Як у гуртожитку рівненського коледжу живуть майже три сотні переселенців

Вхід до гуртожитка, де зраз мешкають переселенці
Джерело
Четверта влада

У гуртожитку одного з коледжів Рівного живуть 275 вимушених переселенців: сім’ї, самотні, старі, молоді, діти, собаки й коти з різних частин країни ділять простір трьохповерхового гуртожитку. Майже щодня хтось виїжджає і хтось заселяється.

Журналістка «Четвертої влади» навідалася в цей гуртожиток й описала, що там почула і побачила.

Дому більше немає

– Ми могли померти першого ж дня, – розповідає переселенка Ганна, яка приїхала до Рівного з Лисичанська із чоловіком та маленьким сином ще на початку березня.

Про вибухи й обстріли від російської армії, які пережила, Ганна говорить спокійно і легко – можливо, розповідає про це вже не вперше.

Ганні на вигляд коло тридцяти років, у неї коротке темне волосся і низький голос. Вона говорить російською.

– 24 лютого я прокинулася о 4-й ранку від вибуху. Чула, як над будинком летить літак. Чоловік на той час уже поїхав на роботу, тому я подзвонила йому, щоб порадитися, що мені робити.

Ганна розповідає, що встигла вибігти надвір в капцях, білизні й футболці, а дитині встигла одягнути колготки лише на одну ногу. За два кілометри від її дому розташована військова база. Тож Ганна припускає, що російські військові цілили саме туди.

Ганниного дому більше немає.

Двір гуртожитку

– Здрастуйте, тітко Аню! Вчора за одну секунду на вєліку кататися навчилась! – повз нас пробігає дівчинка, лише на мить зупиняючись, аби повідомити про свої успіхи.

– Моя ти ластівочко, покажеш мені потім? – відповідає Ганна, але дівчинка вже промайнула.

Ми сидимо на лавці: я, Ганна та ще двоє мешканців гуртожитку. Жінка продовжує розповідь:

– З Лисичанська ми виїхали 26 лютого. Три місяці ми тут, у Рівному. Як приїхали сюди, переночували у місцевій церкві, а тоді нас взяла до себе жити віруюча сім'я. У них п'ятеро дітей, одна з інвалідністю. Добре до нас ставилися. А тоді жінка з церкви почула про це місце, і нас сюди привели. Ми з чоловіком обоє сироти, родичів нема, тому якось так, – Ганна говорить коротко і спокійно.

Чужих не пускаємо нікого

У фойє коледжу є чергова Тетяна. Вона ніяковіє, швиденько прибирає телефон, коли чує, що я журналістка. Каже приходити завтра, як буде комендант чи інші, але все одно погоджується зі мною говорити. Я присідаю біля неї на скрипучий диван.

На дверях в гуртожиток усе ще застерігають від коронавірусної хвороби

Аби зайти сюди, треба спочатку подолати барикади з дитячих візочків і маленьких велосипедів біля порогу, далі відчинити двері, на яких висять плакати з номерами телефонів благодійних фондів і гарячих ліній, потім відчинити двері з застереженнями про коронавірус, пройти ще одні барикади з дитячих візочків і нарешті опинитися у фойє.

Фойє гуртожитку

У великій залі, де луна відбивається від холодної цементної підлоги й пофарбованих стін, зазвичай сидять чергові й комендант. Тут є двері в «чайову» – кімнату з безкоштовним пакетованим чаєм на столах – та прохід безпосередньо до коридору з кімнатами.

Впадає в око натягнута смугаста червоно-біла стрічка між проходом і постом чергових.

– Є переселенці звідки хочеш: і з Попасної, і  з Луганська, і з Донецької області. Де території трохи звільнили від російської окупації: під Харковом, у Київській області, Бучі, Ірпені, – то туди всі вже повернулися назад. У кого розбомбило житло, то тут залишаються, шукають квартиру, роботу, – розповідає Тетяна.

Подвір'я біля гуртожитку

На цих словах у фойє з коридору заходить жінка. Кладе на вікно біля чергової фен і російською каже «дякую».

– Грієтеся, так? – питає вона, повертаючись назад.

– У нас тут завжди прохладно. У нас тут цемєнт, перший поверх, то… – не закінчує Тетяна, ще більше кутаючись у ковдру.

Чергова розповідає, що сьогодні приїхали переселенці з Попасної (наша розмова відбувається 31 травня, а вже 11 червня ЗМІ повідомлятимуть, що російська армія зруйнувала Попасну вщент).

Переселенець у кімнаті гуртожитка

У гуртожиток часто навідуються волонтери. Сьогодні, наприклад, для дітей організували ігри. Вони повернулися щасливі: з подарунками, із м’ячами.

Поки ми говоримо, у фойє постійно хтось заходить і виходить. Тетяна з кожним заговорює. Черговою вона працює вже 11 років, а з переселенцями має справу від початку великої війни. 

– Добрий день. Ви чергова, так? – заходить жінка в коротких рожевих шортах. Вона гарно говорить українською, – я хотіла запитати з приводу поселення переселенців. Я з Миколаєва.

– А ви на гарячу лінію дзвонили?

– Нє, мені довідку видали.

– Ви подзвоніть на гарячу лінію.

– Я розумію, моя миленька, розумію, що ви…

– Ми без гарячої лінії нікого... – відрізає Тетяна й пояснює, що не має права пустити навіть родичів у кімнату. 

Жінка ще просить побачити ліжка, бо в гуртожитку, де вона зараз живе, матраци з пружинами.

– У нас усі ліжка з дерев'яними цими... – пояснює чергова. І навіть на пропозицію залишити паспорт, і зайти просто в коридор, вона відмовляє, – чужих ми не пускаємо нікого.

Дивіться також: «Вірю, що чоловік повернеться додому»: історія дружини прикордонника з «Азовсталі», яка провела місяць в полоні

Що в нас за контингент

– Якщо так послухати, то вражає половина історій, – каже Тетяна. – Одна жінка з Луганської області розказувала: при ній упав снаряд, і голову її сусіда повністю відрізало. Дуже багато таких випадків, що люди тікали під російськими бомбами.

Тетяна дужче кутається у ковдру, хоча за вікном теплий передлітній вечір.

У гуртожитку багато «старожилів» – переселенців, які тут уже понад два місяці. За кордон їде меншість, а більшість усе ж залишається: сподіваються або знайти роботу в Рівному, або повернутися додому.

Чергові працюють добу через три. Це ті ж жінки, що працювали і зі студентами гуртожитку: четверо чергових, дві виховательки, медсестра, відповідальна за прання, паспортистка та чотири прибиральниці.

– У нас тут живуть бабки старесенькі по 80 років, чуть не 90, є сім'ї, є одинокі. Море собак і котів, і чого хочеш. Можете собі уявити, що в нас за контингент. 72 дитини! Прибиральницям дуже важко, – мотає головою Тетяна й трохи стишує голос.

На подвір'ї гуртожитка сушаться речі

– Морально дуже важко. Фізично так само. Стірати, душ відкрити, щось там поламалося, десь тече. Постоянно дзвониш столяру, електрику, сантехніку. Як я приходжу з суток, то цілий день я нікакая. Дуже погано засинаю, хочеться тішини.

Дивіться також: «Не відпускати нікуди доньку, бо дівчата зникають», – переселенка з Нової Каховки про життя в окупації

Рівне нічим не гірше Харкова

Я виходжу надвір. Обабіч дороги розташовані лавки, де поодиноко сидять декілька людей.

Сідаю біля дівчини, що курить електронну сигарету. Ганна приїхала сюди з однорічним сином і мамою місяць тому з Харкова. До цього вони 2,5 місяці жили в підвалі супермаркету, де працювала Ганна.

За її словами, там були хороші умови: 33 кімнати з диванами, де жило від трьох людей. Кожні 2-3 дні привозили гуманітарку. Усе було: суміші, памперси, ліки. Ганна й надалі б там залишалася, але через маленьку дитину вирішила їхати. Потягом вони евакуювалися спочатку у Львів.

– Коли ми по місту ходили, гуляли, комусь нормально, що ми російською розмовляємо, а хтось дивиться на тебе, як на ворога народу. У Рівному такого немає.

– Ми збиралися спочатку в Польщу. А потім я подумала, що не хочеться з України їхати. Далеко, чужа країна, нікого не знаєш. А Рівне нічим не гірше Харкова. Менше набагато, звичайно. Але головне – тихо, спокійно. Не чуєш, що бахкає постійно. Не переживаєш, що ракета влетить у вікно або ще куди-небудь.

Ганна закурює знову і пригадує:

– Ми знімали пів року квартиру на Салтівці (мікрорайон у Харкові – ред.). У нас там винесло стінку. Усе попадало. Я приїхала, збирала речі. Боялася, що випаду с цієї діри. Просто страшно було, ходиш навшпиньках. 

Знову закурює й додає, що все одно б залишилася в Харкові, якби не дитина.

Діти

Наступного дня я знову приходжу в гуртожиток. Парасолька рятує мою голову від сильної зливи, а от ногам і кросівкам пощастило менше. На порозі під навісом стоять діти й підлітки, а з вікна позаду визирають на зливу троє чергових, спершись ліктями на підвіконня.

Піднімаюся на ґанок, де мене ледь не збиває з ніг зграя усміхнених дітей. Вони мчать до калюж, що утворилися перед входом: дощ затих, отже, для них починається свято. 

Я зупинилася погледіти на них. Вони подекуди озиралися на вікна нагорі, але, здавалося, що їх ніщо в світі не здатне зупинити.

Дивіться також: Сім'я з Ірпеня, яка потрапила на обкладинку Time, розповіла про свій порятунок з-під обстрілів і шлях до Рівного

Дивіться також: Чи справді до переселенців у Рівному поліцію викликають частіше, ніж до місцевих

Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів»


Підписуйтесь на канал «Четвертої влади» у телеграмі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці чи твітері.

Підтримайте ЗСУ

Якщо підтримали ЗСУ і маєте змогу підтримати незалежне рівненське ЗМІ – підтримайте «Четверту владу»

Якщо знайшли помилку - виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Прокоментуйте

Підпишіться на нашу розсилку

(найважливіші новини двічі на місяць)