Історія незрячого ветерана, який живе з гумором

Віталій Верес – 30-річний ветеран із Рівненщини, який у лютому 2023 року під Бахмутом отримав тяжке поранення, внаслідок якого повністю втратив зір і частково слух. Пройшовши понад десять операцій та тривалу реабілітацію, він не лише навчився жити заново, а й робить це з гумором на позитиві.

Віталій активно підтримує інших ветеранів і людей з інвалідністю, бореться за доступність міського простору і доводить: навіть після найважчих випробувань життя можна наповнити себе  новим змістом і силою. Дивіться відеоінтерв’ю або читайте текстову адаптацію.

Ми спілкувалися з Віталієм Вересом ще у квітні. Він чемпіон світу з адаптивного стронгмену, рекордсмен України та ветеран російсько-української війни.

Вартість житла для незрячого ветерана

– Я знаю, що ти жив в іншому місті. Зараз повернувся в Рівне.

– Я тут жив років 5 чи 6 свого життя. І чому я повернувся? Одна із причин, чому я повернувся, тому що дійсно, як би там не було, і я говорю зараз за себе, що з втратою зору можна це все детально описати, вивчити маршрути, місто, але мені це все було в плані психологічному трохи складно. Бо я цього не знаю і не бачу. Рівне я знаю – майже кожен будиночок, окрім того, що щось нове відкрилось, змінилось або ще щось. І в цьому є окремий момент комфорту.

– Ти почав говорити про комфорт, і зараз це така актуальна тема, і я знаю твоє улюблене слово, яке торкається цієї теми – це…

– Доступність, інклюзивність, толерантність (сміється. – Авт).

Всі звикли мене бачити: вау, це цей крутий чувак, позитивчик. І все здається так класно, так. І я багато соціальних тем піднімаю – про комфорт, про доступність. Давай почнемо з першого – доступність. Тут можна назвати багато пунктів.

Перше і найпростіше – це житло. Знаєш, мені, на жаль, правда, на жаль, прикро, що чим збільшується відстань від лінії зіткнення, тим пропорційно зростає ціна на житло.

Тепер про доступність у Рівному. Не є секретом, я знімаю квартиру за 17 тисяч.

– Це щось супер класне? Чи такий середній варіант?

– Це середній варіант. Ми виходимо з того, що мені, от ми в Рівному, мені околиця не підходить, тому що в мене є певні обмеження. Це такі, як транспорт, прив’язка до тренувань і т.д., і т.п. Тобто я виходжу з того, як мені буде зручніше. Тобто про доступність, так. І з тих всіх варіантів, ну, ось ціновий діапазон.

– Які були ще ціни? Були вищі?

– Те, що мені підходило б, ну, це двадцять тисяч.

– Це ще десь ближче до центру?

– У мене прив'язка до тренувань, до спортзалу. Тому реалії. Доступність. Окей. Ми про це поговорили. Тобто я отримую військову пенсію.

– Яка твоя пенсія?

– Двадцять з хвостиком. І…

– О, якраз на квартиру і на комуналку.

– За що живе Верес. Накопичив. Ні, друзі, дуже дякую за те, що ви донатите. Це дуже важливо. І підтримуєте. Тому дійсно дякую, друзі. Тому та доступність така вот.

Ветеран в громадському транспорті

– Стосовно зручності міста. Рівне мені подобається банально просто з однієї причини – воно паралельне.

– Тобто паралельні вулиці?

– Так, це вот, вот, вот і кайфово. Транспорт громадський. Наскільки я знаю він не озвучений.

– Ти користуєшся ним взагалі?

– Так, звичайно, я користуюся громадським транспортом. Оскільки у мене немає власного авто і я не можу їздити, бо я не бачу. Автопілот у нас не працює.

Транспорт неозвучений. Ти стоїш на зупинці... Я не знаю, який маршрут, який номер, які зупинки. У Вінниці простіше, тому що там, як мінімум, хоча б озвучується всередині, яка зупинка.

– Що має бути для твого комфорту?

– От має бути, що от я стою на зупинці і прибув тролейбус номер 7. Ти зайшов, ти присів, якщо люди, звичайно, поступаються місцем, бо всім байдуже, що людина з тростиною заходить в транспорт. І окей, наступна зупинка – така-то. Всьо. Супер.

Але ж знаєш, в чому момент. Є два табори. Коли я заходжу з тростиною. Ну, і ти стоїш, стоїш, стоїш, і ти вже починаєш знімати відео. Що люди – дуже круто. Я сів в транспорт. Дякую. Розумієш, і всім байдуже. Якби я зробив би. Є купа людей, хто бачить. І навіть стоїш, сидиш. Встань або скажи: «Чуєш, пане або панночко, може, ти піднімешся? Там чувак, ну, не бачить.

– Це не розуміння чи це байдужість?

– Байдужість, да. Розумієш, в чому момент? Мені стояти не проблема, бо я чемпіон світу з адаптивного стронгмена. Я тягаю залізо. Тобто я наматую кроси. Я роблю кардіо. Я веслую. Мені постояти не проблема. Але тут не в тому тема. Тема в повазі. Бути людиною. Камон. На моєму місці може чувак в штанах з високими ампутаціями. В нас купа хлопців, які тренуються, які виступають, які ходять на двох протезах. І коли в штанах – це не видно.

– Ну, трохи якби видно можливо там, по тому, як рухається людина.

– Так. Але в нас що? Ми в мобі сіли в телефони такі: «Я не бачив або зроблю вид, що я не бачив».

– Яким чином, на твою думку, можна це впровадити в суспільстві, навчити, пояснити? Це постійно треба про це говорити? Про це треба нагадувати?

– Будь людиною. Поважай. Уяви.

Давай так. Як людина на кріслі колісному може заїхати в тролейбус на Майдані Незалежності? Камон, ніяк. Розумієш, типу от про це.

В нас це все робиться, і ми тільки, типу, ми не помічаємо. Ну, бо так простіше. Як на це все відповісти? Ніхто цим не був зацікавлений, і ми зараз такі: «Ну, треба говорити про ветеранів. Робити форуми. Опитування».

– Мені здається, що це має також бути якась кампанія держави, яка має цим займатися.

– Це другий момент. Якщо ми говоримо про цей момент, я дивлюся там постійно телевізор, ну, на фоні, і я не бачу.

– Соціальної реклами?

– Да. Тобто хлопці на кріслах колісних, незрячі, з ампутованими кінцівками, з протезами і т. д. і т. п. Чого їх не видно? Чого не показати от? Ми їздимо Рівним, містом. Чому не запровадити обов’язково кампанію? Білборд. Чувак з кріслом колісним чи з тростиною.

Будучи у Вінниці, я там провів два роки часу, скажімо так, з виїздами і виїздами, я помітив потужну тенденцію в розумінні людей. Люди знають, що таке тростина. Велику, велику частину вніс я. Я, по-перше, постійно з тростиною.

В мене є трошечки охоплення, скажімо так, акаунтів користувачів. І другий момент, я потужно співпрацював з Вінницькими пабліками, де періодично, бо це має бути не разова акція, що ми сьогодні показали і всі стали, блять, толерантними, знаєш. Всі стали інклюзивні, і всі ми стали такі от паїнькі. Це треба постійно робити. І були круті, потужні тенденції. І приїхавши з Вінниці до Рівного, відчуття, що люди тут тростин не бачили. Тому мої такі певні плани, що..

– Співпраці зі ЗМІ і з пабліками?

– Я надіюсь, що пабліки, ЗМІ будуть працювати і ми будемо, давайте просто це назвемо маячити. Щоб люди будуть знати, це, блять, не палка абракадабра. Це тростина. І головний маркер незрячої людини, людини з порушенням зору – така біла штука.

Гумор незрячого ветерана

– Ти ведеш інстаграм. В тебе є Тік Ток. Мені дуже подобається твоя самоіронія. Я не знаю, як ти це робиш, але це настільки смішно. Ти вмієш, ну, правильно посміятися. Як у тебе це виходить?

– Знаєш, є момент психологічних таких бар’єрів. Там після поранень, зокрема, і загалом вцілому. І для когось там магнітні бурі... А магнітні бурі... всьо, я не можу. Знаєш, типу. Хтось любить понити. Хтось любить ще щось. Да? Не всі можуть підірватися і погнати. Я знаю також фізичні травми. Там, де втрачають пальчик, два пальчики, і все типу: «Життя не буде попереднім». Звичайно, не буде, воно сьогодні таке, а завтра воно знов змінюється.

Час іде вперед. І час назад не повернути. І типу плакати і шо, ну, відбулося. Я за себе говорю. Ми всі різні. Я сприйняв. Ок. Я живий. Ну, все класно, типу. Я в свідомості. Я, найголовніше, я при своїй голові. Це найкрутіше.

Ну, і тренується збірна України, знаєш. І одна дівчьонка така розповідає, типу: «Вот в нас тут так круто зробили, типу. Тут там такий жовтий», – це вона мені накидує, знаєш. І тут такий жовтий. Я кажу: «Да, круто. Особливо той колір». Пацани: «Ха-ха-ха», знаєш, а вона просто... Вона зрозуміла, типу... І вона не знає...

– Не знає, що робити?

– Другий був момент. Це один із таких моментів. Перший – це напевно момент, коли я зрозумів, що от деколи треба думати, як я жартую. Одеса. От я тільки після поранення пару місяців. Замотаний весь, знаєш.

І мене в госпіталь ЗСУшний возила працівниця, тобто військова, молода дівчинка. І вона маленького зросту була. І ми, знаєш, щось там стоїмо. В мене падають якісь там папери, вона нахиляється їх підняти. Я ж цього не бачу, бо не бачу. І я так само нахиляюсь, і виходить, що вона мене затилком б’є в ніс.

І вона така: «Аааа». Присядь. Присідаю. «Віталік, з тобою все добре?». Я такий: «Ти хто?». Вона: «Віталік». Говорю: «Де я?» (запитує в неї Верес. – Авт.). А я так витримую паузу. Розумієш. І потім я з цього починаю просто сміятись.

– А вона?

– Вона в шоці. Вона мене бере за руку, трясеться і каже: «Віталік, типу, я ну, висадилась». Правда. Я такий: «Да, чуєш, пошутив та й все». І потім тільки до вечора до мене прийшла свідомість, типу, я дійсно...

– Зреагував. Ну, вона ще реагує, що ти від поранення.

– Військового поранено, весь замотаний, удар і в чувака амнезія.

Я роблю багато речей, більшість речей, від яких кайфую я сам. Перший момент, так, коли я створюю щось і я: «Вау». Це: «Вау». І якщо воно не залітає, так, я не розстроююсь. Я від цього кайфанув.

В мене є відео, якщо можливо, там прикріпити потім, там, де я телевізор розбиваю. Я беру, знаєш, його не видно, кадр такий. Я ми: «Я втратив зір. І ми більше з тобою не можемо побачитись. Прощай». І тут я піднімаю тєлік і викидаю. І звичайно круто, коли є фідбеки і класно. Єдине, на які я відео реагую, тобто для мене це дуже важливо, – це соціальна тематика. Коли я роблю якийсь відос і коли я бачу, що є фідбеки, то тоді вау.

Про соціальну допомогу незрячому

– Соціальні опитування – це просто карамба. А що б ви сказали? А чого вам не бракує? А як ви… що можете сказати про вашу реабілітацію? Та її нема, рєбята. Камон. Стоп. Відсутня в Україні реабілітація. А де ви так навчились? В Ізраїлі. Мої знайомства. Я працював з друзями. Але такі, як я, – це одиниці. Тобто більшість, розумієш, вони не знають, що таке може бути.

І приклад, про який ми з тобою говорили. Мій товариш. Йому 50 років. Він втратив зір раніше, ніж я. Я його, оце було літо, вчив ходити з тростиною, бо у нього її не було. Його мама за ручку водить там у вбиральню, всьо. Мама старенька. Вони живуть десь на Полтавщині, розумієш. І все. Він запитує, йому 50 років, чи є якісь там заклади пристарілих, бо мама помре, а мені ж десь треба самому жить (це страшно), а я не можу.

І йому ніхто не приїхав і не сказав: «Чувак, так, так, так і можна жити кайфово, круто». Насолоджуйся. Але його треба навчити цього, розумієш. Всьо. Тупік.

І наступна тема, якщо ми вже продовжуємо, ми говорим про доступність, про то всьо, бла-бла-бла. Ми говорим зараз про міста. Про обласні центри.

Та ти від’їдь тридцять кілометрів від Рівного – і все, тупік. Там світлофорів в житті не було. Найближчий світлофор – це в сусідньому районному центрі.

Типу будемо говорити про доступність? Про транспорт? Розумієш, тобто ми все щось робимо, про це говоримо, бо це зараз, знаєш, мейнстрім. Як колись Кузьма сказав, мені дуже його слова подобаються: «Я став патріотом ще до того, як це стало мейнстрімом». 

– Ми почали говорити про твого товариша, і от у мене є запитання. Ми з тобою поза камерою говорили про соціальну допомогу, про соціальних працівників. Настільки все тут погано? 

– Не те що погано – воно настільки нелогічно і нерозумно (і неадаптовано). Дивись, я почну з другої частини, а потім повернувся до першої. Я особа з інвалідністю першої групи по зору. У мене повна тотальна втрата зору. Мені, згідно з правилами, я зараз говорю про місто Вінниця, не знаю, як у Рівному, певно, те саме. На тиждень можливо 4 години соціального робітника. Що це означає?

Я вибираю або-або, тобто або це людина, яка буде приходити до мене додому прибирати, готувати мені їсти, або людина, з якою я буду їздити по моїх справах, таких як лікарня, заклади або ще щось, але тоді ця людина не прибирає.

– Ти обираєш?

– Обираєш. Так. Але якщо ти вибираєш другий тип людини, тобто їздити, і ти скажеш: «Я хочу погуляти парком», – іди сам гуляй, вона з тобою гуляти не буде. При умові, якщо є вільний соціальний працівник.

– Це можна подзвонити за годину?

– Це треба уточнювати. Тобто, наприклад, тобі треба в лікарню, так? Ти за тиждень таки подзвониш і скажеш: «Я наступного вівторка хворію. Мені треба буде в лікарню». Окей. Тобто отак це працює. Я просто не скористався цією можливістю. Другий крейзі момент. Якщо зі мною хтось є поруч, то можна оформити соціального працівника, але…

– Це ми говоримо про, наприклад, якби у тебе була дружина?

– Якби у мене була дружина і якщо б вона не працювала, держава їй платитиме неймовірні 2 тисячі гривень в місяць за те, що вона соціальний працівник і серйозно – стаж. Стаж – це дуже важлива штука. Друзі, працюйте офіційно.

Тому все паскудно. Все дуже паскудно. І вишенька на торті. Все, якщо скласти ідеально, тобто я незрячий, маломобільний, мені дають на 4 години людину, але два роки часу після поранення в мене групи інвалідності не було, і якщо в тебе немає групи інвалідності, друже, то… Сорі, друже. Ніякі тобі соціальні працівники не підходять, тому що що? В тебе групи інвалідності, друже, немає.

Як ти думаєш, коли до мене почали приходити, дзвонити і питати, як ти? Коли я став медійним в певній мірі.

– Ти будеш пробувати працювати з соціальною службою Рівного?

– Ні. Ти просто після свого досвіду ти…Тобто дивись. У мене особисто в цьому потреби немає. Типу, розумієш, я, якщо б я жив сам, наприклад, я можу за собою поприбирати, приготувати їсти і не тільки це. І зробити каву.

При необхідності я викликав таксі, я поїхав куди мені потрібно. При необхідності прийшов у магазин. Це для мене не є проблема. Дивись, але це в моєму випадку. І є багато, багато хлопців з різними психо-емоційними станами, різними видами травм, і ситуація там...

– Ще гірша.

– Паскудна.

Кайфую від соцмереж і не критикую владу

– Я з тобою заочно познайомилась через твої соціальні мережі. Мені дуже подобається, як ти це робиш. Твій вайб мені підходить. Те, як ти вмієш жартувати. От бувають історії зовсім інші.

Ти згадуєш про інших ветеранів, які, як ти кажеш, ходять з мамою за ручку, і в них немає в собі от стільки сили, щоб мало того зробити самому для себе, а та ще й брати якісь соціальні мережі і розповідати: «Ось моє життя, ось так я це роблю, так в мене виходить». От де ти береш цей ресурс? 

– Всі люди різні. І хтось, сорі, хтось на моєму місці може отримувати військову пенсію, поїхати десь в селище, там не знаю, займатися сім’єю. Я не знаю, та будь-що. Якісь хобі. Хтось такий, що все відразу і давай давай давай. А хтось собі поволі. Шо ти думаєш немає тих рєбят, які вважають, що я роблю це тю-тю. Типу нащо ти це робиш.

Є такі: Чувак, я собі в селі, я кожен день атдихаю с рєбятамі і я ще 100 доларів умудряются купить. Ну, кайф. Тобто розумієш  в кожного кайф від життя свій.

Мій кайф в тому, що я роблю. Я від цього отримую задоволення. Знаєш, мені колись казали за соціальні мережі. Коли ти є чиїмось проектом і ти не є тим (ким ти є насправді) ти від цього дуже швидко втомлюєшся. І тому ти знаєш, що за півтора за два роки десь активного ведення соцмереж в мене ресурс не закінчився, а ідей набагато набагато більше.

Просто знаєш, як то кажуть немає структури. Але це мене не напрягає. Я від цього кайфую, розумієш. Я розумію певну свою значущість. Я, якщо хто буде слідкувати за моїми соцмережами, я не критикую владу. Так є моменти, але я це не чіпаю, тому що правда я не вправі це зробити. Говорити і робити на цьому хайп, вийти і сказати: «Ось наша влада такато» і щоб це набрало багато переглядів, я цього не роблю. Хіба десь в гумористичних моментах.

Те, що  я можу зробити і дійсно те, що дає результат – це соціальна моя робота, тобто розповідати про… якщо ми говоримо про тростинки ну і показувати своїм прикладом дійсно, що немає нічого неможливого допоки в грудях б’ється серце, до речі, це вишито на моєму худі.

Як коли сказав, що я не можу тримати зброю в руках, але я в тилу, але не в запасі. І я себе знайшов у цьому. Я від цього кайфую. Це мій ресурс і дякую дійсно тим, хто мене підтримує в цьому напрямку. Дуже круто, коли люди знаходять можливість підтримати фінансово. Це кайфово. Я став медійним після того, як я втратив зір і подруга завела сторінку, щоб... бо просто не знали, що робити. Просто не знали, що робити. Потрібні були гроші, тобто знання і гроші.

Моя залежність – це спорт

– Говоримо про ще один твій кайф – це спорт. Відколи ти займаєшся спортом і розкажи чи змінився твій спорт після поранення.

– Моя залежність – це спорт. Правда я залежний від спорту і правда, я часто роблю це всупереч здоровому глузду. Це правда.

– Наприклад.

– Наприклад, після операції мені не можна тренуватись. Так, тобто місяць без тренування мене раз вистачило, остання операція так, мене вистачило на 10 днів. Ну, це обдумані вчинки. А з цим нічого не можна зробити. Це психологічно мені складно, тобто я не потренуюсь кілька днів, мені погано.

– Фізично чи психологічно?

– Фізично, психологічно. Я відчуваю слабкість. Мені щось там болить. Мені щось не... Мені от воно так от…

– Я зрозуміла, тобі треба цю всю енергію…

– Як кажуть. Я можу собі представити, уявити. Знаєш, коли от, кажуть так. Крутить ноги на коліна. Я не знаю, як це. Ой, коліна на погоду. Ноги на коліна, блять (сміється. – Авт.).

– Яким видом спорту ти займався до поранення і чи це той самий вид спорту?

– Чим я займаюсь. 2005 рік мені 11 років. Я рік часу займався в дитячо-юнацькій спортивній школі баскетболом. Не моє. В шостому класі я пішов в дитячо-юнацьку спортивну школу з легкої атлетики і там про займався до 11 класу. Так, тобто скільки це років. В дитячій юнацькій спортивній школі легка атлетика. Моя коронка – 400 метрів. Призер обласних змагань серед… Да, тут на Авангарді наматували круги.

– Коли ще були доріжки на Авангарді. Вже їх немає.

– Ми приїжджали на змагання, тобо, ну, я їздив спочатку і серед шкіл виступав, а потім вже тільки серед дитячих юнацьких спортивних шкіл. Тому, що рівень там фізичний був значно вищий. Розумієш. Далі після 11 класу військова присяга. Служба. Спочатку просто підрозділ, далі спецпідрозділ – взвод спеціального призначення. Там я познайомився з боксом і познайомився із залізом.

– І залізо залишилося... 

– По сей день. І після того почав тренуватись, тренуватись, тренуватись. Познайомився  у 2011-2015 році на чемпіонаті, відкритому чемпіонаті України із пауерліфтингом. Виконав норматив майстер спорту міжнародного класу і здобув срібло України.

В 2024 році в жовтні місяці в складі Збірної команди України ми здобули кубок світу.

Я особисто виступав в 5 дисциплінах. Здобув одне срібло і два золота і на наступні дисципліни – це веслування на тренажері 100 метрів – 100 секунд. Далі айрбайк. Це пекло машина. Я його ненавиджу цю дисципліну. Я її люблю тільки коли не тренуюсь.

– Розкажи мені, будь ласка, чи люблять твої підписники дивитись про спорт? 

– Я робив опитування. І велика кількість голосувала, що вони тренуються. Це тема, яка в мене, на жаль, не дуже популярна. Саме на моєму пабліку. Розумієш. Я розумію, можливо там людям цікаво, да там фітнес інфлюенсери, які є популярні, які є фітнес тренери популярні. Це все круто. Це не моя тема.

Про хейт у соцмережах

– Я хотіла б перед тим, як ми будемо закінчувати наше інтерв’ю, згадати історії, які дивилася в інших матеріалах з тобою – про хейти. Про те, як, я так бачу що ти від того кайфуєш.

– Єс.

– Ну, це дуже велика рідкість вміти близько це все не сприймати і кайфувати від цього. Розкажи про те, як люди можуть інколи коментувати, реагувати.

– Клас. Камон друзі, я мега вдячний всім, хто пише хейт, хто не пише, але думає про хейт, хто мені говорить, що: «Верес тебе дуже багато кругом стало». І всякі так. Супер. Для мене, коли пишуть «сліпе кошеня», «ти маєш носити окуляри, бо ти налякаєш дітей», або «відіб’єш охоту від служити» або всяка така хрінь...

– То ти маєш відбити охоту від служити?

– Так. Я такий. Ну, я ж хожу по формі. І хтось такий  подивиться: «Ох, дивись в дяді  без зору остався, мабуть я не піду служити, бо можу там стрельнуть.

Прикінь, це война, а я думав, що там є кнопочка F5 – перезагрузиться». Нема там кнопочки F5. Якщо прилетіло під ноги і ляпнуло, типу мінуснувся.

Ну, для мене це рушійна сила. Правда. Знаєш такий стереотип. Тростина, чорні окуляри і (показує. – Авт.). Типу як ходять незрячі. І чорні окуляри. Ну, нащо?

Я носив окуляри з точки зору медичної. В мене закриті, очки заматані, окулярчики. Плюс слизова сохне, тобто я був не запротезований, сонечко, треба окулярчики сонцезахисні. Але мені почали писати там бла-бла-бла. Що ти маєш це робить. Я такий: «Ага, ой фух. Не ношу». Дві пари таких класних окулярів є. Мені подарували. Взагалі такі крутезні. Не ношу.

Типу не зачіпають такі. Ну, прикольно. Зачіпає знаєш Ніку зачіпає (його дівчина. – Авт.): «Ну, як таке можна писать». Кажу : «Ну, ок. Нє, тіпу прикольно». Я з цього сміюся. Мені, якось в Ізраїлі сказали таку штуку, що будь-який коментар, навіть негативний, – це комент. Значить шо? Ти когось зачіпаєш. Отже на тебе звертають увагу. Отже, в тобі щось є.

Ти знаєш, я говорю якби можна було потім вибрати позивний, я б собі взяв би «Циклоп». А шо? Звучить прикольно. А це капйо типу (показує на білу тростину. – Авт). Ну ок, круто. Я від цього кайфую. Тому класно народ хто мені пише хейт. Це дуже круто. Не забувайте підписуйтеся на Віталія. Ставте пальці вверх, опускайте ноги вниз і все  буде добре.

– І наостанок нашого інтерв’ю, я б хотіла б попросити тебе таких три меседжа, які дуже потрібні нашому суспільству.

– Бути людиною. Не видом в ланцюжку еволюції хомосапієнс, а людиною в духовному сенсі цього слова. Це буде мабуть основним, не мабуть, а основний меседж. От і все.

Дивіться також: Професор на війні: «Рівне проснися, бо ти було красивим у 2022-му!»

---

Допомогти (віддячити за службу) Віталію Вересу можна за цим посиланням на монобанку.

---

Також «Четверта влада» та БФ «Скарбниця Надії» збирають гроші на FPV-дрони для бійців 71 окремої єгерської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ, які збиратиме ініціатива «Рівненський дрон».

Якщо маєте можливість, перерахуйте, будь ласка, 50 гривень на волонтерську монобанку чи на картку благодійного фонду, прив'язану до рахунку в «Приватбанку»: 5169 3305 3931 4184

Рахунок: КБ «Приватбанк»
IBAN UA663052990000026006000707203
БФ «Скарбниця Надії»
ЄДРПОУ 37685693

Якщо підтримали Сили оборони і хочете, щоб онлайн-медіа «Четверта влада» продовжувало працювати на Рівненщині – ставайте щомісячними підписниками хоча б на 20-30 гривень:

А також підписуйтесь на канали «Четвертої влади» у телеграмі, ютубі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці, твітері, тіктоці, вотсапі. Вдячні за ваші коментарі в соцмережах та поширення матеріалів.