Рівненський бізнесмен-доброволець ЗСУ: «Якщо ми зараз програємо, волі не буде»

У цивільному житті Сергій Варшик – успішний підприємець, власник бізнесу з продажу запчастин та сільськогосподарської техніки. Має дружину і двох дітей.

До війська він пішов у перші дні повномасштабного вторгнення. Спочатку був звичайним піхотинцем, а згодом став мінометником. Наразі триває його п’ята ротація на лінії бойового зіткнення.

Ми говоримо телефоном. Спілкуємося про мотивацію, про Сергіїв бойовий шлях, про те, чи важко було покидати цивільне життя і власну справу. Також зачіпаємо тему армійських проблем. Зокрема говоримо про втому військових та явище самовільного залишення частини.

«Проблеми з мотивацією у мене не було»

– Як і коли ти потрапив до війська?

– Я розумів, що велика війна буде, і потроху до неї готувався. Але скільки б ти її не очікував, вона все одно настає несподівано.

24 лютого я прийшов на фірму, передав усі справи заступнику, батькові, дружині. А 25 лютого пішов у ТЦК.

– Що тебе мотивувало?

– Середовище, в якому я виріс.

Коли я був у дитячому садку, а це ще було за радянської влади, то порізав колективну фотографію, бо там на загальному фоні був Ленін.

Я виховувався у проукраїнській, антирадянській родині. Багато читав про боротьбу ОУН-УПА, про Січових стрільців, про гайдамаччину, козаччину. Тобто проблеми з мотивацією у мене не було.

Я чітко знав, і сім’я знала, що у разі великої війни служба не буде питанням. Звісно, це всім було важко, але, мабуть, я інакше не зміг би зробити.

– Напевно, свою справу тобі теж було важко покидати?

– Звісно. Я взагалі мав бути на міжнародній виставці у березні 22-го – замість того, щоб лазити якимись окопами. Але я чітко розумів, що настає вирішальний момент: якщо ти зараз цього не зробиш, то майбутнього не буде. Тобто ти маєш це робити, бо ти маєш це робити. Коли горить дім, то не до того, щоб шпалери клеїти.

Ясно, що це мало негативний вплив на фірму. Мобілізувався я, як засновник, мобілізувався один із основних менеджерів – так само у перші дні – і служить по сей день. Але завдяки співробітникам, завдяки дружині, батькові – всі разом роблять і тягнуть одну справу – цей бізнес тримається.

Слава Богу, нам вдалося достатньо автоматизувати процес, розподілити ролі. Але очевидно, що якби я був на місці, якби на місці були інші ключові працівники, справи йшли б краще.

Так само є проблема з тим, щоб донабрати менеджерів і продавців. Одразу виникає запитання: ти маєш нормальну бронь? Не маєш – вибач. Бо для того, щоб у нас працювати, треба довго навчатись. А якщо тебе одразу мобілізують, це не має сенсу.

Саме тому я наймаю хлопців менше 25 років, дівчат, людей із інвалідністю.

– Сильно сумуєш за цивільним життям?

– Звісно. Я людина, яка дуже любить свободу, і армія для мене – це штука непроста. Мені дуже непросто бути у підпорядкуванні, дуже непросто бути людиною підневільною, якій кажуть «іди туди», й вона йде.

Але якщо я розумію необхідність чогось, я можу змиритися – і надовго змиритися – з тим, що я мушу наступити на горло своїй пісні й робити те, що треба.

Звісно, я сумую. Звісно, я хочу, як і всі, ходити, куди хочу, їхати, куди хочу, користуватися тими ж благами, якими користуються інші. Але зараз я маю те, що маю. Маємо таку роботу. Таку довгу й важку роботу. (Зітхає.)

«Ми прийшли воювати»

– 25 лютого ми зустрілися з друзями, намагалися потрапити до ТЦК, але там уже були величезні черги, й потрапити не вдалося.

Спробував вступити в один підрозділ, який формувався у межах Рівного. Але в силу певних причин щось пішло не так, і він розпався, так до кінця й не створившись.

Після того один мій товариш, який із Києва, запропонував поїхати туди. А тоді було чітке відчуття, що Рівне – це важливо, але основна битва буде у Києві. Спочатку ми завезли «волонтерку» – десь у перших числах березня. А вже 17 березня, якщо не помиляюсь, я офіційно вступив у 112-ту бригаду тероборони, 128-й стрілецький батальйон. Це батальйон Дніпровського району міста Києва.

На початку ми несли службу на виїзді з Києва в сторону Броварів. Пройшов місяць-півтора, і ми побачили, що бої навколо Києва вже припинилися.

Почали виникати сумніви: що ми тут робимо? Ми ж прийшли воювати.

Була думка кудись переводитись, але ухвалили закон, що тероборону можна відправляти у зону бойових дій, на ЛБЗ (лінію бойового зікнення. – Авт.).

Десь у 15-х чи 20-х числах травня нас відправили на Харківщину, у район Чугуєва. Там ми несли службу в підпорядкуванні 92-ї механізованої бригади. У кінці літа, приблизно на День Незалежності, нас вивели у Київ.

У нас тоді був прекрасний командир роти – Артем Петрович Матрофайло, позивний «Студент». Це найкращий командир, якого я зустрічав за всю війну. Ми всі просто з неймовірною шаною до нього ставимось.

Він зібрав нас у листопаді й сказав, що 126-й батальйон нашої ж бригади мав великі втрати в районі Білогорівки Луганської області, й якщо ми маємо бажання, можемо у складі тактичної групи поїхати допомогти цьому батальйону.

У Білогорівці ми побачили війну по-справжньому. На Харківщині було відносно легше, хоча й не зовсім легко.

Ми були у підпорядкуванні 81-ї аеромобільної бригади. Стояли на другій лінії. Приблизно за 200 метрів від нас стояли десантники. Там ішли справді важкі бої. На той момент щойно сформовані підрозділи «вагнерів» штурмували декілька разів на день, не зважаючи на втрати. Кулемети й уся стрілецька зброя працювали практично цілодобово.

Як тільки падала перша лінія десантників – а це зовсім поряд – ми були наступними.

Пробули ми там відносно недовго, але той час дуже сильно запам’ятався. Саме там я заледве не втратив свого найближчого товариша. Він отримав досить важке поранення голови, але, на щастя, зміг повернутися на службу.

Коли ми повернулися з Білогорівки, у нашій роті з’явилися перші міномети.

Була можливість навчитися. І завдяки нашому командиру мінометної секції Володимиру Оліневичу «Пастору», який уже був артилеристом у минулому, ми стали мінометниками. На жаль, він загинув осінню 2023 року на Херсонщині.

Весною 23-го року ми поїхали у населений пункт Іванівське – це околиці Бахмута. По-перше, тоді були уже останні місяці Бахмута. А по-друге, українська армія контратакувала.

Ми були у підпорядкуванні 80-ї аеромобільної бригади. Як мінометники, прикривали піхоту, десантників, інші цілі.

У нас взагалі була виняткова стрілецька рота. Ми мали три міномети, МК (американський автоматичний гранатомет МК-19. – Авт.). Працювали снайперські групи, гранатометники.

«Студент» організував роботу неймовірно добре. 80-та аеромобільна цілою ротою запрошувала нас до свого складу.

Проте коли закінчилась ця ротація, наша рота й узагалі батальйон розсипалися. Частина людей перейшла в інший підрозділ. Ми з товаришами хотіли піти з ними, але частину відпустили, а частину не відпустили. Після того була наша четверта ротація – на Кліщіївку.

Там ми вже навіть не були мінометниками, тому що офіційно ми були у складі стрілецької роти, а нове командування все бачило по-інакшому. Воно вважало, що якщо ти не в складі мінометної батареї, то неважливо, чи ти вмієш стріляти – йди в піхоту.

Кліщіївка. Це було дуже важке й страшне місце.

На мою думку, його не треба було так довго утримувати, бо воно стоїть в низині, а над селом – висоти. Командування мало якісь інші міркування, але з того, що ми бачили, це були величезні втрати й незрозуміло який результат.

На мою думку, нове командування було досить поганим. Наш батальйон втратив шалену кількість людей.

Коли ми повернулися, більшість тих, хто вцілів із особового складу 128-го батальйону, розкидали по різних батальйонах і бригадах тероборони – із якихось своїх особистих міркувань.

Ми – я особисто й декілька моїх побратимів – потрапили у 133-й батальйон 114-ї бригади. Це було у лютому 2024 року. Спочатку нас перевели у піхотну роту. Але ми одразу сказали, що ми – мінометники, маємо вміння і своє обладнання: свою метеостанцію, свою бусоль. Потрібен тільки міномет і міни.

Тож через деякий час із піхотної роти нас перевели у мінометну батарею, в якій ми служимо дотепер. Зараз воюємо на Лиманському напрямку.

Загалом мені подобається мінометна робота – особливо тоді, коли є хороші командири, коли є хороше злагодження. Якщо система побудована розумно, це цікава робота. За допомогою хороших розрахунків міномета й хороших коректувальників можна завдавати величезних уражень противнику.

Оскільки противник зараз суне м’ясними штурмами по три-чотири рази на добу, ураження можуть бути просто колосальні: якщо є хороші міни, хороше коректування, якщо грамотно побудована сама бойова робота.

Певний час ми були у підпорядкуванні окремого батальйону «Berlingo». Там були класні командири, й робота відбувалася просто прекрасно. Потім нас віддали у підпорядкування іншим, менш фаховим підрозділам, і робота пішла гірше.

Загалом усе залежить від того, хто управляє самою структурою бою.

Про класичні проблеми армії

– Чого не вистачає у роботі? Чим забезпечує держава, чим волонтери й донатери й на що доводиться витрачати гроші самим?

– Ситуація класична. Держава забезпечує основне спорядження. Якщо хочеш щось краще – будь ласка, купуй. Я, наприклад, дуже великий противник зборів на броник, на каску – камон, зараз це все реально видають. Воно не найкращої якості, але достатньо нормальне. Якщо хочеш краще, купуй за свої, але збирати не треба.

Що ми в основному купуємо самі, то це шукаємо через волонтерів автомобілі. Ремонтуємо їх теж за свої.

Те саме стосується засобів РЕР і РЕБ. Держава їх дуже мало видає, а якщо видає, то часто не такі, як треба. Постійно змінюються особливості, змінюються частоти. Наприклад, той РЕБ, який був актуальний чотири місяці тому, сьогодні вже актуальним не буде, бо росіяни змінили частоти. І він уже працюватиме, як іконка.

Це все дістається або за свої, або за донати. Ми щомісяця скидаємось на потреби підрозділу, бо витрати є завжди. Відремонтувати автомобіль, додати частоту, щось на позиції докупити й так далі. З цими речами у держави досить тупнякувато.

Взагалі, у мене в авто цілий невеликий воєнторг – починаючи від бусолі й закінчуючи старлінком, батареями. Дуже багато всього.

А ще мене зараз дуже зацікавив такий засіб, як ударні дрони – FPV й бомбери. Це як міномет, тільки з камерою. Прикріплюєш до міни камеру й можеш бачити, як вражаєш противника.

Я маю бажання якимось чином потрапити у безпілотні системи. І для того, щоб вчитись, я купив собі пульт, окуляри, сам тренуюся, сам щось вивчаю. Це все доводиться возити за собою.

– З якими ще проблемами ти стикаєшся у війську на своєму рівні? Чи маєш думки про те, як їх вирішити?

– Коли війна зайшла у хронічну стадію, в армії проявилися класичні хвороби.

Деякі люди працюють на знос, не жалкуючи здоров’я: ні психічного, ні фізичного. А деякі себе непогано знайшли. Є люди, які в цивільному житті особливо нічого не досягнули, нічого не мали. І тут їх призначають на якісь посади – не за їхні заслуги, не за те, що вони є фахівцями, а за те, що вони чиїсь родичі чи вчасно «підлизали» комусь.

Їх призначають на керівні посади, і ці люди починають керувати іншими людьми. Вони починають робити роботу, яку вони не можуть робити. І така людина тобі каже: йди туди-то. Ти відповідаєш: якщо я піду, вийде таке-то – і це буде погано. А він каже: ти відмовляєшся виконувати наказ. Або щось у такому стилі.

Те, що дурні й пристосуванці керують життями, має дуже великий негативний вплив і демотивує людей.

За старого командування, за Залужного, з цим було легше, а коли прийшло нове, в армії з’явилося багато «затягів». Є таке відчуття, що для людей важливі доповіді наверх, важливі «правильні» звіти, важливо «правильно» сказати. І що це важливіше, ніж озвучити реальну ситуацію, ніж зберегти особовий склад.

Дуже багато брехні. Дуже часто кажуть, що на позиціях хтось є, а там нікого немає. Одним словом, дуже багато таких речей, що люди, прикриваючи свою дупу, підставляють інших.

Наголошу: таке є не скрізь. Є прекрасні командири. Є командири, які не знаєш, коли і сплять, які з червоними від утоми очима безкінечно працюють.

Тобто в армії все отак переплелось: прекрасні командири і пристосуванці, герої і негерої. Із цим буде велика проблема, бо після війни дуже багато хто прийде у владу. І в мене є таке відчуття, що у владу попруться якраз ті, хто тупо просидів у штабах.

Звісно, хороші командири також сидять у штабах, але від їхнього сидіння є велика користь – вони управляють боєм. А є такі, які ходять «відбивати номер», а результативності у них ніякої або й мінусова. Тобто їхня робота буває шкідливою.

Є страх того, що такі прийдуть у політику.

Цікаво, що саме таким пристосуванцям і дуполизам дають найбільше нагород і орденів. Я знаю справді бойових хлопців, які пройшли через багато що. По п’ять поранень, безліч осколків у тілі, незліченні контузії, посипані спини й це все – і у хлопців немає практично ніяких нагород, ласкава Батьківщина нічого не дала.

А пристосуванці поотримували [ордени] Хмельницького, купу нагород, хрестів. Саме тому до нагород я зараз дуже акуратно ставлюсь. І розумію, що коли людина довго воює, а в неї нема нагород – мабуть, правильна й хороша людина.

«У державі створився неправильний суспільний договір»

– Ти йшов до війська добровільно. Чи розраховував – свідомо або несвідомо – на якісь часові рамки?

– Чесно, не розраховував. Але моя позиція не зовсім репрезентативна.

Я ж казав, що виховувався на книжках про УПА. Я розумів – оскільки завжди любив і вивчав історію, хоч і на рівні дилетанта – що зіткнення з таким противником не буде легким. Я розумів, що це, можливо, на роки.

Але проблема в тому, що купа людей – простих, звичайних людей, які не дуже тим усім цікавилися й пішли за покликом серця захищати свою державу – розраховувала на часові рамки. Для них це колосально важко: що ти пішов – і пішов у невідомість.

Якщо дивитися з боку держави, я не знаю, як дати часові рамки. Бо людей і так колосально не вистачає. З іншого боку, приїжджаючи у Київ, у Рівне, у Харків, я насправді дивлюся не на людей, а на мобресурс. І думаю: от на відрізку у сто метрів можна зібрати піхотну роту. Оце буде прекрасний штурмовик, оце – прекрасний артилерист.

Тобто я бачу, що людей вистачає. Просто у державі створився неправильний суспільний договір. Частина людей добровільно взяла на себе важку ношу й несе її, а частина сказала: ну, молодці, раз ви несете, значить, ви народжені для війни. А ми якось пропетляємо.

Від цього виникає сильне почуття несправедливості, й це дуже відчутно у військах. Люди втомлені, виснажені – і бачать, що їх обдурюють.

На мою думку, проблема в тому, що у нас популістична держава. Влада дуже дивиться на настрої населення. Їм здавалося: а якщо проканає. Може, війна закінчиться й не треба буде оголошувати повноцінну мобілізацію.

А це треба було робити ще у 22-му році: правильно мобілізувати людей, правильно їх готувати. Це дало б можливість заміни. Не обов’язково демобілізації. Можна було б, наприклад, виводити людей, які пробули пів року у зоні бойових дій, і давати їм можливість піти додому, відпочити.

Я не знаю, в яких межах і як правильно це зробити. Але щось можна було би придумати, якби була мобілізована достатня кількість людей, якби було зроблене правильне навчання. Якби на командні посади висували тих, хто на це заслуговує.

А коли зробили інакше, ми прийшли до того, що одні виснажені, а інших не мобілізують. Що люди масово йдуть у СЗЧ (самовільне залишення частини. – Авт.). Ось така ситуація.

«Не можна з одних вичавити останні соки, а з інших не взяти нічого»

– Наскільки масове явище СЗЧ?

– Конкретно у наших підрозділах воно не є масовим. Але я чув, що в суміжних підрозділах цього досить багато. Ну, й я особисто знаю людей, які пішли в СЗЧ. Є така проблема, і, на жаль, я відчуваю, що вона може бути більшою.

Загалом до цього явища я ставлюся різко негативно. Ось недавно у суспільстві підняли тему про публічне СЗЧ Сергія Гнезділова (відомий військовий, який публічно самовільно залишив службу, вимагаючи встановлення чітких термінів служби. – Авт.). Я вважаю, що це негативний випадок і негативний приклад.

По-перше, вирішити питання таким чином неможливо. Його можна підсвітити, але воно й так підсвічене, про це знають. По-друге, коли така публічна людина йде в СЗЧ, то це легалізує СЗЧ для набагато менш публічних і не настільки усвідомлених чи ідейних людей. Якщо Гнезділов пішов у СЗЧ, значить, і нам можна.

Окей, ми можемо піти в СЗЧ. Є придурки-командири, є накази, які межують зі смертю, я розумію. Добре, підемо ми. Ну, і що далі? Далі росіяни будуть стояти біля Києва. А коли прийдуть росіяни, то вони зроблять так, що ви будете у них служити. Спробуйте тоді піти у СЗЧ.

Це з одного боку – дуже важливого. Таке моє ставлення до цієї ситуації.

З іншого боку, я розумію, що те, про що говорить Сергій, є. Що ці питання треба вирішувати й вирішувати по-справжньому, а не робити вигляд. Я абсолютно це підтримую і сам міг би розказати безліч випадків, про які він говорить, які я особисто бачив.

Але якщо піднімати питання таким чином, це може мати поганий ефект. Це не можна робити ось так – як би нам не було важко і що б ми не витримували. А я знаю людей, яких війна дуже сильно побила й поплавила, але вони продовжують воювати, бо поки нема на то ради.

Якщо кожен із нас скаже: все, я втомився, я пішов додому, штики у землю – то окей – велкам нова Буча. Велкам новий Маріуполь. Ми ж прекрасно бачили, як це відбувається. Добре, не будеш ти сидіти у цій посадці. Росіяни будуть іти й займати одну за іншою. Потім згорить новий Покровськ, новий Павлоград, нова Лозова – і далі й далі на захід.

– Як ти думаєш, чи додало б людям мотивації встановлення чітких термінів служби?

– Так, я думаю, додало б мотивації. Але з такою мобілізацією, як проводиться зараз, це неможливо зробити, на жаль. Якби вона проводилась у набагато більшому масштабі, якби мобілізували людей, які реально можуть воювати, а не напівхворих дідів, які й так насилу ходять світом, тоді була б можливість надати чіткі терміни служби.

А зараз, виходячи з того, що я читав, аналізую, розумію, я не знаю, як це зробити. Але я – не експерт, можу тільки на свій хлопський розум говорити.

Звісно, що це додало б дуже круто мотивації. Звісно, дуже багато людей втомилися по саме нікуди. Звісно, люди хочуть, віддавши так багато свого здоров’я, повернутись додому й повернутись героями.

У мене є багато знайомих військовослужбовців, які кажуть: я реально готовий піти в СЗЧ, але я не хочу гівном запечатати те все, що я робив. Люди мають повертатись достойно додому, а не повертатись як злочинці. Це дуже несправедливо, коли хтось витримав такий тягар і має повертатися як злочинець.

Я боюся, що таке ставлення до військовослужбовців може мати дуже поганий ефект, тому що ця злоба й образа – вона накопичується, і вона може вихлюпнутись.

Саме на цьому важливо акцентувати: що не можна з одних вичавити останні соки, а з інших не взяти нічого. Коли відбувається такий дисбаланс і такий перекос, це може мати дуже погані наслідки.

Проте основна думка, яку я хотів би донести…

Я в жодному разі не хочу, щоб це прозвучало пафосно. Як би важко і складно нам не було, цю роботу треба доробити.

Після всіх принесених жертв, після всього цього горя – а його так багато, що й не розказати – ми маємо дотиснути і здобути право жити вільно, робити так, як ми хочемо.

Воля для мене – це найбільша цінність. А якщо ми зараз програємо, волі не буде. Для чого тоді все інше?

Дивіться також: Дружина рівненського добровольця: «У мої обов’язки входить зустрічати всіх загиблих із громади. Я до цього ніколи не звикну»

---

Якщо вам сподобався матеріал, перерахуйте, будь ласка, 20 гривень на волонтерську монобанку чи на картку благодійного фонду, прив'язану до рахунку в «Приватбанку»: 5169 3305 3931 4184

«Четверта влада» та БФ «Скарбниця Надії» збирають гроші для ініціативи «Рівненський дрон», яка складає FPV-дрони для бійців на передовій. Долучайтеся, будь ласка.

Рахунок: КБ «Приватбанк»
IBAN UA663052990000026006000707203
БФ «Скарбниця Надії»
ЄДРПОУ 37685693

Якщо підтримали ЗСУ і маєте змогу підтримати незалежне рівненське медіа – підтримайте «Четверту владу» 18-ма гривнями.

Підписуйтесь на канали «Четвертої влади» у телеграмі, ютубі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці, твітері, тіктоці, вотсапі. Вдячні за ваші коментарі та поширення матеріалів.