«Ми одні з найкращих»: артилерист штурмового батальйону «Да Вінчі»

«Будемо говорити на ходу», – пише Бас. Він же – Іван Швая, уродженець Костополя й артилерист 1-го окремого штурмового батальйону «Да Вінчі». Наразі Іван дуже активно пересувається і спілкується: займається справами рекрутингу.

На війну пішов добровольцем іще в 2016-му. В батальйоні «Да Вінчі» з 2018 року, ще з часу, коли підрозділ був окремою ротою ДУК «Правий сектор». Позивний отримав через музику – колись грав на басу в костопільському гурті.

Іван їде на чергову зустріч і говорить зі мною по голосному зв’язку. Ми спілкуємося про фронт, про тил, про волонтерство і, звісно, про рекрутинг. Просто зараз батальйону потрібні люди. В кінці цього тексту – контакти для тих, хто хоче долучитися до підрозділу.

«Вони не з палками до нас прибігли»

– Чим ти займався до війни й окрім війни?

– В мене було своє інтернет-видання – «Костопіль інфо». Крім того, я ще активно займався волонтерською діяльністю. Також організовував концерти, фестивалі.

Я співорганізатор костопільського рок-фестивалю «Детонація», засновник і організатор всеукраїнського екофестивалю «ЧистоFest». У 2018 ми заснували в Дніпрі фестиваль для учасників бойових дій «СТІЛ».

Поки що ми його не проводимо, але час від часу повертаємося до цього питання. Як тільки буде така нагода, коли ми будемо розуміти, що на це є час і сили, ми обов'язково продовжимо.

– Як ти став артилеристом?

– Спочатку я був піхотинцем, кулеметником тривалий час. Потім, коли мені волонтери прислали бінокль, став заодно коригувальником. Після того навчився користуватися АГСом (автоматичним станковим гранатометом. – Авт.). Згодом довелося попрацювати майже з усіма видами радянської артилерії – окрім самохідної. Зараз уже маємо трохи досвіду й із американським озброєнням.

– Як змінилась війна, коли стала повномасштабною?

– Слово «повномасштабна» вже говорить само за себе. Максимально застосовується все можливе озброєння. Раніше ж і ракети по мирних містах не прилітали. Навіть на прифронтових територіях це було дуже рідкісне явище. Авіація ширше застосовується. Артилерія в усіх можливих інтерпретаціях.

– Як змінилася саме твоя артилерійська робота?

– Оскільки ми стали більшим підрозділом, який має можливість займати певні ділянки фронту, більше стало так званої стаціонарної роботи – коли з однієї позиції постійно наносимо вогневе ураження.

До повномасштабної й на її початку ми ще діяли мобільними групами й точково наносили ураження по місцях, які повідомляла наша розвідка: по накопиченнях, наприклад.

– Що скажеш про противника? Зараз цього вже менше, здається, – але на початку повномасштабної в медіа йшлося про «чмобіків», «лаптів», які нічого не знають і нічого не вміють. Як воно насправді?

– Скажімо так, це було наше ІПсО. (Сміється.) Когось це мотивувало: там нема з ким воювати, зараз швиденько розберемось і все. Разом із тим, це була певною мірою і програшна стратегія, тому що люди занадто розслабились.

Там так само є багато спеціалістів, які здобували досвід протягом часів АТО/ООС. Які так само ділилися своїм досвідом із «молодими». І просто ігнорувати це – дурість.

Вони розвивалися в технологіях. Вони не з палками до нас прибігли. І не зі зброєю зразка Другої світової. А вже з сучасними вогневими засобами: кулеметами, протитанковими засобами й так далі. Тому я вважаю, що надмірне заспокоювання населення було помилкою.

– Як відбулась «легалізація» батальйону?

– У квітні 2022-го року ввесь Добровольчий український корпус «Правий сектор» вступив у структуру Збройних Сил. Насправді це був довгий процес. Протягом майже всього 2022-го року ми були у складі Сил спеціальних операцій і продовжували діяти звичним для нас методом – малими групами.

Було таке, що наші групи одночасно перебували на кількох напрямках. Зокрема під час Харківської операції ми паралельно працювали на Бахмутському напрямку. Чимало де доклали своїх зусиль.

А вже восени 22-го року нас вивели на полігон і там сформували 67 окрему механізовану бригаду. Всіх нас перевели в підпорядкування Сухопутних військ, і в складі бригади сформувався 1-й штурмовий батальйон.

На сьогодні ми вийшли з бригади і стали повноцінною штурмовою частиною. Ми зараз не при бригаді, не при корпусі й навіть не при ОК (оперативному командуванні. – Авт.). Ми в прямому підпорядкуванні командування Сухопутних військ.

«Все відбувається “згідно-відповідно”»

– Що змінилося в батальйоні після переходу в структуру Збройних Сил?

– По-перше, ми до того часу були добробатом. У нас була своя ієрархія, своя традиція. Ми не були обмежені багатьма бюрократичними процесами. Було менше формалізації. Ми отримували бойове завдання і йшли його безпосередньо виконувати.

Якщо ми говоримо про армійський підрозділ, то для того, щоб виконати бойове завдання, потрібно пройти великий паперовий шлях, і тільки тоді ти приступаєш до виконання.

Це забирає чимало сил, чимало часу і потребує чимало людського ресурсу. Тому що для існування бойового підрозділу доводиться набирати цілий штаб людей.

На жаль, це трошки гальмує. Але без цього теж ніяк. Будь-яка армія світу в своїй діяльності використовує велику бюрократичну машину. 

Держава не може вибудовувати стосунки суто на довірі. Вона має якимось чином контролювати процеси, зокрема постачання.

Якщо нам волонтери надають якусь допомогу – у вигляді, приміром, форми одягу – то ми їм подякували, користуємося і в міру потреби заміняємо речі.

А в армії, якщо тебе мають забезпечити формою одягу, то ти маєш у правильному місці підписатись. І якщо тобі її на два роки не вистачило, то ти більше нічого не отримаєш – хіба за власний кошт або від тих же волонтерів, які тобі довіряють.

А якщо загубив якесь інвентарне майно, то ти вже безповоротно винен державі. (Сміється.) Поки рапорт не подаси правильно, доказову базу не надаси, що втрачено в результаті бойових дій, то ти перед державою боржник.

Тому так, це несе певні складнощі. Але інакше не виходить.

Держава ж не є людським організмом, так? Уся довіра в неї – на папері.

Є й негативні моменти. Все ж відбувається «згідно-відповідно». Згідно-відповідно до законів та інших нормативних актів. Статут Збройних Сил, наприклад, за останні тридцять років мінявся ну дуже мало.

Це закон. А вносити будь-які поправки до закону – це дуже складно й болісно. І щоб дійсно відбулися якісь якісні зміни, треба долати величезний опір.

На жаль, маємо ще багато офіцерів, які виховані старою радянською системою. Їх складно перебороти новим мисленням, новим підходом.

А тим часом є чимало моментів, які тепер уже неактуальні, які не відповідають реаліям нинішньої війни. Ось наприклад, були великі скандали – вони й зараз де-не-де спливають – пов’язані з формуванням нових окопних ліній.

На жаль, нашим бійцям доводиться відходити, і їм треба закріплятися на нових позиціях. А окопні лінії часто створені по дуже давніх інструкціях – можливо, ще часів Першої світової. Тобто у відкритому полі. Вони не враховують того, що дрони просто підлітають і «розбирають» тебе так само, як і на відкритій місцевості. 

Це один із моментів, який просто неймовірно суттєво впливає на життєздатність нашої армії, на виживання особового складу. Я вже не кажу про боєздатність.

– Задам нехороше питання. Чи змінився батальйон, коли загинув Да Вінчі?

– Змінився. Не знаю навіть, як сказати: в кращу чи гіршу сторону. Тому що ніхто не знає, як би було, якби Да Вінчі був досі живий. Відповіді на це питання не дасть ніхто.

На жаль, так сталося, що в підрозділі зібралася велика кількість людей зі своїми амбіціями, з різним баченням подальшого розвитку підрозділу. Почалися внутрішні суперечки, які вилилися в певний розкол у колективі. Частина людей вибрала свій шлях і пішла з батальйону, частина лишилася.

І от, ми продовжуємо наш шлях, не забуваючи про загиблого командира.

– Батальйон досі добровольчий чи є мобілізовані?

– Коли в 22-му році йшов процес формалізації, нам знадобилися армійські фахівці. Які знають, що таке армійська служба, знають, що таке структура, як провадити те саме діловодство, як правильно наповнити штат.

І дякуючи тому, що Да Вінчі мав повагу серед багатьох офіцерів, він запросив до нас людей із інших частин. Таким чином, коли формувався батальйон, до нас потрапили кадрові офіцери. Але основна маса бійців була з добровольчих формувань. Усі погоджувались на ті умови й традиції, які були в підрозділі.

Із часом ми почали наповнюватися мобілізованими, тому що батальйон розростався й досі розростається. Але в нас усе одно завжди працювала певна система відбору. Ми мали можливість відбирати тих людей, які, як ми бачили, зможуть виконувати наші завдання й адаптуватися в колективі, з якими командири зможуть нормально працювати.

– Вдається зберігати традиції?

– Зараз насправді складніше, але певною мірою так.

«Хтось ігнорує війну, а хтось думає, як би допомогти» 

– Що тебе підтримує, що демотивує?

– Підтримують люди, які розуміють, що ми робимо, для чого це все і, відповідно, нам допомагають. А демотивують... теж люди. Ті, які не хочуть розуміти, чому ми там. Які не хочуть навіть допомогти, я не кажу вже, щоб нас замінити.

На всіх нас відображається втома. Військо втомлене. Тому й частішають появи катафалків у містах. Так, противник, на жаль, робить свою роботу. Але здебільшого це через виснаження, а виснажених людей ніхто не хоче підмінити. Ось це й демотивує. (Голос Івана стає глухим.)

– Що маємо робити ми в тилу?

– (Мовчить, потім сміється.) Якщо чесно, хочеться сказати: а невже досі не зрозуміло? За стільки років? Гаразд, для когось війна почалася в 22-му році, а не в 14-му. Але ж усі вже визнали, що вона є. Просто хтось ігнорує війну, а хтось думає, як би допомогти.

У плані харчового забезпечення зараз уже не 14-15-й рік, коли люди слали і консерви, і просто картоплю. Зараз такої проблеми немає. Хіба що десь у якихось підрозділах, де або служби недопрацьовують, або ще щось.

Речове забезпечення у вигляді форми й так далі – вже більш-менш. Десь, можливо, якість не така, як хотілось би, але все ж воно є.

Що зараз потрібно для виживання й успішного виконання завдань – це якісне наповнення аптечок. А ми досі спостерігаємо, що не в усіх підрозділах аптечки наповнені за сиcтемою IFAK (Individual First Aid Kit – стандартна бойова аптечка НАТО. – Авт.).

На жаль, за стільки років ситуацію так і не вирішили. Недавно мені трапилась аптечка взагалі із джгутом Есмарха (гумовий джгут «радянського» зразка. – Авт.).

У кожного знайдеться знайомий чи родич, який на війні. Організуйте йому чи його групі хоча б по три-чотири турнікети. Я рекомендую [турнікети] CAT або СІЧ, вони сертифіковані й довели свою ефективність. Інших краще не брати.  

Турнікет – це те, що першочергово має бути у бійця в кількості 3-4 штуки. Далі вже можна говорити про якісну тампонаду, оклюзійні наліпки й так далі.

Є волонтери, які безпосередньо формують аптечки й відправляють їх сотнями на підрозділи. Допоможіть таким-от волонтерам. Це те, що допомагає нашим бійцям вижити.

Другий момент, який працює як в плані виживання, так і в плані нанесення уражень, це дрони. Це і розвідка, і логістика, і безпосереднє ураження противника. Краще його таким чином уразити, аніж довести до того, щоб наші бійці мали прямий контакт.

– Взагалі, я хотів це питання трошки ширше задати. Що потрібно робити в країні, поки ви воюєте?

– (Пауза.) Про політику відповідати не буду.

– Я не про політику, радше про корупцію.

– Передусім скажу, що зараз не на часі якісь революційні дії. Це може призвести до дуже поганих наслідків.

Разом із тим, можемо згадати французів, які під час війни здійснили революцію і стратили короля. Це мало успіх.

(Йдеться про страту короля Людовика XVI в 1793 році під час Французької революції. На той час революційна Франція протистояла коаліції європейських монархічних держав – зокрема Австрії, Прусії та Великій Британії. – Авт.)

Війною і тим, що радикальні дії не на часі, користуються люди, які зловживають посадами й мають на меті особисте збагачення. Вони розуміють, що зараз будуть безкарними. І ми спостерігаємо, що корупція, на жаль, зараз ніяк не зменшилась. Єдиний спосіб боротися з цим – це максимальне оприлюднення фактів корупції як такої. І контроль за тим, щоб справи про корупцію доходили до суду.

Так само не варто забувати, що є випадки, коли суддя приймає рішення не на користь народу та держави. Ми бачимо людей, яких затримували з великими сумами грошей. Замість відповідальності вони займають нові високі посади. Тому контроль за цими людьми падає на всіх громадян, які є в тилу. Зараз громадянам доводиться бути активнішими, ніж хотілось би.

– В чому сила й у чому слабкість нашої армії?

– Сила – знову ж таки в людях. Тому що основу армії складають люди, які прийшли у військо розуміючи, чому вони туди йдуть. І продовжують свою справу попри втому й поранення.

Чимало людей в армії зараз мають підстави для звільнення, але не роблять цього.

Також додає сили впровадження технологій. Чим більше ми роботизуємо армію, тим менше ризиків для життя наших людей. Чим далі, тим більше це розуміння приходить до всіх підрозділів.

Слабкість... (Замовкає.)

Про слабкості не буду говорити, щоб не видавати їх противнику в публічному просторі.

– Чи маємо приводи для оптимізму?

– (Довга пауза.) Складне питання.

– Окей. Що потрібно для того, щоб перемогти або хоча б не програти?

– Потрібно донести до громадян усієї країни, що війна стосується усіх. Не тільки в тому, що потрібно знати, де укриття. А в тому, що треба максимально долучитись до того, щоб вибити противника зі своєї території – це як мінімум.

Бо якщо цього не зробити, то війна не закінчиться. Її можуть заморозити, як багато хто зараз на це сподівається. Але насправді це не закінчиться ніколи, поки противник не отримає по повній.

Ми пам'ятаємо, як багато років тому наші предки ховалися в криївках по лісах. Вони не мали держави, і все одно продовжували боротьбу. І їм допомагали цивільні: з харчами, з одягом, із придбанням зброї й так далі. Так само щось діаспора пересилала з-за кордону.

Тобто це була величезна машина, яка при тому працювала дуже приховано, щоб нікому не потрапити на очі. 

А нам зараз це робити набагато простіше, але ми цим не користуємося.

– Що краще: мобілізація чи рекрутинг?

– Їх не треба протиставляти.

– То я спеціально.

– Потрібне і те, й інше. Війни такого масштабу ніколи не обходяться без мобілізації.

– Чому варто йти саме до вас?

– Бо ми одні з найкращих. Командування довіряє нам дуже серйозні завдання. А ще тому, що наш першочерговий пріоритет – це збереження особового складу. Виконання завдань – на другому місці. В нас кожна служба працює передусім на бійця.

Ми налагодили процеси так, що наші бійці, які в бліндажах і окопах, знають, що ніхто ніколи їх не залишить, що вони будуть на зв’язку і під нашим контролем. Що всі повернуться, наскільки це можливо, додому.

Ми запрошуємо людей не тільки в штурмовики, як дехто цього боїться. В нас є ваканти і в діловодстві, і в службі логістики, і в стройовій службі. Є чимало посад, де люди можуть виконувати свої завдання з меншим ризиком для життя, ніж у бійця в окопі.

Також, як технологічному підрозділу, нам потрібні люди технічних спеціальностей, які могли би керувати дронами – як наземними, так і авіаційними. У нас є свій підрозділ наземних роботизованих комплексів.

Ми надаємо людям можливість пройти не лише передбачене законом і статутом навчання. У нас є свої ресурси і свій інструкторський склад для допідготовки, яку люди проходять відповідно до спеціальності. Ми працюємо над тим, щоб кожна людина була максимально ефективна на своєму місці.

– Чи забираєте людей із БЗВП (базової загальновійськової підготовки, яку свіжомобілізовані проходять у навчальних центрах. – Авт.)?

– Із БЗВП люди переважно йдуть у бойові підрозділи – відповідно до розподілу, який визначає вище командування. Проте буває і така можливість. Це якщо військовослужбовцю ще не визначили частину. В такому разі він може отримати відношення від нашого підрозділу.

(Відношення – це документ який засвідчує, що військова частина готова взяти людину на службу на певну посаду. – Авт.)

Разом із тим, ми маємо можливість так званої прямої мобілізації. Спочатку ми мобілізуємо людину безпосередньо в нашу частину, а тоді відправляємо на БЗВП. Після цього новоспечений військовослужбовець повертається до нас і проходить допідготовку з нашими інструкторами.

Дивіться також: Рівненський бізнесмен-доброволець ЗСУ: «Якщо ми зараз програємо, волі не буде»

Дізнатися про актуальні вакансії в батальйоні «Да Вінчі» можна на офіційному сайті, а також у соцмережах: Facebook, Instagram, Telegram. Також ви можете написати електронного листа.

Якщо ви хочете підтримати штурмовий батальйон «Да Вінчі» фінансово, це можна зробити тут.

Якщо підтримали Сили оборони і хочете підтримати рівненських журналістів-розслідувачів –

Якщо бажаєте підтримати інше незалежне видання або ГО, цінності якої вам близькі, це буде так само круто. Зараз незалежні організації як ніколи потребують вашої підтримки.

Підписуйтесь на канали «Четвертої влади» у телеграмі, ютубі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці, твітері, тіктоці, вотсапі. Вдячні за ваші коментарі в соцмережах та поширення матеріалів.