Гіркі ліки від «1+1»

Дивуватися чи тим більш ображатися на побачене в сюжетах «У Бога за пазухою» (ТСН) немає чого
Джерело
ТСН

Треба нарешті набратися сміливості й визнати, що канал «1+1» зробив те, чого вже з середини минулого століття не зміг досягти навіть офіційний екуменічний рух. Нарешті католики, православні, та ще й сектанти різних ґатунків об’єдналися духом, щоб одними устами і майже єдиними серцем дружно висловити своє публічне незадоволення циклом програм «У Бога за пазухою», усім працівникам студії «1+1» та особисто Олексію Душці, авторові й ведучому цього резонансного проекту.

Пише протоієрей УАПЦ Євген (Заплетнюк), для «Телекритики».

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Корумпована церква

Для тих, кому не вдалося переглянути всі (а їх поки вийшло, здається, одинадцять програм), скажу лише, що в цьому репортерському циклі Олексій Душка чітко вказує імена й конкретні випадки зловживання окремими священнослужителями своєю церковною посадою. Часом його критика звучить різко.

Я, як православний християнин, тим більше й священик, хотів би й сам сказати кілька слів щодо цих програм.

Багато років поспіль вивчаючи Пастирське богослів’я, а згодом і викладаючи його в духовних навчальних закладах, уже і для священиків нової генерації, я переконався, що «погано ставитись» до поганих священиків повинна й сама Церква.

Цілий корпус духовних наук складено саме для того, щоб вести спочатку самого душпастиря, а потім і ввірену йому паству від світу цього до світу сакрального.

За православним вченням, Церква – це зовсім не мета, а лише засіб для нашого спасіння. Будучи духовною школою, Церква виховує і зрощує нас зі стану духовних немовлят, бажаючи поставити на ноги вже зрілими мужами і жонами. Не цураючись при цьому часом і гірких ліків, потрібних на зцілення наших духовних недугів.

Люди, котрі цікавляться питаннями віри і духовних наук, не можуть не знати, що аскетизм (активне духовне життя) – це не прерогатива чернецтва, але й обов’язок всякого охрещеного мирянина.

Вже просто за визначенням усякий християнин повинен бути на голову вищим від язичника, а священик – на дві голови від мирянина. Саме цього вимагає й церковна наука, і саме так хочуть сприймати, та й найчастіше й сприймають, Церкву і християн люди з позацерковної огорожі.

Тому не дивно, що випади проти Церкви є випадами зовсім не проти церковної догматики чи канонів, але часто цілком справедливими зауваженнями про відсутність елементарної, «світської» порядності в людей, які наважуються називати себе правдивими послідовниками Христа Спасителя, тобто християнами.

Сам Христос попереджав, що фіналу цього світу передуватиме зовсім не буйний розквіт правдивої віри, але її згасання.

Тому, на мій погляд, дивуватися побаченому чи тим більш ображатись на побачене в сюжетах «1+1» немає чого. Це все дуже логічні й об’єктивні ознаки сповнення біблійних пророцтв. По великому рахунку, вони повинні бути грандіозним аргументом на користь богооб’явленості християнства та правдивості нашої віри.

Звісно ж, не в останню чергу має значення, яким способом передано цю думку: зухвалим і блюзнірським – чи спокійним і співчутливим. Як на мене, Олексій Душка для своїх сюжетів обрав досить поміркований погляд. Він є небайдужим, але стороннім спостерігачем. Олексій чітко вказував на конкретні факти зловживань, які дійсно мали місце.

Як на мене, найбільша біда нас, церковників, тут полягає в тому, що ми не змогли адекватно зрозуміти меседж промовленого Олексієм із телеекрану. Наскільки можу судити особисто я, в його роботі було закладено шляхетну мету турботи про ближнього: якщо люди самі не мають здатності розрізняти добро і зло, й поки що не можуть упізнати вовка в овечій шкурі, і відрізнити його від самої вівці, то ця програма допомогла це зробити. Принаймні намагалася.

А от чому ж її сприйняли саме так, як сприйняли, особисто для мене залишається загадкою. Хто дивився ті сюжети, не міг не помітити: щоразу в ефірі давали можливість виступити й офіційним представникам Церкви - у кожного «героя» програми був свій персональний «адвокат».

Професійний журналіст – це той, хто доносить правду подібно до поштаря: взяв у очевидця й передав голі факти без змін належному адресату. Без лукавства, без намагання хитро втулити свій зміст у певні події і явища, без бажання перетлумачити будь-що на свій лад.

Журналіст – це не суддя, а історик і, якщо хочете, філософ. Чесність – дуже важлива людська риса. І тому в нас сьогодні така світова і глобальна криза на чесність. Вона набагато страшніша за економічну кризу, бо криза порядності породжує й усі інші кризи, включно з кризами всесвітнього масштабу.

Останніми роками я дуже часто зустрічаюся з журналістами. І принагідно хочу зазначити, що абсолютно незалежно від рівня видань, які вони презентують, зустріти людину, яка би справді почула те, що я хочу їй донести, дуже складно.

Переважно журналісти йдуть на інтерв’ю, вже наперед знаючи, що саме я буду казати (оскільки мої особисті світоглядні орієнтири відомі й досить прогнозовані), тож і ставляться до таких зустрічей цілком формально, хоча й із неприхованою повагою до мого сану.

Традиційно в таких випадках записується чи не годинна розмова, а в ефірі чи у статті з’являється лише кілька хвилин чи кілька речень. Причому дуже часто в оці «кілька хвилин» моя основна думка зовсім не потрапляє, натомість виставлено промовлене мною «між іншим» саме те, що хотіла почути редакція.

Коли ж я говорю про те, що суперечить редакційній політиці, чи просто інші непопулярні речі, не в дусі того, чого вимагав замовник, - матеріал і взагалі може таємничо зникнути. Не подумайте, що таке трапляється лише тому, що я бездарно говорив. В моєму комп’ютері зібрано вже цілу добірку коментарів та інтерв’ю, котрі так і не побачили світу. Я говорив правду, яка не була потрібна нікому.

Кожна людина, яка стоїть на боці правди, повинна об’єктивно визнати, насамперед сама для себе, що вилікувати будь-яку хворобу без правильно поставленого діагнозу неможливо.

Якщо в церковній спільноті не здатні цього зробити - нехай допомагають журналісти. Згідно зі світлими ідеалами пастирства й журналістики, ці речі по своїй суті дуже близькі – доносити слова правди й істини. В обох випадках треба говорити не про формальну професію журналіста чи священнослужителя, а про особливе «покликання». До цього здатні не всі. А ще «ідеальна» журналістика й «ідеальне» священство схожі між собою тим, що дуже рідко зустрічаються в реальності...

Православні люди знають, що коли вони цілують благословляючу руку сільського батюшки, вони цілують руку Самого Христа! І тому священики не повинні соромитись і забирати руки, коли благочестивий парафіянин побажає її облобизати.

Є чітка різниця – де отець Василь, Петро чи Іван, а де Спаситель Христос! В таких випадках отці переважно різницю розуміють. Не зрозуміло, чому ж у випадку, коли на екрані провинився отець Василь, образитись на журналіста потрібно було Христу?

Олексій Душка не Христа образив, і не Церкву. Перед Святою Церквою він провинився не більше, ніж ваш дантист, котрий побачив у вас карієс. Так, це неприємно й боляче лікувати, і навіть складно визнати. Але ж потрібно, бо буде ще гірше!

Все своє свідоме життя я провів у Церкві, я знаю церковне життя й особисто знайомий з декількома сотнями представників духовенства. І нині я можу з гордістю сказати, що чудових і жертовних пастирів переважна більшість.

Не всі вони злодії, аферисти і збоченці. Не всі вони «працюють у церкві», щоб заробити гроші, обдурити й одурманити.

Переважна більшість із них – фанатики своєї справи, що горять любов’ю до Бога і свого народу. І це, підкреслю, без жодних спроб з боку держави подбати про елементарний соціальний захист для них, без всякої визнаної державою освіти чи гарантованого пенсійного забезпечення на старість. Я би сказав ще категоричніше - вони жевріють зі своїми сім’ями часто всупереч існуючій грошовій системі.

Звісно, нормальна й повноцінна парафія при бажанні здатна добре забезпечувати матеріально свого настоятеля. Але не забувайте одного: ми живемо в державі, в якій більшість народу живе за межею бідності. Для нас шиком вважається те, що в інших країнах мають і безробітні. А відповідно до цього й наші храми наповнюють далеко не олігархи.

Звісно, вони там бувають декілька разів на рік для отримання чергової церковної нагороди. Та безсумнівним фактом для всіх є те, що добробут наших храмів чітко визначається загальним добробутом як у країні, так і в конкретному місті чи селі. Як тут хто з батюшок «спасається», як викручується з такого становища – це вже інше питання.

Насправді ж поганих священиків набагато менше, ніж поганих учителів, лікарів, шоферів чи представників будь-яких інших професій. А те, що постійно є спокуса, даруйте, помочитися на святиню, – це справді наша біда. Проте ще більшою ця біда стане тоді, коли ми всі – і християни, і нехристияни – постійно будемо давати іншим підстави для цього.

Я не Папа Римський, щоб просити у когось прощення за чужі гріхи. Скажу лише, що мені дуже прикро, що існуюча громадська, та й т. зв. церковна думка не може сприйняти очевидних речей.

У цьому величезна особиста провина сучасних кліриків – кожного з тих, хто вважає Душку ворогом Церкви і своїм особистим. Святі ж отці вчать протилежного – кланяйся в ноги й дякуй з любов’ю всякому, хто викриває твої гріхи.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Цькування білих ворон

Група парафіян Свято-Покровського собору заявляє про порушення їхніх прав з боку митрополита Євсевія

Корупція у Церкві: щоб отримати сан і прихід, треба заплатити тисячу доларів (+відео)

Закрий рота! Як проходили збори священнослужителів Рівненщини

Віряни Рівного прагнуть соборноправності

Якщо знайшли помилку - виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Прокоментуйте

Підпишіться на нашу розсилку

(найважливіші новини двічі на місяць)