Професор на війні: «Рівне проснися, бо ти було красивим у 2022-му!»

Професор кафедри всесвітньої історії Рівненського державного гуманітарного університету, доктор політичних наук Максим Гон, попри можливість бронювання, як для викладача вищої школи, добровільно пішов у ЗСУ на початку повномасштабного вторгнення росії. 13 липня йому має виповнитися 59 років.

Військовослужбовець радіорозвідки ЗСУ з позивним «професор» розповів про свої враження від кардинальної зміни студенської аудиторії на поля Донбасу і Херсонщини, враження від тилового Рівного, про страх на війні і страх від байдужості більшості рівнян.

Ми записали це інтерв’ю у черговій відпустці військовослужбовця. За локацію зйомки вибрали обласний архів, де професор Гон провів чимало часу у своєму наразі минулому житті викладача і науковця, вивчаючи, зокрема, українсько-єврейські взаємини на західно-українських землях у міжвоєнний період 1918-1939 років.

Інтерв'ю записували 28 травня. На початку просимо пана Максима представитися тим, ким він себе ідентифікує, далі подаємо розмову його прямою мовою.

Колишній викладач – наразі військовий

З початком війни моє ім'я і прізвище не змінилося, як я був Максимом Гоном так і залишився. А стосовно самоідентифікації – це складне питання.

Я не думаю, що я перестав бути викладачем, але усвідомлюю, що я дискваліфікований викладач. Три роки не читати серйозної літератури, три роки не викладати, це дається взнаки і це однозначно. Навіть коли вибудовуєш думку, чи читаєш якусь серйозну статтю і намагаєшся згадати, що означає той чи інший термін, то усвідомлення є.

Колишній викладач – наразі військовий, ну а що далі – життя підкаже.

Як я пішов на війну

В перші дні війни, я побачив від 40-50 малесеньких дітей, яких вели у бомбосховище. Їх зняли з автобуса, який їхав кудись. Мабуть, за кордон. Я живу в районі автовокзалу і цю колону зовсім маленьких дітей вели у бомбосховище, яке в сусідньому від нас будинку.

Ну і останнє із, мабуть, значимого: в моїй уяві першими мали піти на війну люди старші, люди, які вже трохи пожили, щось бачили, щось встигли зробити, щоб, скажемо так, убезпечити молодше покоління, дати тим, хто зовсім молодий, шанс своїх пару місяців чи пару років ще прожити цілим і повноцінним життям.

Мабуть, спрацювало те, що називається в науці «громадянськість», коли людина свідомо виконує свої громадянські обов'язки. Не менше спрацював якийсь, я б сказав, батьківський пафос.

Підвали, льохи, бліндажі і радіорозвідка

Наш підрозділ формувався з мешканців Рівненської і Львівської областей. В день, коли ми вже одягнули військову форму і сіли в ешелон, десь вночі приєднали кілька вагонів львів'ян і через день ми вже були на Донбасі. Там ми провели півтора роки, ми чимало поїздили по Донбасу, чимало переміщалися.

І десь років півтора тому у нас був великий марш, ми перемістилися на Херсонщину. І от останні півтора роки наш батальйон, скажемо так, працює, воює в Херсонській області.

Скажу так, я, як вчений, колись дуже багато їздив. І переважно це були відрядження у Київ, Львів, Дніпро – це мабуть максимум куди я заїжджав [на схід України]. Я в житті не був на Донбасі. І коли провів на Донбасі півтора роки, я собі казав: «Хороша екскурсія» (посміхається. – Авт.). Вперше заїхав на такий тривалий термін. Ну і аналогічно на Херсонщину.

Красивий край, дуже відрізняється від того, що ми тут бачимо. Майже немає лісів, багато рівнин, зовсім інші кліматичні умови, ну, принаймні суттєво відрізняються. То в цьому плані контраст є. Ну, а в плані війни... І на Донбасі було не дуже солодко і на Херсонщині, думаю, що так само.

Я прийшов в ЗСУ як мінометник. Служив ще в радянській армії так звану «срочку» (строкову службу. – Ред.). Був командиром 120-го міномету. Але з мінометною кар'єрою швидко все завершилося, коли я одягнув окуляри, щоб подивитися у приціл, то зрозуміло, що з цією спеціальністю історія вже в минулому.

Я служу в радіорозвідці. Ми слухаємо те, що говорить противник, намагаємося вгадати, які їхні наміри і чим вони займаються.

Якщо лаконічно, то ось така робота. Слухаємо, намагаємося розгадати те, що можна розгадати. Вони дуже багато шифрують, вони говорять тепер просто суцільними кодами, переважно це такі каскади цифр. Розгадати це майже неможливо. Якщо немає полонених, які видадуть шифри, то практично неможливо.

В радіорозвідки є кілька рівнів. Низовий рівень – це так звані оператори, люди, які, як можна побачити в кіно, сидять з навушниками на голові. Їхнє завдання зафіксувати все, що вони чують. Буквально все, включно з лайкою, там, нецензурною лексикою.

Є вищі рівні, переважно це офіцери працюють над цим. Які відбирають зерно від полови, далі подається на ще вищий рівень і вже на певному рівні офіцерського складу є люди, які займаються аналітикою, які повинні все це розшифрувати і доповісти, очевидно, генералам вже повноцінну інформацію.

Я був оператором півтора роки. Це цікаво. Цікавий життєвий досвід. Підвали, льохи, бліндажі.

Це не те, що ми бачимо в буденному житті. Ну, крім того там ще й прилітає і вибухає. Тому півтора роки такого життя... потім я почав займатися трошки іншим, але з певних причин я вже розповідати деталі не буду.

Як змінилося життя: про людей, які поруч на війні

Змінилося все, починаючи від середовища.

Я не знаю викладачів. Ну, їх немає, скоріше за все, в нашому підрозділі. Я зустрічав хлопців аспірантів після, по-моєму університету Франка Львівського. Їх одразу помітно за мовою, за конструкцією речень, але такого люду мало. Мало передусім тому, що викладачам вищої школи дають так звану бронь, як і вчителям.

Переважно у складі батальйону – це водії, хлопці, які працювали на землі, робітничі професії. На 95%, мабуть, хлопців, які дуже рятують таких безруких, як я.

Ці хлопці вміють і комин поремонтувати, і налагодити в розбитій хаті селянську піч, щоб вона не диміла і в приміщенні можна було бути. Ці хлопці дуже виручають, вони багато що вміють, мають практичні навики, але є і люди іншого амплуа.

Передусім це кадрові офіцери. Вони теж дуже різні. Є ті, кого в армії називають «піджаки». «Піджаки» – це люди, які закінчили військову кафедру. Я не буду зараз називати ім'я, я добре пам'ятаю як звати цього офіцера. Він каже відвертим текстом, що бабуся заставила мене йти на військову кафедру для того, щоб не служити «срочку».

Ну, а потім вже, як офіцера, його мобілізували. Цей хлопець має багато нагород. Він має дуже важке поранення. Дуже важке поранення. Він людина вже з обмеженими можливостями, але він служить.

Є ще один цікавий персонаж для мене. Офіцер, який вчитель за освітою. І вже такий немаленького, скажемо так, звання. Вчителя в ньому вже впізнати не можна. Це професійний, я б сказав, військовий, з хорошими якостями лідера, керівника.

Тому середовище дуже різне. Я ніколи не бачив статистики. Це було б дуже цікаво подивитися, так би мовити, соціальний портрет української армії, яка частина там робітничого люду і, умовно кажучи, людей, які працювали головою.

Думаю, диспропорція буде величезна. І це проблема, тому що війна дуже технологічна і людей, які спілкуються, скажімо, на «ти» з комп'ютером, хоча б добре знають Word і Excel, я вже не кажу щось складніше. Таких людей дуже бракує. Таких людей дуже бракує.

Я посміхаюся, тому що я згадав. Оператори, які слухають, вони фіксують інформацію в комп'ютері. Вони повинні швидко набирати тексти. Зараз там є трошки зміни, але в принципі треба непогано володіти хоча б вордом.

Половина наших хлопців ноутбуками ніколи не користувалися. Один з них розповідав історію: дружина бухгалтер, я їй комп'ютер купив, я більше в нього не заглядав.

По моєму досвіду це типові історії, коли хороші люди, хороші робітники, водії, електрики. Вони мусять виконати якусь іншу функцію, а базових навичок немає, їх треба набувати на ходу.

«Кожен чоловік мусить бути військовим»

Насправді кожен чоловік мусить бути військовим. Для мене це однозначно, якщо ми хочемо бачити себе як націю, як державу майбутнього, просто немає вибору. Якщо людина вміє варити їсти – вона може носити військову форму. Якщо людина вміє ремонтувати двигун – вона мусить одіти піксель. Якщо вона вміє рубати дрова краще за інших, це теж треба.

Армія – це не тільки війна, це і побут, це логістика, це доставка, це робота з пораненими, духовний простір.

Я дуже категоричний до того, що я бачу в Рівному і не тільки у Рівному.

Для мене кожна відпустка – це внутрішній шок, нерозуміння того, як може стільки тисяч людей не розуміти того, що йде війна. Як можна бути настільки аморфними, безвідповідальними, танцюючими при відкритті ялинки. Я дивився цьогорічну трансляцію відкриття ялинки біля «Злати плази».

На мій погляд, це ганьба. Коли сотні дорослих людей стоять і верещать від щастя, що запалився вогник, в той час, коли інші сидять в бліндажах, гинуть і стають каліками.

Я не розумію ні організаторів цього дійства, ні тих, хто туди прийшов. Я сприйняв би нормально, якби туди батьки привели маленьких дітей. Діти не повинні відчувати війну.

Але, коли в 500 метрах від портретів загиблих хлопців і дівчат можна верещати від того, що запалився вогник. На мій погляд, це аморально, і я ніколи не зміню свою позицію.

Емоції дуже грубим матом

Я не розумію, навіщо на вулиці Симона Петлюри [ставити] нові стовпи, якщо стояли старі. В умовах війни. І не розумію, скільки можна перекладати асфальт, навіть там, де є яма, яку можна об'їхати. І не розумію, скільки треба бруківки рівнянам, щоб вони вийшли на вулиці і сказали владі: «Вистачить, вистачить, тому що йде війна».

І не говорять ці рівняни, з моєї точки зору, тому, що їм комфортно ходити по бруківці. І комфортно ходити по вулицях, де горять ліхтарі. В них немає досвіду жити там, де ліхтарі не горять роками.

І я не розумію цього. І глибоко впевнений, що ті, хто в ЗСУ, особливо ті, хто або на передку, або в першій лінії, що хтось з них взагалі розуміє, що робиться в запіллі. Точніше, я скажу не так, вони не розуміють цього. Вони всі приїжджають з одними і тими ж емоціями назад [з відпусток] і висловлюють ці емоції, скажу вам відверто, дуже грубим матом.

Якщо я не помиляюся, це моя п'ята або шоста відпустка, ну п'ята достеменно.

Я жодного разу не бачив у Рівному депресії. Якщо люди можуть пити каву поруч із портретами загиблих людей, це говорить тільки про одне: вони звикли, вони цих портретів не помічають. Вони цим не переймаються.

Я в минулу відпустку ходив до своєї коліжанки пані Тетяни Кузьми. Ми разом працювали в університеті, вона працює не один рік волонтеркою в «Руєвиті». Я почув скільки людей працює в «Руєвиті» за програмами міської ради і просто як волонтери. Це кілька десятків людей.

Якщо вирахувати відсоток від населення міста Рівного, а до війни це 240 тисяч, а з біженцями, мабуть 260, то я боюся, що калькулятор і не вирахує, яка там десятитисячна або стотисячна частка.

Тому, усвідомлюю, що категорично формулюю думку, про війну пам'ятають ті, чиї родичі вже загинули і чиї родичі на війні.

А оскільки в Рівному, на превеликий жаль, конкурс ухилянства, в якому беруть участь дуже багато людей і дуже активно, то я не бачу ні громадянської позиції... Тобто, я не за те, щоб Рівне завмерло в цій сірості. Але я, відверто кажу, засуджую те, що Рівне не розуміє, що відбувається.

Я не за сірість, але я за відповідальність. Якщо ми хочемо бачити, скажу так, український проєкт – на це треба працювати. Не розповідати, що ти там кудись віддав 50 гривень. А перетворити це в норму, допоки йде війна. Закінчиться – компенсуємо.

Про вбиральню у центрі Рівного

Стосовно влади, тут все гранично просто. Допоки рівняни не вийдуть до влади і не скажуть, що ми проти, яке б не було прізвище політика, чи міського голови, чи депутата, нічого не зміниться.

Ця історія з громадською вбиральнею на центральній площі Рівного, ну, вона ж аксіоматична, її можна в будь-який підручник з основ демократії записувати.

Встановити громадську вбиральню, яка безперечно потрібна, ніхто не заперечує. На центральній площі в 30-ти, ну може 50-ти метрах від пам'ятника Шевченка. Це треба додуматися.

Встановити громадську вбиральню в 100 метрах від портретів загиблих хлопців і дівчат, на мій погляд, аморально.

Може я пропустив цю подію, але я не чув, що зібралися 50 рівнян, вийшли, і коли йшов монтаж цього, скажу так, закладу, сказали: «Ні, ми проти». І думаю, що ви не чули. А чому не чули? Бо такого не було. Тому що наша демократія звелася до участі у фейсбуці. Написав – в лапках «повоював» з владою, висловив своє невдоволення, закінчилось.

Треба розуміти, що, думаю, хтось із влади взагалі не читає цих постів, а хтось читає і думає: Ти молодець, пиши далі, я буду робити те, що мені треба. Ти собі пиши, якщо твоя громадянська активність виражається через нажату клавішу. Вони й будуть робити те, що далі роблять.

Страх – сильна штука

В мене був досвід на Донбасі, у нас була така точка, ми її називали «водокачка». Ну, це буквально була колишня водокачка.

Я потім полічив, я там провів 48 діб на цій водокачці. Це було з перервами. Тиждень там, потім на пару днів тебе забирають перепочити, помитися. Там майже кожен ранок, десь з п'ятої до шостої гатила [по нам] артилерія.

А ця водокачка побудована з бетонних блоків. Ми жили на нижньому рівні, фактично, під землею. І от ти лежиш, слухаєш, як воно летить, де вибухає. Єдине, що ти можеш робити – це вгадувати оцей вже прилетить, чи не прилетить в цю споруду.

Я дуже добре пам'ятаю, поруч із місцем, де я спав, стояв величезний насос. Мабуть, зруйнований, непрацюючий. Він, мабуть, із сталі. Я неодноразово собі думав, от якщо буде ця конструкція складатися, я встигну перекотитися там метр чи два під під цю махіну? Чи витримає ця махіна удару плити?

Все Бог дасть пережити, потім там за якийсь час заспокоїшся, живеш далі. Ну, вибору немає. Вибору немає. Мабуть, розуміння того, що від тебе мало що залежить.

Були моменти, коли ти починаєш молитися, наскільки ти вмієш. Пам'ятаєш ти добре «Отче наш», чи не дуже добре, чи якусь іншу молитву. Ти читаєш настільки, наскільки ти її знаєш. Ну, людина ж слабка істота, людина, як не крути, ти все таки маєш надію, що є якась сила, яка тебе захистить.

Тому, я кажу про себе. Може є хлопці набагато сміливіші і дівчата, ніж я.

Я по-своєму боягуз, коли дуже близько, я чесно кажу, страшно, я дуже добре пам'ятаю, коли останній КАБ (керована авіаційна бомба. – Ред.) був на підльоті. Це було вночі. Треба було швиденько спуститися в підвал, коли я вийшов покурити. Поручнів там немає, боявся впасти, але звук того, що летить, заставив швиденько бігти до низу, навіть усвідомлюючи, що можна покотитися і зламати там руку чи ногу. Страх – сильна штука.

Втрата свободи і рутина на війні

Велика проблема – постійне перебування в колективі, постійна тиснява. Звички інших людей, які ти можеш не поділяти, бо вони навіть можуть тебе там дратувати.

Це складна психологічна проблема, коли ти не можеш вийти і піти. Там, скажімо, тебе забрали, ти на перепочинку в якомусь селі. Тобі набридло сидіти на подвір'ї цієї хати. Ти поправ. Ти готовий до наступного виїзду. Ти хочеш пройтися по селу, просто походити. І мені, дорослому мужику, треба шукати офіцера, щоб сказати: «Я вирішив, я піду, пройдуся». Це, звичайно, десь створює такий дискомфорт. Я не скажу, що він принциповий, але він дається в знаки.

А рутина, ну знаєте, там кожен сам собі режисер. На Донбасі наші хлопці ходили ловити рибу на Сіверський Донець.

От, причому перший рибалка сходив, він не знав, що там стоять таблички «заміновано». Він в темряві прийшовся, прийшов і каже: «Там є кладка». Йому інші кажуть: «Яка кладка, там поруч стоять таблички заміновано». Він просто пішов пізнім вечором, було вже темно, і він знайшов стежку, якою потім ходили інші. 

Дуже багато допомагає інтернет людям. Це буття там у фейсбуці, в тіктоці. Дуже багато людей зависають в цих соціальних мережах. 

Мене рятувало те, що я читаючий. Я читаю книжки, я майже не читаю наукових текстів тепер. Художні книжки. Я намагаюся надолужити суттєві прогалини в своїх знаннях з класики світової літератури, щось з української літератури.

Мене певною мірою рятувало, що налагодився зв'язок. Тому що на початку війни перших кілька тижнів на Донбасі, якщо ти примудрився відправити додому есемеску, що ти ще цілий, це вже було за щастя.

Інтернет – це по селу... Знаєте, це цікава картина, коли купа дорослих людей ходять, шукають по селу, де там є точка, де може з'явитися одна рисочка, щоб скачати якісь новини. Потім все налагодилося, доступ до інтернету є, зв'язок є.

Мене рятувала наукова робота, до певної міри. В мене ще була аспірантка, яка от кілька днів тому захистила дисертацію, Катерина Попова.

І я очолюю громадську організацію [Мнемоніка]. Вона ще, слава Богу, не померла. В неї була велика пауза після початку війни. Пізніше відродили роботу.

Десь читаєш, десь спілкуєшся по проектам. Намагаюся вийти поза цей простір війни, тому що направду постійно думати про це дуже психологічно важко.

Ти мусиш себе кудись в хорошому розумінні подіти, переключити свою увагу, тому що місяцями і роками, враховуючи, що підрозділ, в якому я служу, за три роки і три місяці, жодного разу не був на ротації. Роками бути в просторі війни, це психологічно дуже важко.

Так що кожен рятується так, як може рятуватися.

На Донбасі, ще було весело, треба ж попрати. Поки ти води з криниці натягав, поки ти її нагрів, поки ти поправ, поки ти знову води натягав, поки ти прополоскав, поки ти повісив, поки ти натягав води і помив за собою таз. Це займає пару годин, уже там час пройшов.

Побут, перебування весь час в колективі, відсутність особистого простору, цей перманентний контроль над тобою. Для людей, які не є професійними військовими, це проблема. До цього важко звикнути.

Є такий вислів – творча інтелігенція. Якщо я роками і десятиліттями ходив сюди в архів, в інший корпус архіву, їздив в інші міста, їздив на різні форуми, в різні країни. І коли ти живеш за регламентом безперечно, це зовсім інший світ. За великим рахунком, да, ти втрачаєш свободу. Ти сам собі не належиш, ти весь час підпорядкований, чи то офіцерам, чи твоє життя регламентоване статутом. Це непросто. Ну, але звикнути можна.

Про стосунки з близькими 

Чим більше ти себе жалієш, тим в кінцевому результаті тобі буде важче. Чим більше лірики ти говориш собі... Навіть не вголос, а самому собі, тим важче тобі буде там за годину-дві чи на другий день. Тому я дуже часто собі кажу: «Багатьом важче, ніж тобі в рази». Поки що на мене це діяло.

Ось, ну а зрозуміло, що це це просто нове життя. Буття на війні – це нове життя, тому що ти випадаєш із свого соціального простору. Ти втрачаєш контакти, які були функціональними, можливо, навіть десятиліттями.

Скажу більше, інколи ти войовниче не хочеш, щоб тобі хтось дзвонив там з колишніх друзів з крилатою фразою: «Ну як ти там? Як справи?». Другий раз ти ображаєшся, тому що тобі не дзвонять. Третій раз ти ще щось знаходиш. Це такі серйозні внутрішні конфлікти.

Але й зрозуміло, що навіть стосунки з рідними, коли ти приїжджаєш додому раз в пів року на кілька тижнів... Ну, це нові проекції. Це нові проекції. Я знаю, що є багато сімей, які розпалися серед хлопців, з якими я служу. Не одна і не дві сім'ї встигли розпастися за цих три роки.

Ну, хтось, правда, знайшов собі, як кажуть в народі, другу половинку, по-різному буває, але це дуже непросто.

«Професоре, тут вічно стріляють. Не реагуйте»

Серед найважчого – це вже, коли немає хлопців. Коли вчора-позавчора ти спав поруч з людиною, а завтра, в кращому випадку, якщо тіло його вдалося винести, його везуть додому. 

Долати страх важко. Знаходити адекватні рішення важко.

Я спробую пожартувати. Ну це реальна історія. От та водокачка, про яку я згадував.

Я вийшов на поверхню покурити. Хоч можна було курити всередині. Там, по-моєму, було 46 таких невеликих віконечок і не було засклених. Дверей немає, тобто можна курити там, але виходили просто на повітря, як ми кажемо.

Я вийшов і чую, що починається стрілецький бій. А нас троє чоловік і ми от по 8 годин цілодобово працюємо, ні охорони, нічого немає. І поруч стояла тероборона. Хлопці прибігали до нас дзвонити, тому що в нас старлінк був. Виходили [через нас] на зв'язок. Ми знали, де вони стоять.

У нас був старший такий Женя. Я спускаюся і кажу: «Женя, там стрілецький бій йде». Він каже: «Професоре, тут вічно стріляють. Не реагуйте».

Але через хвилину-дві він побіг наверх, забігає і каже: «До бою». Значить, один сидить слухає, Глєб такий був у нас. А ми вдвох займаємо, він каже: «Займаємо кругову оборону». Я йому кажу: «Тут чотири кути в приміщенні, нас двоє». І відповідь була така: «Професоре, не тупіть, вибирайте будь-яких два. До бою».

І от я в тому розумінні, що от прийняти правильне рішення, коли ситуація екстремальна, це теж такий собі конкурс.

Далі в цій історії йшов стрілецький бій, десь хвилин за 20, Жека, молодший, я думаю, на років 15, як мінімум, за мене. Він вирішив побігти, дізнатися деталі обстановки і дав мені доручення. Звучало воно так: «Професоре, як я буду вертатися, постарайтеся мене не пристрелити».

Він зник. Його десь півгодинки не було, може трошки довше і вже стало темніти. Потім він прибіг, здалеку попереджав, що це він.

Я, слава Богу, не пристрелив, навіть не стріляв. Він прибіг, скинув із себе бронежилет, автомат, каску. І цю фразу я його запам'ятав. Він каже: «Ці пробіжки вже не для мого віку». Я на нього подивився і думаю собі: «Хотів би я побачити, як би я прибіг і чи прибіг би взагалі, бо все це ці бронежилети і так далі, воно важкувато».

Все закінчилося добре.Терроборона відбила цей бій. Десь за пару годин наші поїхали, навіть ніч нас охороняли. Зранку вже їх не було. В годин 5 ранку я вийшов, знову туди наверх уже. Хлопці поїхали робити якісь інші справи. Обійшлося.

Як «Карандаш» до вітру ходив

Є веселощі якісь в армії, є багато хлопців з хорошим почуттям гумору. Проблемно, коли людині здається, що в неї хороше почуття гумору, а насправді гумором, як кажуть, і не пахне.

Це було на початку війни. Я думаю, це був ще березень 22-го і підрозділ здійснював таке масштабне переміщення.

Спочатку нас чоловік 30 хотіли завантажити в якусь малесеньку вантажну машину. Господи, в газельку. Потім зрозуміли, що так багато людей не сяде. Потім хтось порахував, знав вантажопідйомність цієї машини, що вона просто не зрушить з місця.

Одним словом, якось ми розсілися. І в колоні ми були годин чи то вісім, чи то десять. Один раз зупинялися і одному хлопцю з позивним «Карандаш»... Захотілося цьому Карандашу, вибачте, як кажуть у народі, до вітру. А колона йде, колону ж не зупиниш.

Ну, те, що розповідав Карандаш вголос, от йому треба зупинитися, ця машина реве. Це було дуже кумедно. Багато хто йому співчував. Ну, закінчилося тим, що він доповз до краю борту цієї вантажівки. І робив те, що йому треба було зробити вже на ходу.

Війна і історія війни – різні речі

Є так званий емпіричний досвід. Те, що ти пережив особисто – це одне. Коли читаєш книжки –  це зовсім інше.

Ну, принаймні можу сказати одне. Те, як ми написали історію Другої світової війни, на фоні того, що відбувається в нашій країні, я зрозумів, що там схематизація суцільна. 

Я не уявляв, судячи по цій війні, що рівень ухилянства буде настільки високим, що представники держави під назвою ТЦК можуть перетворитися в антигероїв.

Я не уявляв, що кількість людей, які йдуть в СЗЧ, настільки висока. Я не уявляв, що стільки сотень тисяч людей, а може й мільйони, можуть виявляти байдужість не тільки до тих, хто на фронті. Вони виявляють байдужість до свого завтрашнього дня. І ці байки про те, що, наче... мої хлопці тут нам розповідають: «Якщо сюди прийдуть, тоді ми підемо».

Нікуди вони не підуть, вони побіжать в поліські ліси. А може дременуть якимись стежками і за кордон. Все це показало для мене, що ми не наважуємося говорити про правду про минуле.

Тому я хотів би бачити тих, хто буде писати реальну історію цієї війни, хто напише реальну історію міста Рівного в умовах війни. Такого напівсліпого, напівглухого, напівбайдужого і, з іншого боку, такого героїчного. Я знаю, що про героїчне напишуть.

Я про ту історію, яка без брому, без заспокійливого читатися не буде.

Тому да, те, що я вивчав в архівах, і цей досвід, який я отримав як учасник війни, ну це дуже такий засіб суттєвого протверезіння. Все набагато складніше моделей поведінки людей, груп – набагато більше.

Суперечки про віру і мову

Я читаю, що пишуть рівняни. Ці дискусії про церкву, про мову. Мені дуже цікаво, що це все відбувається звідси. Мені здається, що значна частина тих, хто бере участь у цих дискусіях, вони не зовсім знають, якою мовою спілкується армія.

Скажу вам із власного досвіду, російськомовних в армії не багато, а дуже багато.

Але в умовах війни, коли потрібна консолідація, починати шукати цього гудза, хто правильно і неправильно молиться, хто правильно і неправильно висловлює свої думки. Треба прийти в ЗСУ і там все це робити.

Я за три роки ні одного капелана не бачив. Жодного, будь-якої церкви. Жодного. Ні православної, ні католицької, ні юдейської, ні мусульманської, ніякого не бачив. Може я не там бував, та я їх не бачив.

Коли я звідти читаю, про що полемізують рівняни, я собі кажу: «Та люди добрі, йдіть у волонтерський центр, плетіть сітки і там виявляйте свою громадянську активність».

Там робіть те, що було в березні 22-го, коли Рівне та й не тільки Рівне, було справді консолідованим. Було видно, що це колективний біль, що це колективні страждання, колективні зусилля. А тепер все зводиться до того, хто кого вжалить сильніше в соціальних мережах. Це вияв громадянськості? Може і так, але в моєму розумінні це щось інше.

Про потребу військової служби для освітян

Я про війну майже ніколи студентам не розповідав. Я не знаю чому.

Сюжети битв, якихось баталій. Я майже завжди казав: «Кому цікаво там, можна подивитися таке кіно, можна подивитися таку статтю». Якось в мене й раніше не було особливого потягу до кривавих сторінок історії.

Я думаю над тим, що чекає освіту в майбутньому з огляду на те, що в освітян, так звана, бронь і 99% освітян чоловічої статі не йдуть служити в армію.

Як вони далі будуть виховувати дітей, в яких загинули батьки, в яких воювали хресні? Я більше думаю над цим. Мені здається, що Україна зробила б правильний крок, якби зараз, тим паче в умовах такої кризи мобілізації, доручила всім чоловікам освітянам хоча би півроку відслужити в тилових частинах. Ну от під Білорусією. А тих, хто під Білорусією, відправити туди, де йдуть бої.

Я думаю над тим, як порозуміються хлопці-освітяни, які вернуться, дасть Бог, з війни. Як вони будуть уживатися в своїх старих-нових колективах. Старих, тому що вони в них працювали, а в нових, тому що вони прийдуть із досвідом війни. Вони будуть лихі, я думаю, не менше, ніж я. Як буде далі? 

А про те, як розповідати про війну. Мабуть, ми будемо розповідати красиво, патріотично. Хоча я прибічник того, що треба розповідати про гірке. Гірке повинно вчити не менше, ніж те, що солодке.

Про ставлення до росіян

Якщо ми будемо узагальнювати, то зрозуміло, що росіяни на сьогодні – це ворог. З іншого боку, я не впевнений в тому, що таке узагальнення є раціональним.

Більшість із них, за соціологією яку нам час від часу дають читати, сповідують ідеологію Путіна. Тому більшість з них вражена вірусом імперського мислення, завоювання, бажання вбивати. Це однозначно.

Але я дуже сподіваюся, що там є хоча б 1% тверезомислячих, які зараз просто не можуть говорити вголос, бояться говорити вголос, які щось колись та й скажуть.

Щоб перемогти, треба, щоб мужики пішли у військо

Я майже з першої, здається, відпустки, коли тут в Рівному, крім слова перемога, нічого не звучало, воно мене так бісило і підбішує.

Щоб перемогти, треба, щоб мужики пішли у військо. Із дівчатами простіше. Треба, щоб мужики виконали свою функцію захисту Батьківщини. Не починали придумувати, вигадувати, ховатися, а виконали функцію захисників. Якщо не Батьківщини, то хоча б своєї сім'ї.

По-друге, треба бути реалістами. Людський потенціал росії і України – це це різні речі. По-третє, вже навіть влада не розповідає нам про те, що в росії скоро закінчаться ракети. Вже цю дитячу гру ми пройшли. Є по-четверте, по-п'яте, і по-десяте.

Якщо ми вистоїмо. Якщо ми не втратимо надто багато –  це вже буде перемога.

На сьогоднішній день, я так думаю, що мова йде не про чотири області, про які говорить путін. Якщо фронт провалиться, мова буде про Україну як таку, і про українську культуру як таку.

Тому кожен з нас має дати відповідь собі, що для нього перемога. Ну і найголовніше... Не просто сформулювати, а долучитися до того, щоб ми вистояли. А як ми назвемо [що таке перемога]? Це історики придумають. Тут у нас талану, як казав Франко, вистачить. Як це назвати ми придумаємо. Було б що називати.

Байдужість мене вбиває

Маскувальна сітка – це шанс солдата вижити. Дрон – це шанс вбити ворога. Вчасно виявити ворога.

Футболки, вибачте, труси в госпіталях – це шанс пораненого переодягнутися і не лежати, вибачаюсь, у власних фекаліях чи в крові.

Я б сказав так: Рівне, проснися!. Проснися, бо ти було красивим в 22-му. В тому, що я вже кілька років бачив у Рівному, це в голову не вкладається. Ця індиферентність і байдужість, вона вбиває мене.

Я думаю, що кожного, хто приїжджає у відпустку в Рівне, чи в своє село, чи у Львів... Нещодавно наш хлопець вернувся [з відпустки], розповідає, каже: «Фортеця Львів». Я ж питаю: «Що за фортеця? Звідки вислів?». Він розповідає те, про що я кажу. Бари, ресторани і казино, ну єдине дискотек немає. Фривольне життя і от приїжджає він – офіцер. Йому болить. Він тому і каже, що «Фортеця Львів». Це його іронія до свого міста.

Я не можу зрозуміти, як в умовах війни можна настільки не бачити і не розуміти...

Уроки війни

В моєму житті є до 3-го березня 22-го, коли я одів однострій, і є війна. Дасть Бог вижити – буде після війни. Зрозуміло, що досвід колосальний.

Коли ти спиш в неопалюваних приміщеннях, коли немає що їсти на початку війни, коли немає що пити на початку війни, коли ти отримуєш перший раз аптечку після того, як війна триває вже кілька місяців. Дуже багато уроків...

Мені здається, не стільки уроків для мене особисто, скільки про те, чи зможе Україна зробити уроки, чи ми знову не заколишемо себе у пісні, яка заспокоює.

Ця війна дала настільки тривожні сигнали, що якщо ми не зізнаємося собі в своїй хворобі, трусості, ухилянстві, постійних крадіжках – ми не одужаємо. Це унікальний шанс нарешті подивитися в дзеркало і зізнатися в тому, що ми не ідеальні.

Є сотні тисяч, мільйони людей, які чесно виконують свої громадянські обов'язки, але на превеликий жаль є десятки і, боюся, сотні тисяч тих, хто ведуть себе аморально і, думаю, після війни будуть бити себе в груди і розповідати, яку високу патріотичну позицію вони займали.

Тому я за тверезість. Я повторюся, мені здається, коли людина і суспільство знає про свої проблеми – в неї є шанс одужати. Якщо вона зацілує сама себе, заколисає себе черговою ліричною піснею – буде біда. Нам доведеться зізнатися в тому, що проблеми у нас є.

Я підозрюю, що ті, кому пощастить вижити в цій у війні, стануть промоутерами промовляння правди. Я вам скажу, я думаю, що це в багатьох підрозділах є.

Ті хлопці, які спочатку війни, не всі, але деякі з них говорять так: «Ми дураки пішли, а наші односельці кажуть: "Дурень пішов, ну нехай сидить там"». Таке є. І я думаю, що коли ці хлопці дівчата повернуться, розкол в суспільстві він вже є, але він поглибиться.

І я маю надію, що ті, хто воював, в якій би частині вони не були: на передку, на першій лінії, підрозділах забезпечення, вони стануть тими, хто нагадає Рівненській міській раді, будь-якій територіальній громаді про те, що за все, що ми робимо в цьому житті, треба відповідати.

Якщо не перед людьми, то перед Богом, якщо не перед Богом, то перед людьми. Принаймні я на це сподіваюся.

Дивіться також: Концертно-оперний співак на службі в «Азові»: погляд рівненського педагога і хориста на війну

---

Дякуємо Державному архіву Рівненської області за надання локації для інтерв’ю

---

«Четверта влада» та БФ «Скарбниця Надії» збирають гроші на FPV-дрони для бійців 71 окремої єгерської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ, які збиратиме ініціатива «Рівненський дрон».

Якщо вам сподобався матеріал, перерахуйте, будь ласка, 50 гривень на волонтерську монобанку чи на картку благодійного фонду, прив'язану до рахунку в «Приватбанку»: 5169 3305 3931 4184

Рахунок: КБ «Приватбанк»
IBAN UA663052990000026006000707203
БФ «Скарбниця Надії»
ЄДРПОУ 37685693

Якщо підтримали Сили оборони і хочете підтримати рівненських журналістів-розслідувачів будь-якою сумою:

Підписуйтесь на канали «Четвертої влади» у телеграмі, ютубі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці, твітері, тіктоці, вотсапі. Вдячні за ваші коментарі в соцмережах та поширення матеріалів.