«Росіяни поставили маму і сестру до стінки й навели на них зброю»: історія військового побратима рівненського депутата

«Четверта влада» ділиться історією 21-річного військового Данила Ващенка. Він походить з Луганщини; наприкінці лютого росіяни окупували його рідне селище. Данило розповів нам, як рятував сім’ю з окупації, як вирішив перейти на українську і за що отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня.

З Данилом нас познайомив його побратим, депутат Рівнеради Тарас Обоїста, з яким вони разом зараз служать на Чернігівщині.

У 19 років Данило пішов в армію. Каже, що ще в дитинстві надихнувся прикладом свого дядька-прикордонника. Хлопець планував піти на контракт, але коли він подав заяву, без військового квитка вже не приймали. Тож він пішов на строкову службу.

Повномасштабна війна застала його, старшого стрільця, у навчальному центрі Десна, що на Чернігівщині. За два тижні до 24 лютого військові почали готуватися.

– Ви вірили, що наступ буде?

– Нам просто казали, що готуємося про всякий випадок. Але ми зразу зрозуміли, [що наступ буде], бо про всяк випадок ми під зав'язку машини не забиваємо. Але 24-го числа все одно всі були здивовані цією глупістю.

– Що для тебе було цією глупістю?

– Розпочати війну у наш час, коли майже всі країни проти війни. Коли це… не по-людськи. В нас війна, звісно, з 2014-го йде, але щоб почати повномасштабну, це треба мати дуже велику глупість.

– Як для тебе розпочалася ця повномасштабна війна? Тарас Обоїста розповідав, що там було якесь завдання, на яке покликали добровольців.

– Так, нас вишикували і спитали, хто хоче попрацювати з мінометом. З 24-х людей погодилися двоє, наскільки пам’ятаю. І нас за короткий час навчили користуватися мінометом 120-го калібра.

– Короткий час – це скільки? 

– Чотири-п'ять днів. Зранку до вечора. Потім був пробний виїзд, щоб пристріляти міномет, знати його всі плюси і мінуси. Після цього пройшло ще днів три-чотири, і ми вже були на передовій, під Києвом. Працювали по позиціях.

– Ми стріляли по штабах і по техніці. У нас був вибір: або по людях, або по техніці. Скажу так: людей замінити просто, техніку – ні. Тому ми стріляли і по техніці, і в штаб. По головних опорних пунктах.

– Дорогою в Київ ми заїжджали до всіх військових, які можуть бути артилеристами, щоб обговорити, як ми там будем працювати. Бо ситуації бувають різні: якщо не попередити, може прилетіти від своїх.

Найстрашніше було чекати

– Опиши, будь ласка, ті події, за які пізніше тебе нагородили орденом. 

– Батареї (одна батарея – це від однієї до шести одиниць техніки – авт.) відбивали вже під Черніговом, це був другий місяць повномасштабної війни.
– На Чернігівщину нас запросили теж ССОшники (учасники сил спеціальних операцій – авт.), допомогти їм. Вони знали, що в певний день буде масовий виїзд техніки [росіян].

– Нам дуже повезло, що все так і сталося за розкладом (тож вийшло добре підготуватися – авт.). І ми були посередині, за нами українська артилерія стріляла в бік російської армії і перед нами – російська армія в бік української. І росіяни нас не могли тут засікти: думали, що то стріляє артилерія. А ми в цей час були приблизно за 400 метрів від них, сховалися. Нас коригували по дронах.

– Ми підбили техніку, не знаю, скільки машин. Але говорили, що відпрацювали добре, жодна не встигла відстрілятися, розкластися. Потім ще хвилин 30 просто чекали, чи ніхто більше не виїде. Далі зібрались і поїхали. Ми були основною силою, яка била, а артилерія була прикриттям, вони брали на себе всі удари. Ворог тоді так і не вийшов, через декілька днів росіяни взагалі відступили з цієї території.

– Страшно було? 

– Приїхавши на місце, ми розклалися, підготували все, замаскували. Ми були біля ферми, тому вийшло все заховати. Найтяжче – чекати. Ми чекали хвилин сорок. А як почали вже стріляти, там уже не думаєш. Просто працюєш.

– А що відчули потім, як усе завершилося?

– Радість. В першу чергу, що ми справились. І що ми повертаємось неушкоджені і цілі.

– Вся ця ваша група?

– Так, і наша, і ті, хто нас прикривав.

Поставили до стінки мою маму, сестру, наставили зброю

– Розкажи про свою сім’ю. Про дядька ти вже казав, що він прикордонник.

– Дядько вже не працює, звільнений за станом здоров'я. У мене і батько в ЗСУ, але я з ним багато років уже не підтримую зв’язок. Вітчим теж у прикордонній службі.

– А мама зараз де?

– А маму я зміг вивезти з окупованої території, зараз вона на кордоні з Польщею.

– Коли вдалося вивести?

– Десь місяць тому.

– А як мамі вдалося перебути під час окупації? Російські військові, які зайшли у ваше місто, знали, що її син у ЗСУ?

– Так, до мами приходили [російські військові], переривали всю квартиру, шукали документацію, яка свідчила про мене та про мого вітчима. Була у них інформація, що ми служимо. Якась людина передала всю документацію за всіх людей у воєнкоматі і ЦНАПі.

– Як вони себе поводили під час того, коли прийшли до вас у квартиру?

– Просто маму і сестру поставили біля стінки. Двоє наставили на них зброю, в цей час двоє інших переривали всю квартиру.

– Розпитували маму, як я ставлюсь до всього цього (до війни – авт.), і головне було у них запитання таке: за кого я – за росію чи за Україну? Навіть дзвонили з номеру мами мені і писали повідомлення, хотіли розпитати, що і як.

– Пропонували у цих повідомленнях, що вони мене приймуть, житло, роботу дадуть, якщо я покину все і наберу максимум інформації. Хотіли переманити, бо в них була моя сім'я.

– Це ж шантаж. Ти їм відписував щось? Відповідав?

– Я відповів за деякий час, що у мене немає зв'язку, а з другого телефона подзвонив знайомим. Там у мене є знайомі, з якими маю хороші стосунки, і я спочатку через них, а потім вже зв'язався з матір'ю. І зрештою ми вивезли мою сім’ю.

– Як взагалі вдалося вивезти маму? Як її випустили?

– Мені прийшли сто тисяч гривень бойових. І вітчиму теж. Ми їх об’єднали, поміняли на долари, заплатили (кому і як саме не вказуємо з міркувань безпеки  знайомих – авт.) Спочатку рідних в росію вивезли, потім в іншу країну, а з іншої країни вже в Україну.

– Не можна було зразу в Україну виїхати, бо всі дороги, які тільки перевіряли, обстрілювали.

Тому що це моя рідна мова, моєї країни

– В тебе така гарна українська вимова, якесь таке слово нещодавно сказав – «змалку».

– Я був російськомовний раніше.

– Але ти дуже гарно українською розмовляєш. Це коли ти почав?

– Взагалі то в армії. Як тільки пішов туди. В моєму містечку всі фактично спілкувалися російською. А коли ти стараєшся там говорити українською, то багато людей навіть не розуміють. На мою думку, це жахливо.

– А чому ти вирішив на українську перейти? 

– Тому що це моя рідна мова, моєї країни. Я не з тих людей, які кажуть, що кожен повинен говорити тільки своєю рідною мовою, але я з тих, хто каже, що рідну мову всі повинні знати.

– В армії є правило: військовослужбовець говорить тільки своєю рідною мовою. Особливо, коли він на службі.

– Важко давалося перейти?

– Ні, зовсім не важко.

– А ти зараз якою мовою думаєш?

– Суржиком. Здебільшого.

– Про що ти мрієш?

– Мрію повернутись додому зі своєю сім'єю. В мене ще є мрія – військова кар'єра.

– Що ти в першу чергу хочеш зробити, коли повернешся додому? В український свій дім.

– В першу чергу, хотілось би зайти з сім'єю туди, де я раніше працював – це дуже гарне кафе. Спочатку я працював мангальщиком, потім на барній стійці, потім діджеєм, потім ще й кальянщиком. Там потроху просувався :).

– І ти хочеш туди прийти?

– У мене були дуже гарні стосунки з босом. Я їздив туди ще до [великої] війни у відпустку. Бос поважав своїх працівників і часто робив корпоративи, щоб зняти напругу і щоб усі на наступний день могли з новими силами гарно працювати. Він допомагав вирішувати проблеми. Майже всі, які були пов'язані з роботою, і не були пов'язані.

– То ти хочеш з ним побачитися, відзначити разом?

– Відсвяткувати наше от прибуття. Це кафе – єдине місце, де я відчував себе як вдома, як в хаті. Там у мене були дуже гарні колеги.

Нагадуємо, раніше військові з Рівного розповідали, яка допомога потрібна, а без якої можна обійтися. Також волонтери з Рівного чи родом з Рівненщини розповідали як допомагати військовим, щоб не натрапити на шахраїв.

Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів»

Підписуйтесь на канал «Четвертої влади» у телеграмі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці чи твітері.

Підтримайте ЗСУ

Якщо підтримали ЗСУ і маєте змогу підтримати незалежне рівненське ЗМІ – підтримайте «Четверту владу»