«Ми хотіли показати, як неефективні закони та корупція впливають на звичайних українців», – розслідувачка Суспільного

До річниці звільнення Бучі з-під російської окупації радимо нашим читачам подивитися фільм-розслідування «Буча-22», який зробила команда розслідувачів Суспільного мовника. А також знайомимо вас із його співавторкою – заступницею шеф-редактора департаменту розслідувань Суспільного Аллою Садовник, яка мешкає в Рівному.

У фільмі Алла, разом зі своєю командою, роздобула докази присутності конкретного підрозділу російських військ, який розстріляв сім'ю Чікмарьових. Місто було в окупації 33 дні, його звільнили 31 березня 2022 року.

Фільм «Буча-22» переміг на телефестивалі «Серце Європи» у Варшаві, який проводить польський мовник Telewizja Polska, він отримав найвищу оцінку журі Національного конкурсу журналістських розслідувань і спеціальних репортажів.

Про звірства російських військових розслідувачі Суспільного розповіли також у таких фільмах:

Розслідувачі продовжують працювати над викриттям злочинів росії проти України.

Алла розповіла нам про особливості своєї роботи, свої мрії та про те, що її найбільше вразило у роботі над розслідуваннями.

– Алла, ти працювала у Рівному з текстами, а на Суспільне пішла одразу у формат документалок-розслідувань, як тобі така зміна?

– Було цікаво. Так і залишається досі, хоча пройшло вже понад три з половиною роки, як Інна Білецька запросила у команду розслідувачів, що тільки створювала у той час на Суспільному. Для нас всіх тоді такий формат був новий, але мабуть, для мене, людини, яка перед тим працювала у друкованому ЗМІ, зміна справді була найбільш відчутною.

Ми одразу вирішили, що у центрі усіх наших фільмів буде людина. Ми хотіли показати, як неефективні закони та корупція впливають на звичайних українців, бо ж саме люди – найбільша цінність кожної держави, хоча часто про це забувається.

Оскільки ми працювали усі разом, командою, і кожен робив те, що найкраще вмів, було легко «переорієнтовуватися». Наша команда постійно розвивається, ми експериментуємо та не боїмося братися за складне, це дозволяє рости та не втомлюватися від роботи.

А ще я розумію, що це дуже велика розкіш, що мені поталанило працювати з такими талановитими та хорошими людьми.

– Скільки міст тобі вже довелося об'їздити за час роботи на Суспільному?

– Якось на початках ми рахували, але вже давно припинили. Знаю лише, що ще є регіони, де ми не працювали і де, на жаль, після нашої перемоги буде ще дуже багато роботи для нас, журналістів-розслідувачів.

У першу чергу, це Донецька та Луганська області.

Але загалом за ці роки вже повністю змінилося ставлення до відстаней. Дорога до Харкова чи Херсона видається вже навіть короткою :). 

– Що найбільше вразило? 

– Кожен фільм, над яким працювали, – це переважно історія не лише про проблему і біль, а й про боротьбу. І мене щоразу вражають люди, з якими ми спілкуємося, своєю стійкістю і незламністю.

Особливо захоплююся херсонцями, з якими познайомилися під час останніх відряджень. Те, як вони допомагали ЗСУ і, ризикуючи опинитися у катівні, не припиняли боротьбу, викликає навіть не захоплення, а щиру повагу та любов.

Боляче щоразу вражають зруйновані війною міста та села, деякі з яких перетворилися на понівечених привидів. Ми всі вже, здається, звикли до нової реальності, на жаль, але щоразу нестерпно дивитися на наші втрати, на необроблені поля, з яких, як зламані зуби, стирчать снаряди, на згорьованих людей, які втратили рідних, і страшно усвідомлювати масштаби трагедії, бо це усвідомлення легко загонить у глибоку психологічну прірву.

Якщо розповідати про період до великої війни, то найбільше, мабуть, мене вразив стан багатьох наших психіатричних лікарень та психоневрологічних інтернатів. Ця гнітючість від побаченого досі залишається, хоча пройшло уже три роки.

Наш фільм «Сто років ізоляції» чудово пояснює, чому так не має бути у нашій країні.

– Як ти борешся зі стресом?

– Не маю ніяких рецептів щодо цього. Найбільше мені допомагають подорожі – і моя робота їх у себе включає. Тому робота і допомагає боротися зі стресом, особливо з початку повномасштабного вторгнення. Останнім часом рятує від накопиченої злості і почуття безвиході біг.

Але, зрештою, усе ситуативно і дуже залежить від настрою: допомогти може і час з людьми, яких люблю, завжди допомагають собаки, можу «перемкнутися» на якийсь фільм чи серіал, чи енний раз подивитися «Гаррі Поттера», бо там добро завжди перемагає зло. Або заїсти негативні емоції тістечками.

– Маєш якусь мрію у професії?

– Мені дуже хочеться, щоб наші фільми не лише помічали, обговорювали в Україні та за кордоном (адже зараз ми працюємо над воєнними злочинами російських окупантів і наші документальні фільми-розслідування уже купують телеканали інших країн).

Мені хочеться, щоб вони давали поштовх до змін: щоб були покарані злочинці (якщо йдеться про воєнні злочини), щоб були змінені закони, підходи та люди, які не виконують свою роботу якісно та відповідально, якщо говорити про внутрішні проблеми.

Ну, і мені хочеться, щоб наша робота загалом приносила зміни у суспільстві. Хоча б елементарні, як-от нетолерування корупції. Мені досі важко зрозуміти, як у людей поєднується бажання, щоб корупції не було, і абсолютна відсутність докорів сумління, коли вони «купують права» чи дипломи.

Я не розумію тих, хто очікує від влади ефективної і чесної роботи, але хоче, щоб посадовці отримували середню заробітну плату. Або хто зумисне не хоче платити податки чи за комунальні, але наполягає, що «держава повинна», і мало не чекає на повернення совка.

Підписуйтесь на канал «Четвертої влади» у телеграмі, сторінки в інстаграмі або у фейсбуці чи твітері.

Підтримайте ЗСУ

Якщо підтримали ЗСУ і маєте змогу підтримати незалежне рівненське ЗМІ – підтримайте «Четверту владу»