Концертно-оперний співак на службі в «Азові»: погляд рівненського педагога і хориста на війну

Рівнянин Юрій Яцика займається дуже різною діяльністю. Він і концертно-оперний співак, і президент Всеукраїнського об'єднання «Мистецький вектор», і репетитор фізики й математики, і керівник дитячої організації «Козацька лицарська школа», і хорист у рівненських Свято-Воскресенському та Свято-Покровському соборах ПЦУ...

Крім цього Юрій з квітня 2022 року – військовослужбовець 12 бригади спецпризначення Національної гвардії України «Азов».

24 грудня, перед Різдвом, нам вдалося поспілкуватися з Юрієм Яцикою про його службу в «Азові», музику на війні, про святкування під час повномасштабного вторгнення та загалом про ставлення до війни. Розповідь подаємо прямою мовою військового.

«Зов Азова»

Зорієнтувавшись в напрямках ворога, бачачи, що Рівненщина знаходиться, і слава Богу, в безпечному такому режимі, я помітив, що з'явилось не те щоб оголошення, а був такий клич: «Зов Азова». Це було в період березня, початку квітня 22-го року. Я вирішив про те, що зроблю більше користі там. Уже 7-го квітня я поїхав у пункт збору.

Я був готовий піти на деблокаду Маріуполя. Хоча пізніше трошки в нас змінився наказ і ми почали виконувати бойові завдання згідно з новим наказом.

«Азов» мені більше нагадує оту козацьку традицію ще за часів Богдана Хмельницького, коли відбувався не набір, а відбір. Є різниця в цьому.

Наша з побратимами мрія – повернутися до українського Маріуполя, щоб ми зробили його українським. Пізніше ми зрозуміли, що українським він стане незалежно від того, хто із роду українських військ туди зайде.

Але зайти в звільнений Маріуполь для мене так і залишається мрією. Я хочу там виконати гімн України.

Бували такі моменти на початках, що приїжджали суміжні підрозділи і запрошували. Приїхали на авто і кажуть: «Таксі замовляли? Давайте поїдемо зараз на інше завдання». І в межах там декількох кілометрів ми приєднувалися до інших підрозділів і спільно виконували завдання.

Останній рік, коли ми вже почали більше працювати в наступ і загострився стан уже такої військової справи в мене не вистачає часу більше ні на що, крім військової справи, на жаль. Немає ні для творчості, ні для чого.

От ми навчилися з побратимами жити в такому режимі. Є можливість, наприклад, поїсти –  ми робимо це. Немає? Немає. Є можливість поспати – ми спимо. Інколи бувало таке, що і чотири доби ми могли не спати взагалі. Тому що, як ми кажемо, робота.

Рятувальна справа

Я був у піхоті із самого початку, тому що коли відновлювався «Азов», то набирали тільки такий рід війська. Нас тренували якраз таки працювати по місту, по інших таких об'єктах. Тренування в нас тривали досить коротко, тому що час, такий був, ще треба було швидко реагувати.

Пізніше з'явилася мінометна батарея. Я пішов приєднався до цієї команди і майже рік часу з ними пробув, а маючи за плечима і трохи рятувальної справи, то мене пізніше запросили у формування уже медичної служби.

Людина була поранена. Я надав допомогу і вже коли цю цивільну людину евакуювали, то вона здала потім ту позицію, де їй надавали допомогу і наше місце дислокації зруйновали.

Я переймаюся завжди за те, що можу бути в такій ситуації, коли можуть бути критично поранені побратими, військові, чи просто люди, де потрібно буде надавати допомогу, одночасно декільком, а я залишуся один. І я в таких ситуаціях бував.

Тепер нічого не боюся, крім Бога.

Коли перші обстріли відбулися, ти дивишся, чи цілий, далі кличеш побратима, чи він цілий. Якщо не відповідає – біжиш по можливості до нього. Тому що бувають ситуації тоді, коли це може бути обстріл зненацька.

Я про той випадок кажу, коли це не виконання якогось бойового конкретного завдання, тому що там порядок інакший. Спочатку головне тримати завдання, а тоді уже надання допомоги.

Тому перш за все, коли відбуваються певні курси, то бійців вчать, що перша домедична допомога – це порятунок самого себе.

Інколи ігноруються ці протоколи безпеки, тому що ти розумієш, що життя людини, воно на лічені секунди іде, тому що коли ти до нього підбігаєш ти розумієш, що вже певний час було втрачено ще до того, коли ти його виявив.

Дуже цікаве поєднання моїх якостей, як музиканта, як, наприклад, співака із музичним слухом. Мені досить легко діагностувати, наприклад, бронхіти, які інколи тяжко прослуховуються взагалі без спеціальної апаратури. Тобто, маючи музичний слух, ідеальний, я просто вмію розрізняти ці звуки і відповідно правильно більш точно встановити діагноз і допомогти людині.

Кутя на війні

Я пригадую, що в мене була можливість перед Різдвом десь знайти якийсь магазин, де я просто замовив кутю, щоб її привезли для нас. Я тоді її приготував вперше в житті.

Один з командирів підрозділу, коли побачив цю кутю, каже: «До мене телефонувала моя мама, його мама. І каже таке: "Синочку, а чи буде у вас сьогодні кутя? Ну, все ж таки святвечір"». Він каже: «Ну, мамо, ну де в нас тут може бути кутя. Тут в нас всюди війна». І тут я приїжджаю з такою мискою куті. Це було справді несподівано, це було справді святково.

Якщо розповісти вам, чи святкуємо ми, от інколи для нас радістю є те, що ми просто хоча б на хвилинку часу зберемось разом. Так в нас, наприклад, відбулася зустріч Дня Незалежності. Звичайно, що хотілося б якось його святкувати, але упродовж дня настільки інтенсивно відбувалися бойові дії, що на вечір ми просто зібралися ті, хто був поряд і просто помовчали один з одним в пам'ять про тих героїв, які віддали своє життя за незалежність.

Можна всі святкування уже віднести на післявоєнний час. А відзначити день народження можна, відзначити день весілля, наприклад, чи відзначити день народження, чи день народження держави, чи день міста. В нас немає поки свята. На жаль.

Тому що зважаючи на те, скільки українства гине щодня, я не бачу приводу для свят. Відзначити можна тихо, в спокої. Перш за все, треба завжди пам'ятати, якою ціною дається кожен новий день.

«Не вистачає людського ресурсу»

Я хотів би, аби після війни, я не розповідав про те, як б'ють танки, як працює техніка. Я більше розповідав про тих людей, яких я зустрів, про якісь цікавинки з моїми побратимами. Мені не дуже хочеться говорити про те, що можливо, ми там всі не бачилися.

Я схиляюся до тієї думки, що кожен українець, чоловік може і повинен доєднатися до військової діяльності. Будучи вже в свідомому віці.

Так само потрібні водії, медики, лікарі, фельдшери. Потрібні ті, хто буде організовувати і вести паперову роботу. Радіотелефоністи, зв'язківці.

Людина, яка відчуває, що в неї не вистачає по здоров'ю, вибачте, але ж відповісти по телефону там чи по рації ти зможеш. Це уже буде допомога, це вже буде робота. Звичайно, що не кожен може носити бронежилет, але виконувати місію якусь, яка все таки полегшить діяльність можна. Вже в той момент уже та людина, яка відчуває, що вона має більше можливостей  буде інше завдання виконувати. Просто фізично не вистачає людського ресурсу.

В нас зараз з'явився шанс раз і назавжди зупинити ворога і його відкинути подалі від наших кордонів, відбити в нього бажання взагалі дивитися в напрямку України.

Тому що добрі знавці історії знають про те, що ці протистояння, вони не тривають три роки, не триває десять років, а як я кажу, це уже упродовж кількох поколінь. Ми 70 років пробули в окупації радянській, до того – в імперській.

Звичайно, був певний такий проблиск української історії на початку двадцятого століття, але потрібно вчитися в історії уже навіть на тих невдачах, які були раніше. І зараз знову ж маємо шанс для того, аби раз і назавжди звільнитися від цієї навали.

Насправді люди, які військові, які знаходяться дійсно там, обороняючи і зупиняючи ворога, у нас все інакше. Інакше, ніж тут в миру, тому що коли ти борешся за справедливість, в тебе таке відчуття, що не тільки твої побратими, а вся Україна, так само як і ти, добросовісно виконує спільні оті завдання, якраз оту спільну мету, до якої ми ідемо всі разом.

Насправді, в мене немає можливості переглянути, що відбувається тут. Але коли я коротко десь прочитаю якісь новини у фейсбуці чи ще щось, ну тут як глухо. Зовсім немає відображення того, що робимо, наприклад, ми.

Музика на війні схожа на тишу

Уже 22 роки я являюсь, хоч зараз на війні, я поки тимчасово знаходжуся у такій умовній відпустці. Я є дійсним солістом архіерейського хору «Знамення» Свято-Воскресенського та Свято-Покровського собору.

Музика на війні більш схожа на тишу. На жаль. Немає там ніякого мистецтва.

Чи романтизуємо війну? Війна – це жах. Нікому не побажав би бачити те, що бачимо ми. Це зовсім не те, що показують по телевізору, зовсім не те, що в бойовиках.

А війна – це руїна. Війна – це порожнеча. Не хочу додавати сюди ніякої романтики, підбирати епітети. Тому що війна – це противно.

Можна було б, звичайно, заховатися в льосі перечекати, але це б не зупинило ворога. Він би далі своєю такою переможною ходою йшов би по кожному місту України, робив би ті самі жахіття, які ми знаємо по Ірпеню, по Бучі, по Маріуполю, але ми не хочемо більше допустити, щоб це повторилося.

Нема часу на відпочинок

Інколи з'являються серед людей такі неправильні думки, наприклад, чому ми повертаємось з фронту? Інколи таке з'являється враження, що тут ми уже зайві.

Тобто в нас відпустка, якщо в декого розуміння, що о, приїхали і будуть відпочивати. В нас, на жаль, немає на це вже часу. Тому що своїх особистих питань за рік часу назбиралося настільки, що тут треба жити щонайменше півроку, а не тиждень чи два.

Знаєте, люди, які дійсно свідомо пішли і стали до оборони не з примусу, а дійсно з патріотичних міркувань, вони не замислюються над дійсною жертвою. Тобто от питання по лікарях. Ой, пізніше. Ой, пізніше. Вже у відпустці.

Приїхав у відпустку – після війни. А інколи буває, що запізно дехто турбується про своє здоров'я. І, на жаль, я дізнаюся і про своїх побратимів які… Дай Боже, аби всі були здорові.

Український військовий не вбивця

Я розумію, серед дітей може звучати будь-яке запитання, але коли людина свідомо запитує «як ти переступив через себе, коли ти став вбивцею»... Люди, повірте, жоден український військовий не є вбивцею. Жоден. Ми зупиняємо ворога. Ворог – це не людина. Ми зупиняємо, знешкоджуємо і намагаємося його відіслати подалі від кордону України, щоб тут стало безпечно.

Ми вже загартовані в боях, але ми будемо зовсім не дикими, як дехто, можливо, думає.

Як ми бачимо у відео про те, коли зустрічається військовий десь на Буковелі, де ніколи ще не був, і коли зустрічаються такі настрої: чого ти сюди приїхав, йди в свій і Бахмут. От це сприймається досить дико з нашої сторони.

Мені дуже не хотілося б, аби таке відбувалося в майбутньому з кимось із нас. Мені хотілося б, аби дійсно перш за все люди виховали в собі поведінку правильного ставлення до ветерана війни.

Якщо вам сподобався матеріал, перерахуйте, будь ласка, 50 гривень на волонтерську монобанку чи на картку благодійного фонду, прив'язану до рахунку в «Приватбанку»: 5169 3305 3931 4184

«Четверта влада» та БФ «Скарбниця Надії» збирають гроші для ініціативи «Рівненський дрон», яка складає FPV-дрони для рівненських бійців на передовій.

У 2024-му завдяки нашим читачам ми зібрали кошти на 20 FPV-дронів для 38-ї бригади морської піхоти і 1 дрон для 104-ї ОБр територіальної оборони; закупили 10 приладів засобів радіоелектронної розвідки «ванільний цукорок» для аеророзвідників прикордонної служби; долучилися (50 тисяч) до збору на авто для 48-ї інженерної бригади ЗСУ.

Долучайтеся, будь ласка.

Рахунок: КБ «Приватбанк»
IBAN UA663052990000026006000707203
БФ «Скарбниця Надії»
ЄДРПОУ 37685693

Якщо підтримали ЗСУ і маєте змогу підтримати незалежне рівненське медіа – підтримайте «Четверту владу» 30-ма гривнями.

Підписуйтесь на канали «Четвертої влади» у телеграмі, ютубі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці, твітері, тіктоці, вотсапі. Вдячні за ваші коментарі в соцмережах та поширення матеріалів.