салтівці (мікрорайон у Харкові – ред.). У нас там винесло стінку. Усе попадало. Я приїхала, збирала речі. Боялася, що випаду с цієї діри. Просто страшно було, ходиш навшпиньках. 

Знову закурює й додає, що все одно б залишилася в Харкові, якби не дитина.

Діти

Наступного дня я знову приходжу в гуртожиток. Парасолька рятує мою голову від сильної зливи, а от ногам і кросівкам пощастило менше. На порозі під навісом стоять діти й підлітки, а з вікна позаду визирають на зливу троє чергових, спершись ліктями на підвіконня.

Піднімаюся на ґанок, де мене ледь не збиває з ніг зграя усміхнених дітей. Вони мчать до калюж, що утворилися перед входом: дощ затих, отже, для них починається свято. 

Я зупинилася погледіти на них. Вони подекуди озиралися на вікна нагорі, але, здавалося, що їх ніщо в світі не здатне зупинити.

Дивіться також: Сім'я з Ірпеня, яка потрапила на обкладинку Time, розповіла про свій порятунок з-під обстрілів і шлях до Рівного

Дивіться також: Чи справді до переселенців у Рівному поліцію викликають частіше, ніж до місцевих

Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів»

Підписуйтесь на канал «Четвертої влади» у телеграмі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці чи твітері.

Підтримайте ЗСУ

Якщо підтримали ЗСУ і маєте змогу підтримати незалежне рівненське ЗМІ – підтримайте «Четверту владу»